налитих у єство життєвим соком,
знав, що даремний всякий рішенець
і треба ждати на якийсь кінець.
353.
Та совісно йому було і шкода,
що дома вже у мотузки ганьби
і люта доля і страшна нагода
поклали зв'язаним без боротьби,
І він тепер, немов гнила колода,
закована в скрипучі холоди,
терпить від горя, навіть не зідхає
і, щоб розпастися, весни чекає.
354.
І серце вдарилося об кістки,
аж мозок в черепі загув з висками,
і піт на спині він почув слизький,
неначе хтось потяг під сорочками
по тілі теплім мокрі полозки. . .
І застогнав Свирид між мертвяками,
бо в їх уже спинилися серця,
діждавшися єдиного кінця.
355.
І Вовк собі тимчасом кликав страту,
пустивши здоланого з пазурів,
і голову на всю піднявши хату,
і знов загавкавши на ворогів:
із рота бігла кров у шерсть кудлату,
і капав сніг з розпарених боків,
а другий осідав на спину млою
і пса робив чекістам сатаною.
356.
Але відколи історичний чин
людина в книгах золотих нотує,
і до зірок під холод височин
таємні літери в ряди шикує,
відколи пащу чорних домовин
своєю кров'ю й мріями годує,
карбуючи й на скелях імена,
аби і їх ковтнула давнина, —
357.
відтоді людська пам'ять, часом стерта,
не підхопила на свої щити
ні мудрого, ні славного поета,
ні лицаря із замку самоти,
у кого б голос благородний креда
був силою такої правоти,
як в Вовка, що без людського закону
беззахисним повстав на оборону.
358.
І ось тепер душа моя болить,
що він загинув від чекістів лютих
якраз тоді, коли єдину мить
хотів уже над здоланим зідхнути, —
і гірко взнав, що ворог скрізь не спить
і невсипуще жде на наші груди,
утомлені у боротьбі тяжкій,
аби у серце вцілити набій.
359.
Шуми ж, гуди різдвяна хуґо з лугу,
щоб гнів твій до Великодня не втих,
і завівай мою єдину тугу,
а разом з нею мертвих і живих,
то й сонцю я не застогну наругу,
що мушу в серці мати тільки тих,
які справляли найтепліші сльози
пливти в далекий Вирій проз морози
360.
та ще й нести сердечну самоту,
освітлену, мов королівський човен,
куди я ждав царівну молоду
і радощів, і завмирання повен,
але куди впускали „на ходу"
на творчий може, та на довгий спомин
завжди, завжди, лише не без носів,
найблагородніших на світі псів!
ІІРОЯСЕНЬ:
І злякана Газеля бігла цілий день. Навкруги жовтіла пустеля, пекло сонце і не було де напитися. Нарешті вона вскочила в оазу, повну молодесеньких пальм, і почула дзюркіт живого джерела, і побачила мертву гієну. А там, де серед зеленої трави гуркотіла вода з-під каміння, лежало багато мертвих птахів. Але Газеля, упавши на передні колінця, жадібно напилася, і зараз же, гонячи гарячими, спітнілими боками, у страшних корчах сконала між мертвими птахами.
Чого ж вона не жахнулася другий раз, побачивши мертвих, яких один вигляд уже єсть крик про небезпеку, і не обминула перелякана страшну оазу? ... Чого вона цього крику не почула, бо ж мова мертвих завжди важніша для життя, ніж мова живих?..
ПУСТИНЯ
361.
Від скрині, що терпіла перебутки
за себе і за стіл завжди одна,
схилили віко москалі на лутки
розбитого собакою вікна,
і всі хазяйські трудові здобутки
вони повикидали аж до дна
ненатло й дико після перемоги
Калькутінові на холодні ноги.
362.
Так само з запічку, з комори, з лав,
лежанку не минаючи ні грубу,
чекіст і той, і той, що міг, стягав,
і перед скринею складав накупу,
і наглість мертву оголяв без барв
в кутках на стінах на жахіття трупу,
якому хуґа правила виття
про сніжну ніч і чорне небуття...
363.
І в хату гнала протяг через віко
над цвинтарем без ями і без трун,
а з комина свистів йому до вікон
повітря іншого надвірний струм,
й над Васьчиним, здається, чоловіком
збігалися в коловоротний шум,
порошу трусячи посеред хати,
щоб тут живим нічого не впізнати.
364.
Але єдиного лише зима
ще геть собі не загорнула в ласку —
собаку, що загинув не дарма,
а з ним і бідну невгавущу Ваську,
що пазуху руками обома
судомно тисла вниз до підпояску,
немов хотіла комір відтягти,
щоб стало вільно подихові йти.
365.
І цей страшний холодний рух протесту,
навіки вічні скам’янілий враз,
показував з-під снігу сили решту,
що в вічність провела дороговказ,
яким і ми свій дух із-під арешту
кісток та м'язів, нервів та образ
напевно пустимо колись руками
туди, де дна не діставав ще камінь.
366.
Гей, завірюхо, не спиняйся, вий,
перелітаючи нещасну хату,
і вигортай з-під снігу добрий кий
на ще живу двоногу твар прокляту,
бо звалений он і Свирид живий
додолу в моквину під білу шату
тією силою, що і ніде,
і скрізь на чатах жде з енкаведе,
367.
повинен споглядати ту загрозу,
яка родинний зажирає труд,
аж доки не замерзне від морозу
в обіймах мерзлих мотузяних пут,
і може, згадуючи разом косу,
не виставлену ще на людський суд
ні на дівочім самотиннім ложі,
ні на молитві щирій в церкві Божій.
368.
Та може скажеш, завірюхо, ти
холодну правду степових орацій:
чи не належать ці брудні чорти
до нещасливих недержавних націй,
коли свитки сортують і кохти,
немов колись поезії Горацій,
ще й на очіпок наставляють смак,
що мати надівали рідко так...
369.
Шуми ж, гуди, негодо, без упину,
бо почуття в Свирида в пальцях єсть
і гріє ще йому вузеньку спину
забитого собаки щира шерсть,
і хлопець дивиться, як на ряднину
кладуть одежу в формі перехресть,
а що старішу й драну зустрічають,
то знов назад у скриню відкладають.
370.
І вже очіпок вишитий з хрущем
відкинули назад вони у скриню,
в якому на святки колишні ще
макітерку з млинцями мати синю
оббризкану не раз могоричем,
в печі гляділи, ніби сонце диню,
а хуґа в вивід била і в сніпки,
і неньчин голос дуже був слабкий:
371.
„Дитино, я оглухла без рятунку,
і слово Боже вже, немов галки,
мене без крику кличе страшно лунко
туди, де бовваніють могилки...
І через те без жадного малюнку
читай, які трапляються, книжки,
коли вся скриня біла рушниками
і світиться лямпадка між богами.
372.
І я гадатиму, що ти повстав
супроти гострих ковзанців та криги,
і вже читаєш тільки про Христа
похожі на євангелію книги. ..
І як отверзуться мої вуста
від постової першої відлиги,
то тільки, щоб промовити твоїй
благословення долі молодій" ...
373.
І снилося тоді, що в аґронома
пильгає він вже сосну вдень для дров,
але з-під пилки бризкала питома
не тирса, а звичайна людська кров,
і тіло все опанувала втома,
яку і жахом навіть не зборов,
і кинув сосну, пилку й крик розпуки
і матері упав на теплі руки...
374.
І слово чулося стражденне їх:
„Нехай Господнє опрощення з нами,
бо всяке дерево пильгати гріх,
і будемо топити псавтирями...
Вже не вареники, але пиріг,
начинений ставними камінцями,
стоїть в горшку, і тільки від книжок
святих скипить з камінням пиріжок".
375.
Гей, хуґо, хуґо аж до підмурівку
без жалощів хатину розхитай,
і журавлем під саму Рохмистрівку
над темними ярами розгойдай,
щоб стало і степам не дуже тривко
за сніжної рухомости бодай,
і то не матимеш снаги сказати
в який замет навіки впала мати...
376.
Душа єдина, що, в далеку путь
дитину спорядивши в ліс по дрова,
з плачем казала: „Обережний будь,
бо з неба не впаде тобі підкова,
але зустріти можеш всяку лють,
що має і звірюка випадкова,
і той, що падає на нас, харциз,
як несподіваний вогонь на хмиз".
377.
А виглядала сина із дороги
біля воріт з напруженням в очах
і зупиняла місяцеві роги
світити з неба на єдиний шлях,
що ним ні людські, ні тваринні ноги
не йшли, намерзшися в німих полях,
а тільки він, жаданий, що найпаче
скрипів снігами в серце їй гаряче.
378.
І в теплій хаті в свіжих сорочках
і на постелі, витягненій з скрині,
вкладала спати, ніби на руках
найкращої на світі господині,
але сама, таємний в серці жах
тамуючи до ранку на ряднині,
шукала на лиці і вверх, і вниз
слідів простуди серед сонних рис.
379.
Коли ж бувало він зі сну безпечно
про щось незрозуміле гомонів,
вона мерщій питалася сердечно:
„Чи ти б гарячого чого не ззів?"
А не діставши відповіді ґречно
очима кліпала кілька разів,
а потім важко й глибоко зідхала,
і знов над сином мовчки чатувала...
380.
Але колись перед світанком він,
згадавши Вустю, очі втер рукою.
Вона схитнулася аж до колін
своєю сивою вже головою
з таким чуттям, що геть з усіх країн
не принесе землею ні водою
ніхто й за царство, навіть за ланцюг,
ніяких ліків на простуду цю.
381. І через те я помилився, мати,
коли в десятій пісні говорив,
що буду не тобі хвалу складати,
(Продовження на наступній сторінці)