— Національне питання, національні справи — нісенітниця, — сказав Селаброс. — Чесність, правда, вільне слово, вільні думки, — які високі всесвітні, вселюдські принципи! Що може бути вище за їх? Хто не може привернутись до їх душею, серцем, полюбити їх, жити й радіти ними?
І голос в Селаброса став м'який, співучий. Він говорив, неначе почутливу для серця пісню співав. Надя не зводила з його очей, милувалась його червоними устами з ямочками посередині, блиском його чорних очей. Вона зітхнула.
"Тягне він до себе мою душу і думками, і очима, й устами. Він нашого табору людина, — думала Надя, причарована його красою. — Серце моє чогось стривожилось, закидалось в грудях…"
Легкий, делікатний рум'янець розлився по її матових щоках, неначе одлиск од букета червоних рож впав на білу лелію. Радість блиснула в її очах. Очі заграли. Світ наче займався в їх помаленьку, замиготів і блиснув промінням.
Селаброс примітив вплив і силу свого слова, своїх принципів і говорив, неначе зачаровував знахурством молоду палку душу дівчини.
Зоя внесла чай і поставила на столі. Вона попросила двох греків до столу. Розмова стала загальною. Надя вийшла до своїх подруг.
— Ну, що там за сонце з Смирни? — спитала в Наді Саня.
— Наша людина — космополіт. Але ж і розумний-розумний! А як він вміє говорити! Який він оратор! Правда, часом говоре так звисока, що я мало його розумію. Він трохи чваньковитий, як усі греки. Варто, Саню, з ним познайомитись, — сказала Надя.
— Нехай іншим часом, бо тепер мені час додому. Мачуха, мабуть, розішле за мною горничних по всьому місту. Вже вечоріє, — сказала Саня й попрощалась з Надею. Усі панни попрощались і порозходились.
Од того часу Селаброс приходив до Мурашкової сливе щодня на вечірній чай. Зоя Полікарпівна полюбила його, як сина, годувала "дульчецами", не знала, де й посадити. Вона сподівалась, що Аристид буде сватати Надю.
Настав вечір. Мати й дочка вже звикли ждати Селаброса сливе щодня. Саня й усі її товаришки зійшлися з Селабросом, згодившись з ним в усьому як з космополітом. Він зовсім причарував молодих паннів своєю красномовністю, своїми поглядами… напустив туману своїми буцімто високими абстракціями, йому подобалась роль проводиря в кружку молодих, розвитих розумом паннів. Тиха, потайна, але палка на вдачу Надя закохалась в йому гаряче й щиро.
Минув тиждень, минув і другий. Аристид Селаброс щодня заходив до Зої на вечірній чай, а після чаю Надя, Саня й Махнівська ходили з ним на прогуляння в міський парк. Одного вечора прийшла до Наді Саня, прийшла й Махнівська. Селаброса не було. Зоя подала чай. Саня й Махнівська пили чай і жартували з веселою Зоєю. Одна Надя сиділа мовчки коло столу й задумалась. Чай довго стояв непочатий, вже й прохолов.
"Не прийшов сьогодні, — думала Надя. — Що це з ним сталось? Може, в його якесь діло трапилось в банку? Але в цей час діла не буває в банку: я добре цьому відома".
— Чом ти, Надю, не п'єш чаю? — питала в неї Саня.
Надя неначе прокинулась і механічно поколотила чай ложечкою. Сьорбнула вона зо дві ложечки, а її думки знов полинули десь далеко.
"Не дурно деякі мої товаришки натякали йому при мені за молдаванку, красуню панію Лупореско… Сміялись йому нею… Щось є. Може, він тепер сидить в неї за столом, п'є чай, розмовляє з нею. Вона гарна, неначе мадонна: очі карі, ясні, брови, уста кокетні… А він молодий, палкий. Він мене уподобав: це я добре знаю. Любить говорити зо мною за вищі принципи. Ми зійшлись в принципах, не так, як Саня з Комашком… все змагаються. Ні! його душа якось одразу пристала до моєї душі… А сьогодні він не прийшов. Невже красуня Лупореско одіб'є його в мене? Невже я втеряю його?" — думала Надя.
Вона почутила, що іздригнулась од тієї думки, неначе на неї повіяв холодний мокрий осінній вітер. І недоброхіть вона чогось одразу зненавиділа ту панію Лупореско.
— Надю, пий-бо чай, бо вже усі випили! Треба посуд мити, — сказала Зоя.
Надя випила нахильці стакан чаю й другого не схотіла.
— Не прийшов Селаброс, — сказала Саня. — Підемо сьогодні не в міський парк, а в садок Романдина.
Саня, Махнівська й Надя пішли в садок Романдина. Той садок був розкинутий в кінці міста, на горі і по Боюканській долині. На боках гори й нанизу долини зеленів виноградник. Картина з садка на Боюканську долину була одна з найкращих в околицях Кишинева. Панни увійшли в садок і сіли на лавці над самісінькою горою. Вони мовчки одпочивали, задивившись на долину. Кругом не дуже широкої долини стояли гори, перетяті узенькими щілинами. На дні долини зеленіли огороди й блищали два маленькі ставочки, неначе дві склянки, кинуті між вербами. Половина долини вже потонула в тіні попід горами і неначе засипала; друга половина була освічена сонцем і жевріла червоним світом. Під горами в тіні біліло село Боюкани, біліла церковця. На горах і попід горами зеленіли виноградники, садки з волоських горіхів, абрикосів, черешень, біліли невеличкі молдавські хати, розкидані в виноградниках. Над долиною повівало спокоєм та свіжістю майського вечора. Тільки соловейки безперестану щебетали в вербах, ніби будили трелями засипаючу пишну долину.
Не встигли панни сісти на лавці й надивитись на картину, як позад їх почувся голос.
— А ви он де? Добривечір! — сказав голосно Селаброс. — Поезія! картина природи! май!
Панни озирнулись. Надя аж жахнулась, аж кинулась.
— А я вглядів, як ви йшли вулицею, й мерщій повернув сюди в садок. Швидко ж ви йдете! Гнався, гнався, та й не наздогнав вас. Прудкі ніжки маєте, — сказав Селаброс.
Опізнившись на чай до Мурашкової, Селаброс став за вуглом одної улиці й кмітив, куди піде гулять Надя. Він завжди слідкував за нею, де ступали її ноги: це в його була звичка — слідкувати або засідати на засідки на паннів.
Надя почервоніла. Вона невимовно зраділа, і в неї очі заблищали й заграли. Селаброс задивився на її очі. Він сів на лавці й мовчав.
Саня почала розмову. Вона переговорила своє й замовкла. Ніхто не обізвався й словом. Селаброс мовчав, Надя мовчала. Махнівська почала розмову, але їй розмова ніби рвалась і до кінця не доходила.
Саня постерегла, що вона й Махнівська тут зайві.
— Ходім, Махнівська: маю роботу, а ти мені поможеш в тому ділі, робота мала — за одним присідом і зробимо, — сказала догадлива Саня й встала з лавки.
Махнівська й собі встала, і вони пішли з садка. Селаброс довгенько мовчав і дивився на долину. Мовчала й Надя. І вона дивилась на долину, але нічого не бачила. В неї серце дуже тривожно тріпалось: вона почувала кожний рух його, чула кожне тріпання.
Селаброс поглядав на Мурашкову скоса, крадькома, не повертаючи до неї голови. Він примітив, що в неї щоки наче займалися й згодом ніби запалали.
Селаброс помовчав і знов скоса глянув на Надю.
Він був дуже досвідний і знав усі зміни дівочого серця; вмів читать по виду, по рум'янцях, по очах, як по книжці, і знав усі звивки серця, усі зміни почування. Очі в його стали хитрі, по-азійському хитрі, неначе в крамаря, котрий постеріг, що вже настав час останній раз забожитись — і покупець пойме йому віри, і він піддурить покупця…
"Час настав; треба приступати. Вона моя. Який цікавий роман! І як швидко дійшов він до щасливого кінця!" — подумав Селаброс.
— Ви так задивились на долину? Яка пишна долина! Є на що задивитись, — сказав Селаброс. — Якби ще тут по один бік долини було море… Я люблю море, може тим, що я зріс над морем.
— І я люблю море, — обізвалась Мурашкова, ледве вгамувавши своє серце. — Я не люблю тих дріб'язків краси природи, тих листочків та квіточок. Люблю велике море, як люблю високі поеми генія.
— Ви любите великі думи, високі поривання людського розуму? палкі поривання серця? Чи так? — спитав у Наді Селаброс.
Надя помовчала й подумала.
— Люблю і високі поривання людського розуму, і високі поривання людського серця, — сказала Надя, — але більше за все люблю розумне й корисне діло.
— Одначе ви служите в банку й порпляєтесь в нудних цифрах? — спитав у неї Селаброс.
— Ця служба зовсім негодяща, сушить мене, неначе літня спека землю. Але мушу служити, хліб зароблять, — сказала Надя.
— Душить вона й мене. Я почуваю, що я покликаний до якоїсь ширшої й вищої діяльності, — сказав Селаброс.
— До якої? чи розумової, чи поетичної, чи практичної? — різко поставила питання Мурашкова.
Селаброс трохи-трохи не прохопився: "До практичної, матеріальної", — до чого він і справді мав природжений хист, але схаменувся й тільки рукою махнув: розумій, мов, якнайкраще.
— Ходім та трохи походимо, — сказав Селаброс і встав з лавки. Надя встала й собі. Вона трохи заспокоїлась. Рум'янець трохи пригас на щоках.
— Як пишно розвилась оця алея! Ходім по алеї, — сказав Селаброс.
Вони пішли по алеї з старих волоських горіхів, що стояли довгими рядками понад самісінькою горою. Горіхи зовсім розвилися. Уся алея була пронизана вечірнім червоним сонцем і світилась наскрізь. Молоде листя пахло наркотичними пахощами.
— Величність! Ой, величність! — почав Селаброс. — І я її люблю в усьому: і в житті, і в поезії, і більш за все — в поезії людського серця. В красі людській, в красі дівочій, в дівочому серці є багато високого, поетичного.
(Продовження на наступній сторінці)