"От-от заговорить за пшеницю та кукурудзу", — подумала Надя, і самі чудові очі в Селаброса чогось втратили для неї свою красу, а його особість стала нецікава, звичайна.
— Чому ж так? — спитала Надя.
— Знаєте, той грецький кружок торговельний, матеріальний… — заговорив Селаброс вже по-великоруській, поглядаючи набік на двох греків-агентів, котрі по-великоруській нічого не тямили, — тільки в їх і інтересу, тільки й розмови, що за торговельні справи, за ціни на пшеницю, кукурудзу, тютюн…
— А вам це не подобається? — спитала Надя й почувала, що зраділа: Селаброс став для неї знов цікавий.
— Ой, ще й як не подобається! Я людина з просвітою, з вищим потягом: люблю читати й метикувати. Люблю людей метикуючих, розвитих. А там, знаєте, яка просвіта, який розвиток, яка філософія?
І Селаброс знов підморгнув скоса на двох агентів. Надя осміхнулась: вона знала філософію тих смирнських Арістотелів та Платонів.
— Я дуже рада, що познайомилась з вами, — сказала Надя. — Наш панянський кружок так само не цурається просвіти, дбає за неї, виробляє собі принципи. Сказати правду, й мені обридла тутечки в нас розмова раз у раз про торговельні справи, неначе більше нема за що й розмовляти.
— Я маю за велике щастя, що познайомився з вами. Бажаю од щирого серця познайомитись і з вашим товариством. Я людина з вищими поглядами. Мені хочеться десь вряди-годи одвести душу, побалакати за вищі погляди, за наукові питання. Інтерес науки — для мене найвищий інтерес в житті. Абстракція реального життя, світового, так би сказати, практичного — то найвищий потяг розвитого, вищого розуму. Абстракція живих об'єктів доводить до чистої, ідеальної, найвищої абстракції; і ми конфеденціально складаємо собі ідеали, принципи, пересвідчення. А ті ідеали знов повертаємо в дійсне живоття, обертаємо в космополітичні тенденції нашого розуму, як би сказати, в найпринципіальніші принципи.
"Розумний, тямущий чоловік! хоч я його й не гаразд втямила. Може, тим не втямила, що я ще не зовсім розвита розумом… не знаю вищої науки", — подумала Надя.
Селаброс скінчив тільки шість класів в гімназії, але читав доволі й був хлопець талановитий. Тільки часом він любив пускатись в абстракції і, як то кажуть, "заїжджав в хмари". Перед дамами й паннами він любив підніматись в ті хмари, говорив високим тоном, щоб напустити їм туману в очі і почванитись своїм розумом, і говорив таки добру абстрактну нісенітницю, хоч граматично неначе й добре складену. Перед просвіченими людьми він не дуже-то виступав з тими абстракціями.
— Я багато читав сьогочасних прогресивних авторів, авторів заграничних, не тільки читав, але й виучував їх сливе напам'ять. Я сам, бачте, часами люблю писати, а для цього діла треба научного грунту й розвитку. Без підвалин ніхто не будує дому. Я сам склав собі той міцний фундамент. Науковість — то інтернаціональна суб'єкція вселюдських, космополітичних стосунків, — пиндючивсь далі Селаброс нісенітницею, і Надя примітила, що його очі гордо позирають на неї, неначе кажуть: слухай і знай, що то ми таке!
"Або він дуже розумний, або я дурна, бо щось нічого не второпаю. Може, я ще не доросла до його розумом…" — думала Надя.
Стара Зоя несподівано перебила Селабросові усякі абстракції: вона винесла на підносі варення й стакан води.
— "Дульчеца ку апа речи! Пофтим" (просимо), Селаброс! — сказала вона по-молдавській та й схаменулась.
— Оце я в Кишиневі перемішала докупи усякі мови. Забулась, що ви грек, — сказала Зоя й сама з себе засміялась. — Просимо до варення!
— Спасибі, спасибі вам, Зоє Полікарпівно! — сказав Селаброс, легко поклонившись і осміхнувшись до Зої.
Очі в нього стали знов ласкаві, розмова ввічлива, підлеслива, манери делікатні, м'які, мов у сірійського араба. Селаброс кинувся до варення й їв його з великим смаком, як їдять солодке діти. Він запив стаканом криничної води.
— Добре ваше варення, Зоє Полікарпівно, — сказав Селаброс.
— А які "дульчеці" варила ваша мама в Смирні! Ми часом варили разом удвох, бо через дві вулиці жила вона од нас, — сказала Зоя.
— Ви й досі не забули рідного краю? — спитав Селаброс.
— Ой Аристиде, Аристиде! чи можна ж його забути? — сказала Зоя, мішаючи дійсність з мрійними згадками. — Які там кітри! яка айва! А квітки! які там рожі! такі завбільшки, як блюдечка. Виноград такий завбільшки, як сливи.
— А лелії, мабуть, такі завбільшки, як цідилки, — сміялась Надя.
Селаброс осміхнувся.
— Яка гарна була ваша мама панною! як намальована! — сказала Зоя, піднявши голову.
Вона придивлялась до Аристидового лиця й неначе чекала очима в його лиці слідів краси його матері.
"Гарний, як і його мати була гарна! От була б пара для моєї Наді", — подумала Зоя. Вона й забула за двох смирнських агентів, що балакали собі стиха коло вікна.
— А! просимо до варення! — згадала Зоя, обертаючись до греків.
Греки встали й несміливо приступили до стола, неначе школярі; очевидячки, їм було якось ніяково перед європейцями. Селаброс вичистив мисочки з варенням так, що старим грекам зосталось тільки по одному волоському горішку.
— Як же тепер живе ваша мама? — спитала Зоя в Аристида.
— Держить маленьку крамничку з тютюном та й живе сяк-так. Я посилаю їй потроху з свого заробітку, — сказав Селаброс.
— І добре робите! Ви добрий син моєї Єлени Кипрі, — сказала Зоя.
"І розумний, і красно й поетично говорить, ще й, знать, добрий", — подумала Надя.
— Ото й мій батько колись мав крамничку з тютюном в Кишиневі, як усі наші греки, — обізвалась Зоя, — але я вийшла заміж. Батько вмер. Мій чоловік служив за урядовця й не звелів мені торгувати. Купили ми невеличкий виноградничок та клапоть поля під огород та й проживали сяк-так.
— Продали крамницю, то й добре зробили, — сказала Надя. — Не знаю, як ви думаєте, а я думаю, що магазини, крамниці, залізні дороги повинні бути громадським, а не особовим добром, інакше це буде зловжиток, експлуатація однією особою цілої громади.
— І я так думаю. Я багато читав про це питання, багато думав, гм… багато думав і в цьому пересвідчився, — сказав Селаброс.
Селаброс говорив це усе, як кажуть, на вітер: йому було байдужісінько за ті питання. Він тільки хотів показати перед Мурашковою, що знає багато сьогочасних питаннів і цікавиться ними. Надя щиро йняла йому віри.
"Він з наших…" — подумала Надя Мурашкова.
— Ви думаєте зовсім так, як і я. Економічні питання повинні б мати в житті перше місце, — сказала Надя.
— Я цього не тямлю, — сказала Зоя. — По-моєму, хто торгує, той повинен і гроші собі в кишеню класти.
Селаброс і Надя осміхнулись. Вони сміялись з старої Зої, як з малої, нічого не тямущої дитини.
Ця розмова, мабуть, була для Зої не дуже цікава; вона встала й вийшла, щоб подати гостям чай.
— В нас скрізь здирство, — почав Селаброс. — Я давно задумувався над цим принципом, багато перечитав за це книжок.
— Я з вами згоджуюсь зовсім: от хоч би й наші басарабські пани… бодай не казати, — сказала Надя. — Живуть тільки для себе, не дбають ні про школи, ні за просвіту мас, ні філантропії в їх… Я вже їх добре знаю.
— Але, знаєте, є між ними й гарні люде, і я з такими ладен миритись. Оце я недавно зійшовся з одним. Він гуманіст, демократ. Заводить велику школу в своєму селі. Я оце недавно їздив у те село, щоб впорядкувати ту школу, — сказав Селаброс.
Він і справді їздив в село для цього діла, але уся його діяльність була в тім, що він доладу розставив в школі парти та столи.
— Якою ж мовою вчитимуть в тій молдавській школі? — нагло спитала в Селаброса Надя, пригадавши розмову з Комашком за народні школи на Бессарабії.
— Все одно, якою мовою вчитимуть… аби вчили добре, — сказав Селаброс. — Я й в цьому ділі космополіт. Аби школи були, аби школи! аби вчили добре, а мова… це… бодай не казать.
— Одначе ви грек, і не втратили, як я бачу, своєї національності? — спитала Надя.
— Я й грек і не грек: я одесець, громадянин усього світу. Я космополіт і становлю принцип космополітизму вище од усього.
— Я з вами зовсім згоджуюсь і навіть не розумію національних молдавських, українських тенденцій. Цих питань я ще не второпала добре, — сказала Надя.
— І добре зробили! — аж крикнув Селаброс. — Я був зійшовся з українцями… та… й…
Селаброс махнув рукою й насупив брови. Він терся коло українського кружка, бо добре вмів говорити по-українській. Але українці постерегли, що він людина легкодумна, що в його сила тільки в словах, а не в вчинках і роботі, що він грається на словах принципами, мов дитина цяцьками, ще й до того він на язик лепетливий. Гордий своїм розумом та красномовністю, він хотів бути скрізь приводцем. Од його одкаснулись, і він дуже зобидився. Терся він і коло "крайніх", але й ті не йняли йому віри й одкаснулись од його.
(Продовження на наступній сторінці)