— Ні, не так: якось іначе… — сказала Зоя. Всі аж лягли од сміху. Одна Надя ані осміхнулась. Лице в неї було поважне. Вона рідко коли сміялась. Надя сказала матері по-грецькій за її помилку. Весела Зоя й собі зареготалась. Саня почала пісню. Стара Зоя забулась, що недавно прийшла з церкви, і, намотавши чотки на руку, підтягала Сані: "Ой не світи, місяченьку, не світи нікому; тільки світи миленькому, як іде додому". До їх пристали деякі свіжі голоси паннів. Одна Надя не співала: вона не мала голосу.
І свіжий, як здоров'я, майський вітрець, що повівав в вікна, і аромати бузку та рож, і майське сонце, і весняне тепло, й пісня — все ворушило, веселило молоді душі, розворушувало серце навіть в веселої старої Зої Полікарпівни, розвеселило її й нагадало за давні літа молоді на берегах синього південного моря.
Задзеленькав дзвоник. Двері в гостинній рипнули. Усі замовкли.
— Хтось прийшов. Це, мабуть, ваші грекоси вже збираються до вас, — сказала до матері Надя.
Увійшла горнична й сказала Зої, що прийшов якийсь панич.
— Який же це панич? — спитала Надя в горничної.
— Не знаю. Такий гарний, що й сказати не можна, — казала горнична.
Надя стривожилась і опустила очі. В гостинну увійшов Аристид Селаброс.
— А не в добрий час прийшов гість! — сказала Зоя Полікарпівна. — Так мені весело з вами; я саме розспівалась, а тут на тобі гостя!
— Одначе треба йти до того грека та поговорити за кукурудзу та пшеницю, — сказала Надя.
— Вийди ж і ти, Надю, — сказала мати.
— Ізроду не вийду! Од ваших греків тільки й чуєш, почому пуд пшениці та тютюну, почому кіло кукурудзи. Нецікава задля мене розмова, — сказала Надя.
— Зоє Полікарпівно! Як будуть сьогодні говорити за овес та гречку, то й я вийду до гостей. Це вже буде нова, цікавіша тема, — обізвалась Саня.
— О, ти вже наговориш! Побачимо, хто прийшов… Може, такий грек, що й сама вилетиш до його. Ой ти, моя ангорська кізочко, моє біле ягня! ти кіпрський виноград, — говорила Зоя до Сані.
— А може, я якийсь там мудрий трапезунтський полинь? — сказала Саня.
— Ой ні! ти кіпрське вино, — говорила Зоя свої смирнські порівняння і пішла в світлицю.
Панни в кімнаті трохи притихли. Надя сиділа мовчки й прислухувалася, що говорилось в світлиці.
"Чи той прийшов, що я рано бачила в садку, чи хтось інший? — думала вона… — Горнична сказала, що дуже гарний… певно, він. Коли б він", — майнула в неї думка, і їй забажалось побачити ті горді, пишні очі, що вона бачила того дня в садку. Вона почутила, що серце в неї почало тривожитись. В гостинній крізь двері було чуть дзвінкий голос, низький баритон. Говорили по-грецькій. Слова не долітали виразно, але баритон лився в розмові то голосніше, то тихіше, неначе пісню співав. Здавалось, ніби оратор чудовим голосом говоре промову з кафедри.
"Який чудовий голос! — йшла думка в Наді. — М'який, як оксамит, ласкавий і веселий. Ні, це не його голос. До його гордовитої постаті, до його суворих очей не пристає ласкавий м'який голос. Ні, це не він…"
І Наді чомусь стало шкода, що не той прийшов, кого їй несподівано забажалось побачити. Вона не чула, за що розмовляли приятельки, й сиділа, задумавшись.
— Надю! чом ти не говориш? Чого задумалась? Чи не літають твої думки в тих краях, де "цитрони стигнуть, де гордий лавр та мирт ростуть?" — сміялась з неї Саня.
Надя ледве вдержала легке зітхання: її дума неначе залинула в якийсь інший чудовий край, де й квітки кращі, і небо синіше, і зорі ясніші, і пісні голосніші…
В гостинній почулися ще й другі голоси. Надя впізнала по голосу двох агентів з Смирни, що приїхали на Бессарабію скуповувати пшеницю та кукурудзу. Розмова йшла грецька. Голоси товсті, низькі неначе булькотали та клекотали, як вода кипить та вбивається в ключі в здоровому казані. А той баритоновий голос, м'який, ласкавий, не заглушався. Надя ловила його артистичні сутони й тони.
Довгенько сиділа й розмовляла Зоя з своїми гістьми. Коли це двері з гостинної одчинились. Увійшла Зоя. В неї очі світились ще веселіше.
— Надю! причепурись та вийди до нового гостя. З Смирни! З Смирни! — трохи не кричала Зоя.
— Хто? Гість з Смирни? — спитала Надя в матері; і ця звістка стала для неї неприємна. "Не той, кого я ждала!" — подумала вона.
— Ні! Гість з Одеса. Його мати з Смирни, — сказала Зоя.
— Велике диво, що його мати з Смирни! Невже задля цього я повинна виходить до його в світлицю, — сказала Надя. — Я ж в Смирні не була.
— То зате я була. Його мати через дві вулиці, через дві вулиці! — говорила Зоя з запалом.
Панни засміялись. Надя й собі осміхнулась.
— Що через дві вулиці? — спитала Надя в матері.
— Єлена Кипрі! через дві вулиці! — говорила Зоя й кинулась шукати слоїків з варенням.
— Ви в такім запалі, що ми нічого не втямимо з ваших слів, — сказала Саня.
— Жила Єлена Кипрі, його мати, Аристида Селаброса, через дві вулиці од нас в Смирні! Моя давня подруга. Виходь-бо, Надю, мерщій, хутчій! — говорила Зоя і разом накладала варення з молоденьких волоських горіхів, варених на меду.
— Чого це ви такі раді, Зоє Полікарпівно? Чи не закохались ви часом в вашого знайомого гостя через дві вулиці… — говорила Саня.
— Ой ти! — І Зоя вжарти вдарила легенько по плечі Саню. — Ож вийди та подивись, який гарний гість: як сонце! — сказала Зоя.
— Ого! Ще попечусь, коли він такий, як сонце, — обізвалась Саня.
— Як місяць повний! — сказала Зоя.
— Коли такий, як місяць, то вийду до його: не так страшно, — сказала Саня.
— Ож глянь, то й побачиш. Ой моя біла овечко! Як побачиш його, прокинеться й твоє серце. Покинеш свої книжки та й позакидаєш їх на горище. Не бійсь, не видержиш! — сказала Зоя, і її гострі чорні очі заблищали. Видко було, що в неї в серці ще й досі тлів огонь і не погас.
— Ну, ні! — сказала Саня. — Лучче позакидаю бороди на горище: може, мишам на кубла знадобляться.
— Ой-ой, моя біла леліє! не знаєш ти ще світу й життя, — сказала Зоя.
Зоя поставила на піднос мисочки з варенням і три стакани холодної води.
— Щось там прийшло дуже цікаве, що ви наготували йому "дульчеца ку апа речи" (варення з водою), — сказала Надя по-молдавській.
— А хто передніше піде? чи "дульчеца", чи Надя? — сміялась Саня.
— Надя попереду, — сказала Зоя. — Надю, йди.
Надя причесала голову й вишла в світлицю. Коло вікна на стільцях сиділи два смирнські старі греки, агенти одної фірми. Один був старий, сивий, з короткою сивою бородою й з сивими бурцями. Його довговасте смугляве лице було ніби вставлене в білі рамки. На йому була одежа балканська: кафтан і ряса, зовсім як в духовних; кафтан був підперезаний широким на п'ядь парчевим поясом. Він курив люльку з довгого цибука.
Другий агент був нестарий чоловік в європейському убранні. Селаброс сидів спиною до дверей і балакав з ними по-грецькій.
Надя Мурашкова одчинила двері в гостинну. Селаброс оглянувся, схопився з місця й пішов до неї назустріч.
— Аристид Селаброс, син приятельки вашої матері, — промовив він до Наді по-грецькій.
— Я дуже рада познайомитись з вами. Моя мама вже казала мені за вас, — сказала Надя й подала йому руку. Селаброс здавався для неї тепер ще кращим, ніж вранці в парку: рівний станом, як струна; розкішні чорні кучері, м'які, як оксамит, лисніли проти сонця, наче воронове крило; очі не суворі, а ласкаві, ніби солоденькі; їх гострий блиск наче пригас. І ласка та любов світились в очах, як він пильно-пильно глянув Наді в очі.
Надя зрозуміла ту німу розмову очей, що говорить часом голосніше й виразніше од слів. Вона почутила, що на її вид ніби пахнуло теплом.
— Сідайте, будьте ласкаві, — сказала вона до Селаброса й сама сіла на старомодній софі. Софа була з високою спинкою й оббита ясною рябою матерією зеленого кольору, перемішаного з жовтогарячими квітками. На тому ясному пістрявому фоні Надина класична головка видавалась ніби намальована на картині.
Селаброс сів проти неї, вп'явся очима в її вид й вважливо кмітив за нею.
Надя примітила його пильний погляд, і її виразні, як в матері, очі заграли: неначе іскри заблищали в їх, наче замиготіло марево сонця. Світ в очах миготів, дрижав, як промінь сонця дрижить в краплях роси. Надя знала, що очі видають її почування, й прикрила їх віками. Селабросові здалось, що сонце сховалось за хмару, і в хаті стало темніше.
— Чи ви давно в Кишиневі? — спитала в його Надя по-грецькій.
— Ні, недавно. Я сам одесець і оце перейшов сюди на службу в банк, — сказав Селаброс.
— І я служу в банку, — обізвалась Надя.
— От ми й товариші по службі, — сказав Селаброс.
— Де ж ви передніше служили? — спитала Надя.
— Я служив в Одесі, в одній грецькій фірмі, що торгує пашнею. Але, знаєте, така служба мені не до вподоби; і служба й компанія не припадали мені до вподоби, — сказав Селаброс.
(Продовження на наступній сторінці)