Тарас Іванович, привітно посміхаючись, розмовляв з покупцем, якимось поважним паном у смушевій шапці.
Пашка зупинився біля дверей і, ледве переводячи подих, мовчки дивився на нього.
Тарас Іванович побачив Пашку, і враз посмішка зникла з його обличчя. У Пашки був такий збентежений і розгублений вигляд, що старий, мабуть, одразу відчув недобре.
– Зайди, Пашо, – він хитнув головою в бік дверей, що вели до задньої кімнати. – Я зараз звільнюсь.
Пашка пройшов до кімнатки і, знесилений, опустився на ящик з книгами. Від швидкого бігу серце вискакувало з грудей.
Через кілька хвилин в кімнату зайшов Тарас Іванович.
– Що трапилось?
– Варю… жандарми… забрали… – запинаючись, промовив Пашка. – Підпільну друкарню… накрили.
– Що?! Що ти говориш? Звідки ти взяв?
– Сам бачив… На Юрківській, на Подолі…
– Так! – Тарас Іванович насупив брови і міцно стиснув зуби. – Так! – повторив він ще раз. – Добре, Пашо, що сказав. Тільки… нікому більше про це не говори. І – забудь про це. Ти Варі не знаєш і не бачив її в мене. Зрозумів?.. А тепер іди додому, іди, синку…
…Того вечора Пашка довго не міг заснути. Думки стрибали і плутались у Пащиній голові. Тарас Іванович– революціонер. Це ясно! Але чому він крився від Пашки? Невже він не довіряє йому? Невже він боїться, що Пашка зрадить його? Як боляче навіть думати про це! Ех, Тарасе Івановичу, Тарасе Івановичу! Якби ти знав, що Пашка для тебе готовий на все, навіть на смерть! Пашка теж проти царя, як і ти! Повір! Пашка теж хоче боротися! Він теж хоче стати революціонером. Чуєш?
…Пашка прокинувся раптово, від стуку в вікно. Була ніч. Він не зразу збагнув, чого прокинувся. Потім почув стук і похолов від страху. Жандарми! Довідались, що він бував у Тараса Івановича, і прийшли за ним!..
Хтось стукотів у вікно негучно, але настійливо. Пашка підповз до вікна і глянув. За вікном, освітлений блідим місячним промінням, стояв Тарас Іванович. Пашка кинувся до дверей і відчинив. Тарас Іванович був у чоботях, у брезентовому плащі з капюшоном. В руках тримав старий диктовий чемодан.
– Ти вибач, Пашо, що я тебе збудив… Замкни двері на защіпку…
Тарас Іванович поставив чемодан і сів. Взяв Пашку за плечі:
– Послухай, синку, я до тебе в одній дуже серйозній справі. Ти тепер все знаєш… І… Мабуть, тільки ти один зараз можеш мені допомогти… Я їду в Пітер. Мені треба провезти туди дуже важливий документ. В дорозі тепер часто обшукують. Треба сховати документ так, щоб – не знайшли. Ми довго думали й вирішили сховати документ в каблуці чобота. Але в нас немає знайомого шевця, якому можна було б довірити цю справу… Крім… тебе. Зможеш?
Якась незрозуміла несвідома радість теплом розлилася в Пащиних грудях. Йому так багато хотілося сказати Тарасу Івановичу, але він сказав лише одне слово:
– Гаразд.
Подумав трохи і спитав:
– А не промокне?
– В гумовому чохлі буде, – Тарас Іванович, крекчучи, вже стягав чобіт.
Пашка запалив свічку і, діловито нахмуривши брови, почав оглядати його. Чобіт був з свинячої шкіри, сильно поношений, з латками в кількох місцях. Пашка протягло сказав "м-да" і взявся до роботи.
Тарас Іванович сидів навпроти і не зводив з нього очей. Мабуть, ніколи в житті Пашка не працював так старанно і з такою любов’ю. Каблук був уже зовсім готовий, але Пашка все ще для чогось пристукував його молотком, чистив рашпилем і змочував водою рант. Нарешті він востаннє стукнув молотком, зняв чобіт з "лапи" і простягнув Тарасу Івановичу:
– Все, здається.
Тарас Іванович взяв чобіт і почав уважно оглядати "каблук з секретом".
– Ви приміряйте, – сказав Пашка, – може, тисне. Так я…
Він не встиг договорити – Тарас Іванович нагнувся і міцно поцілував його:
– Спасибі, синку, велике спасибі… Я й не знав, що ти такий… майстер. Справжній майстер-чоботар.
У Пашки залоскотало в горлі, і очі налилися слізьми. І він раптом жалібно, зовсім по-сирітському, спитав:
– А ви дуже надовго… їдете?
Тарас Іванович пригорнув його до себе, обняв:
– Не знаю, Пашо. Чесно кажу – не знаю. Може, скоро повернусь, а може, й надовго… Але до Нового року, мабуть, приїду. І разом зустрінемо Новий рік. Він обов’язково повинен принести щось хороше.
* * *
…Скільки разів потім згадував Пашка ці слова!
Тарас Іванович поїхав. І потягнулись дні за днями. Тужливі й одноманітні. Пашка дуже нудьгував. З нетерпінням чекав Нового року. Лічив дні. І днів лишалося все менше й менше.
Вже давно випав сніг. Дерева стояли білі і здавались прозорими, немов із скла. І все частіше по вулиці проїздили санки, на яких лежали великі волохаті ялинки. Їх тремтячі віти волочилися по снігу, гублячи темно-зелені маленькі голки. І в морозному повітрі стояв незвичний лісовий запах хвої. Наближалось Різдво. А Тараса Івановича все не було.
Повз вікна майстерні, як завжди, мелькали безкінечні ноги перехожих, і тепер, дивлячись на них, Пашка кожного разу з сумом думав: по яких шляхах ступають зараз старі латані чоботи Тараса Івановича?
І ось настав новорічний вечір. Хазяїн Іван Семенович, п’яний вже з самого ранку, дав Пашці на прощання пару добрих стусанів і, підтримуваний з двох боків підмайстрами, пішов додому.
Пашка вмостився на своєму звичайному місці на підвіконні і став дивитися на вулицю. Перехожі були особливо святково збуджені і всі кудись поспішали. Часто нетвердою ходою проходили п’яні –з червоними веселими обличчями. У вікнах запалювалося світло, подекуди за морозними шибками сяяли різнобарвні вогні ялинок. Десь нагорі, над Пашкою, вже чулася музика і дрібний тупіт ніг – там танцювали…
У двері майстерні хтось постукав. Пашка відчинив і здивовано закліпав очима. На порозі стояв незнайомий юнак у сірій шинелі. Пашка вмить згадав, що бачив його колись у Тараса Івановича.
– Паша?.. Здрастуй… Це тобі – від Тараса Івановича. Посилка і лист, – юнак простягнув йому великий, перев’язаний мотузком пакунок і голубий конверт.
Пашка так розгубився, що не міг вимовити ні слова.
Юнак посміхнувся:
– Ну, прощай! Я побіжу. Поспішаю.
І пішов. Пашка навіть не встиг сказати йому спасибі. Тремтячими руками він розірвав конверт.
"Любий Пашо!
Вибач, що так трапилось. Не зможу я приїхати до Нового року. Дуже серйозною справою зайнятий. Ти ж знаєш. Тому затримаюсь. Але ти не сумуй. Новий рік обов’язково принесе тобі щастя. Я в це вірю. Він повинен бути щасливим, цей Новий рік. І він буде по-справжньому новим.
Мої товариші передають тобі великий привіт. Вони просто дивуються, як ти ловко працюєш. Я, мабуть, скоро приїду. І знаєш, якщо ти не проти, я заберу тебе з майстерні і будемо жити разом. Хочеш?
А поки що передаю тобі невеликий новорічний гостинець.
Цілую тебе міцно.
Тарас Іванович".
В посилці були яблука, цукерки і печиво.
Пашка читав і знову перечитував лист Тараса Івановича. І щоразу завмирав від радісного хвилювання…
Поволі вулиця опустіла, стало тихо. Навіть танці нагорі припинилися.
Пройшов городовий. Немов сира капуста на зубах, хрумтів сніг під його величезними чоботями. І кінець шаблі, що волочився по тротуару, залишав на снігу нерівний глибокий слід.
І знову стало тихо.
Хитався од вітру ліхтар на стовпі, і по вулиці метались криві чудернацькі тіні. Іноді смуга світла падала на вивіску Тараса Івановича, і тоді сріблистими од паморозі буквами світились слова: "Книгарня Т.І.Самоненка"…
Довго сидів Пашка на холодному підвіконні, закутавшись у драну кожушину, і, не відчуваючи холоду, думав про те світле, радісне життя, яке обіцяв йому Тарас Іванович і в яке він зараз так твердо вірив, немов бачив його наяву…
Наступила північ. І вже крізь сон Пашка почув, як на Софії лунко ударив дзвін, потім задеренчали маленькі дзвоники і, зганяючи з дахів сонних померзлих горобців, полинув над Києвом урочистий новорічний передзвін.
Прийшов 1917 рік.
ДОЧКА АРСЕНАЛЬЦЯ
Клуб на Собачій стежці
Великі блакитні очі, глибокі й чисті, як ранкове небо напровесні… Кирпатий облуплений носик, вкритий сонячним ластовинням. Вигоріле біляве волосся, заплетене в дві маленькі кумедні кіски, замість стрічок позав’язувані білими ганчірочками. І кругловиде, завжди усміхнене, лукаве личко…
Це Оленка.
– Оленко-о-о! Гайда з нами в клуб на Собачку чай пи-ити!..
Вона схоплюється з місця і, ламаючи гілля кущів, прожогом мчить в яр, звідки чути крик. Там чекають їі товариші – гомінка босонога зграя арсенальських дітлахів…
В клубі пахне йодом, якимись ліками і взагалі – лікарнею. Ще зовсім недавно це був жіночий медичний інститут. Тепер тут міститься Печерський клуб більшовиків.
– А… прийшли вже, архаровці! Ну, сідайте! Тільки глядіть мені – чай не розливати і руки об скатерку не витирати. А то вуха намну! – тітка Оля говорить сердито, але діти її не бояться. Вони знають, що вона добра і тільки вдає з себе сувору– "для порядку".
(Продовження на наступній сторінці)