Одного разу хазяїн сказав Пашці:
– Паняй навпроти, до Самоненка, нехай віддасть целковий, що за набійки винен. Чого тягне, вже цілий тиждень минув. Скажи, хазяїн требує.
І Пашка пішов. Хазяїн книгарні Самоненко сидів за прилавком, читав якусь книгу і пив чай з великої кварти. Він був зовсім лисий, червонощокий, з сивими молочнобілими вусами і такими ж сивими бровами. Брови були густі, волохаті, і здавалося, що з якоїсь дивної помилки над очима Самоненка ростуть такі самі вуса, як під носом. А очі були живі, веселі і якісь зовсім не старечі.
Пашка, запинаючись, передав слова хазяїна, Самоненко відклав книгу, звів свої дивні брови і, весело дивлячись на Пашку, сказав:
– Ти ба! Сумний факт!.. На жаль, немає в мене зараз целкового на господарстві. Але я сьогодні ж дістану і віддам. Так і передай хазяїнові. Сьогодні ж віддам. Хай не хвилюється.
Хоча говорив старий спокійним жартівливим тоном, йому, очевидно, було все-таки незручно, що грошей у нього немає. І, щоб приховати цю незручність, він почав з Пашкою розмову: як звуть, скільки років, чи давно працює, де батьки…
Пашка відповідав коротко і неохоче – він не любив цих безглуздих ввічливих розпитувань. Дуже часто відвідувачі, коли їм доводилось чекати замовлення, ставили Пашці всі ці питання. Спочатку Пашка охоче відповідав, задоволений тим, що на нього звертають увагу і цікавляться його долею. Та згодом впевнився, що питається все це просто від нудьги, щоб згаяти час, і що відвідувачі зовсім байдужі і до нього і до його нещасливої долі. Пашка зненавидів ці розмови.
І зараз йому хотілося швидше піти. Але було щось в голосі старого незвично щире, лагідне й привітне. І це стримувало Пашку.
А старий дивився на згаслі сумні очі хлопчика, на сіре, хворобливе обличчя, що майже не бачило сонця, на худі згорблені плечі – і якась незрозуміла ніжність хвилею підіймалася в серці старого.
Може, згадав він своє далеке дитинство, а може, малого онука нагадав йому чимось Пашка… Хто знає!..
І коли Пашка вже повернувся, щоб іти, Самоненко раптом дуже просто, немов були вони давні знайомі, сказав:
– Стривай, хлопче. Знаєш… приходь увечері до мене – в гості. Чайку поп’ємо, побалакаємо. Приходь.
Пашка недовірливо і якось навіть злякано глянув на старого. Ніколи в житті його ще ніхто не запрошував у гості. Може, старий глузує, насміятися хоче?.. Ні, очі його дивилися серйозно і щиро.
І Пашці раптом стало весело і тепло на душі. Він соромливо посміхнувся й притьмом вибіг з книгарні…
Пашка ніяк не міг дочекатися вечора. Він старанно начистив свої благенькі чоботята – вони аж сяяли від блиску. Зашив суровою ниткою дірку на рукаві. І довго відмивав піском у крижаній воді почорнілі зашкарублі руки…
А коли робота закінчилася і всі пішли, замкнув майстерню і, обережно ступаючи, щоб не забруднити чобіт, почимчикував до старого. Відчинив двері і нерішуче зупинився на порозі.
Самоненко був не один. Біля прилавка стояла висока, струнка і дуже красива дівчина в чорному платті. Побачивши Пашку, Самоненко якось дивно перезирнувся з дівчиною і щось швидко сховав під прилавок.
– А-а, це ти!.. Гм… Знаєш, синку, не пощастило нам з тобою. Зайнятий я зараз. Та й… іти мені треба. Отже, доведеться відкласти…
У Пашки на очі набігли сльози – так боляче і прикро стало йому. Даремно він радів і сподівався!
Самоненко, мабуть, помітив це.
– Іч, як негарно вийшло… Що ж нам придумати?.. Може, книжку тобі дати? Ти читати вмієш? Ну, от і чудово. Що ж тобі дати? – старий окинув поглядом полиці з книжками. – Ага, ось. Якраз для тебе. Тільки гляди не забрудни і не порви, книжки – це, брате, дуже цінна штука. Прочитаєш – принось. Тоді й чайку поп’ємо. Ну, бувай здоровий.
Пашка вийшов на вулицю і побрів через дорогу. На душі в нього було важко. Як не хотілося з світлої, затишної і теплої книгарні повертатися в сирий, темний підвал – в холодну, тужливу самотність. Що Пашці ця книжка! Хоча Пашка й уміє трохи читати (підмайстер Степан знічев’я навчив його грамоти), але ніколи не читав книжок і не хоче читати. Що в тих книжках? Брехня одна. Якось Степан розповідав одну книжку – про злидаря, що оженився на графині і сам став графом. Дурниця якась. Отак би й вийшла графиня за злидаря!
Пашка запалив свічку, поклав голову на руки і, втупившись у вогник, задумався. Хотілося плакати. Але Пашка не вмів плакати.
Книжка лежала на ослоні, біля свічника – невелика, тоненька, в сірій паперовій обкладинці. Пашка байдужим рухом підсунув її до себе і прочитав заголовок: "Антон Чехов. Ванька. Рассказ". Потім розгорнув першу сторінку і без всякої цікавості, по складах почав читати.
"Ванька Жуков, девятилетний мальчик, отданный три месяца тому назад в ученье к сапожнику Аляхину, в ночь под рождество не ложился спать… "
А коли Пашка раптом збагнув зміст прочитаних рядків, він оторопів: "Про шевця?"
І Пашка читав далі… Потріскувало тремтливе полум’я свічки, шелестіли сторінки і корчились незвичні рівні ряди букв. І все дужче й дужче стукотіло Пащине серце. Таке близьке й знайоме Пашці було все те, про що він читав! І ввижалося йому, що отут, зовсім поруч, у темному кутку майстерні, сидить той, хто розповідає Пашці про життя Ваньки Жукова, таке схоже на його, Пащине, життя. Мороз пробіг по спині у Пашки, і він боявся підвести голову, щоб раптом не побачити його, того дивного оповідача.
І, здається, вперше відчув і зрозумів Пашка, як нестерпно тяжко живеться йому, – гірше всіх на світі.
І навіть Ваньці, нещасному Ваньці Жукову, позаздрив він. У Ваньки був дідусь, рідний дідусь, якому можна було написати і відіслати листа – нехай навіть без адреси. Все-таки легше, хоч у думках є кому поскаржитися. А в Пашки – нікого, нікого на всьому білому світі… І Ванька хоч колись, а жив у селі з ріднею, і бували в нього щасливі дні, і гармошка навіть власна була, і на ялинці він бував, і з дідусем у ліс їздив… У ліс… Як, мабуть, хороше в лісі! Пташки співають, дерева шелестять, зайці по траві бігають… Ніколи не був Пашка в лісі. Одне лише знає і пам’ятає Пашка – брудні, запльовані тротуари, бруківку з кінськими кізяками, сирі, смердючі підвали і – ноги. Великі грубі ноги, що наступають на Пашку, який веде по вулицях і базарах Києва сліпу бабусю-старчиху. А потім майстерня і знову – ноги. І хазяїн Пащин – Іван Семенович– не кращий за Ваньчиного Аляхіна. А може, ще й гірший…
Полум’я свічки востаннє спалахнуло і поволі згасло.
* * *
Отак Пашка познайомився з старим Самоненком.
Тепер його часто можна було бачити в книгарні. У кутку, на низькому столику стоїть мідний самоварчик, і Самоненко з Пашкою п’ють чай і розмовляють. Через те, що Пашці розповідати нічого, він здебільшого мовчить і слухає. Коли говорити вже ні про що, вони читають. Правда, Пашка не стільки читає, скільки розглядає малюнки в книжках. Але це теж дуже цікаво. Щохвилини в Пашки крутиться на язиці питання: "А що це? А це чому таке?" Але питати він соромиться і, переборюючи цікавість, мовчить. Лише зрідка, коли терпіти вже несила, тихо й боязко бурмоче:
– Ого, який вершник інтересний! І штуковина, диви ти, яка ловка позаду їде…
Старий відривається від книги і пояснює Пашці, що тут намальовано і про що взагалі написано в книзі. І кожного разу Пашка дивується – невже він читав усі ці книжки. Це здається йому неймовірним, і він дивиться на старого з захопленням.
Пашка вже знає, що Самоненка звуть Тарас Іванович, що родом він з Одеси і колись був моряком. Він часто розповідає Пашці про далекі заморські країни, про відчайдушних одеських моряків і незвичайні пригоди, які траплялися з ним… Що це були за чудесні оповідання! Як хороше було сидіти на високому стільці біля прилавка, рядом з Тарасом Івановичем, і слухати… За вікном шаленіє зимова завірюха, виє і сипле снігом у заморожені шибки, а в книгарні тепло і затишно. І не хочеться звідси йти.
Схвильований оповіданнями Тараса Івановича, Пашка часом не витримує і починає скаржитися на свою долю: робота каторжна, спини не розігнеш; замовники прискіпаються; хазяїн лупцює нізащо… Тарас Іванович слухає і, глибоко зітхнувши, говорить:
(Продовження на наступній сторінці)