– Ех, Пашко, Пашко. Бідолаха ти мій… гірка твоя доля. Та хіба ж тільки в тебе таке собаче життя. Скільки тих страждань на світі… І я от змалку горя зазнав. Як згадаю, то й тепер волосся дротом береться. Був я тоді таким малим вишкварком, як і ти. Юнгою служив на кораблі "Очаков". Здоровенний корабель, місто ціле… Помічником капітана був у нас один "морський вовк", німець Лапундер. Жорстокий і лютий– справжнісінький вовкулака. Страшенно знущався з матросів. Очі витрішкуваті, руки довгі, вузлуваті, а долоня, – як лопата. Згребе бувало за чуприну та як почне шмагати ліньком, у солоній морській воді змоченим– очі на лоб вилазять. До мене той Лапундер чогось особливо "уважний" був – щодня лупцював. Місця живого не було на мені… А навкруги тільки море – безкрає, безлюдне. Ні втекти, ні порятунку шукати ніде… Здавалося, вода в морі солона – від сліз моїх. Одна лише людина на кораблі жаліла мене, матрос Іван Цибуленко. Все бувало заспокоює: "Не журись, Тарасе, якось-то воно буде", І часто снилося мені, що я помстився Лапундеру, визволився від ярма, і життя моє стало легким і радісним. Я прокидався, сповнений надії… І, знаєш, що трапилось? Одного разу, під час купання у відкритому морі, Лапундер несподівано втонув. Ніхто не знав, як це сталося – чудовий був плавець… Тільки… З тих пір я всім серцем полюбив Івана Цибуленка. Справжній велетень був. І плавав, як риба – майже дві хвилини під водою пробути міг. Він мене і до книжок привчив. Дуже розумний був чолов’яга. Батька мені замінив. Завдяки йому я життя по-справжньому розуміти почав… І відтоді я вірю… – Тарас Іванович якось загадково посміхнувся. – Відтоді я вірю… в щасливі сни. Вірю в щастя. Треба обов’язково вірити в щастя. І… домагатися його.
* * *
… Прийшла весна. Якось, сидячи в майстерні, Пашка побачив крізь вікно на мокрому тротуарі маленьку білу квітку підсніжника, зім’яту, розтоптану, але живу.
І невідомо чому, Пащине серце завмерло від передчуття чогось радісного і хорошого. Чи було це зрадливе непевне почуття, яке завжди виникає весною, чи, може, це Тарас Іванович вселив Пашці надію – хто знає! Але тепер кожного дня Пашка чогось чекав.
Все буйніше розквітала весна. Вздовж панелів дзюрчали каламутні струмки, несучи кудись недокурки, різноколірну шкаралупу великодніх яєць і сліпучих сонячних зайчиків. Все частіше можна було бачити на тротуарі квіти, загублені перехожими. І гострі пахощі свіжої зелені вривалися навіть у сирий і задушливий підвал майстерні.
Якось увечері Тарас Іванович сказав Пашці:
– Завтра неділя, і ти вільний, так? Хочеш поїдемо на Дніпро, на рибалку?
Від несподіваної радості у Пашки перехопило подих, і він не зміг нічого відповісти. Ну, звичайно, він хоче, страшенно хоче! Хіба ти не бачиш, Тарасе Івановичу, як горять у Пашки очі і тремтять губи!
…Тарас Іванович і Пашка довго йшли зеленими, весняними київськими вулицями. Пашка весь час лякливо оглядався і хапав Тараса Івановича за руку. Він боявся, що зустріне хазяїна і той поверне його назад.
Адже хазяїн заборонив йому залишати майстерню. Але хазяїна вони так і не зустріли.
На Дніпрі Тарас Іванович взяв у знайомого бакенщика човен.
Пашка хотів стрибнути в човен так спритно, як Тарас Іванович, але в нього підкосилися ноги, і він мало не звалився за борт. Від сорому Пашка почервонів, мов рак, але старий зробив вигляд, ніби нічого не помітив. Він знав, що Пашка вперше в житті сідає в човен…
Тарас Іванович гріб, а Пашка сидів на кормі і дивився на весла, на воду, на далекі береги, що повільно пропливали мимо. Потім, схиливши голову, довго дивився, як, відбиваючись від води, виграє на чорному просмоленому борту тонке сонячне павутиння.
Тарас Іванович гріб легко, без будь-якої напруги, сильними плавними рухами. Комір його української вишиваної сорочки розстебнувся, і оголилися широкі могутні груди, вкриті сивим волоссям, з-під якого вимальовувалась фіолетова татуїровка – великий парусний корабель, що ніби плив у білій піні хвиль.
Пашка опустив руку в воду. Вода була тепла і приємно лоскотала. Він зачерпнув її долонею, плеснув собі в обличчя і тихенько засміявся. Від свіжого п’янкого запаху річки паморочилося в голові. А з грудей линула якась дика пісня – та не було слів.
Київ лишився позаду. Навкруги була вода і порослі кущами верболозу піщані береги. І тільки десь там, за Цепним мостом, серед зелені, сліпучо виблискували на сонці золоті бані Печерської Лаври.
Вони звернули у затоку. Тут було дуже тихо, і тільки ледве чутно шелестіли, схилившись над водою, старі кудлаті верби. Тарас Іванович вибрав місце і пристав до берега.
Це був дивний, надзвичайний день!
Тарас Іванович у крислатому брилі і з вудочкою в руках сидів на березі, стежачи за поплавком. Пашка збирав черепашки, копав черв’яків, ходив по хмиз… Подовгу бродив він вздовж берега по коліна в воді, обережно переставляючи ноги, щоб не наполохати рибу. Лежав на піску, підставляючи сонцю свої худі плечі. Або, схилившись до води, дивився, як мелькають серед водоростів проворні зграї мальків. А потім вони розпалили вогнище і варили юшку в старому, почорнілому від сажі казанку…
Було так хороше, що в Пашки іноді навіть виникала думка: "А що коли все це сон і зараз він прокинеться, і не буде ні річки, ні сонця, ні Тараса Івановича – а буде тільки темна брудна стіна майстерні…"
* * *
Минали дні. І дедалі більше міцніла дружба Пашки з Тарасом Івановичем. Все нерозтрачене почуття любові, що недоторканим лежало в глибинах Пащиної душі, він віддавав тепер цьому дивному старому книголюбові. Це була перша в житті Пашки людина, яку він полюбив. А Тарас Іванович і гадки не мав, як сильно прив’язався до нього Пашка.
Одне лише тривожило хлопця. Була в житті Тараса Івановича якась, невідома Пашці, таємниця. Пашка відчував це. Підозра виникла в нього ще тоді, взимку, коли він вперше прийшов до Тараса Івановича і побачив там дівчину в чорному платті, а Тарас Іванович щось швидко сховав під прилавок.
І з кожним днем Пашка все більше й більше переконувався, що Тарас Іванович щось приховує від нього. В книгарню часто приходили одні й ті самі люди.
Тарас Іванович ішов з ними в задню кімнатку і про щось розмовляв. Говорили напівголосно, стиха. А коли з’являвся Пашка, розмова припинялася.
Найчастіше приходила Варя (так звали дівчину в чорному платті). Вона приносила якісь пакунки, і Тарас Іванович ховав їх під прилавок, а потім віддавав незнайомим покупцям.
Мабуть, Варя була давно знайома з Тарасом Івановичем. Він завжди привітно зустрічав її і радів, коли вона приходила. А якось, зовсім випадково, Пашка почув, як Тарас Іванович сказав Варі:
– Ти ж гляди, Варенько, бережи себе. Марно не рискуй…
Пашка дуже здивувався: Тарас Іванович говорив Варі ти! А коли в крамниці хто-небудь був, він завжди називав її на "ви". Це теж було дуже дивно і підозріло. І про який риск говорив Тарас Іванович?
Пашка нічого не міг зрозуміти і марно ламав голову. Хто ці люди? Про що потай говорить з ними Тарас Іванович? Чому вони ховаються?..
Багато разів Пашка хотів прямо спитати Тараса Івановича про все, та ніяк не міг наважитися. А що як Тарас Іванович розсердиться? Він, напевно, не хоче, щоб Пашка знав. Коли б хотів, то сам давно сказав би. Авжеж.
І Пашка мовчав. Мовчав і мучився від невідомості.
Але одного разу…
Хазяїн послав Пашку на Поділ за цвяхами. Пашка довго йшов кривими і вузькими подільськими вуличками. Та раптом біля невеликого одноповерхового будиночка він побачив юрбу людей. Люди стояли купками і про щось збуджено говорили. Щось трапилось. Зацікавлений Пашка підійшов ближче. Довготелесий дядько з червоним носом і п’яними веселими очима (мабуть, прикажчик), говорив, лаючись після кожного слова:
– Підпільну друкарню накрили, трясця його матері. П’ятсот революціонерів взяли. Листівки друкували. Проти царя, трясця його матері…
І було незрозуміло, кого він лає – чи то революціонерів, чи то царя.
– Ведуть! – зойкнула якась молодиця. Юрба розступилася. З воріт вийшли жандарми з оголеними шаблями. Вони вели чотирьох чоловіків і одну жінку. Пашка глянув і мало не скрикнув. Це була – Варя.
Вона побачила в юрбі Пашку, пізнала його і на якусь мить зупинилася. Очі її спалахнули радісними вогниками. Вона так глянула на Пашку, ніби хотіла щось сказати дуже важливе – і саме йому. Та тільки кліпнула віями, схилила голову і пройшла.
Пашка похолов. Зникли за рогом жандарми з арештованими, помалу розійшлася юрба, а Пашка, мов прикипів до землі – не міг зрушити з місця. Серце в грудях шалено билося.
Він раптом все зрозумів.
Так от яка таємниця у Тараса Івановича! Тарас Іванович – революціонер! Бореться проти царя! Це була така несподівана новина, що Пашка ніяк не міг отямитися. Він давно чув про революціонерів, але ніколи не бачив їх, і вони здавалися йому якимись казковими, незвичайними істотами, і він мало вірив у них… І раптом виявляється, що найрідніша для Пашки людина, Тарас Іванович– революціонер!
Пашка схаменувся. Чого він стоїть? Адже Варя так виразно подивилася на нього, вона хотіла щось сказати… Напевне – щоб він передав щось Тарасові Івановичу, попередив про щось… Авжеж… Мерщій! Не можна гаяти ні хвилини!
Не чуючи ніг під собою, Пашка щодуху помчав назад…
(Продовження на наступній сторінці)