— Ну, як там, розкажи, — сказав нарешті я.
— Ну як? Нічого. Все гаразд. Тільки й балакають усі, що про тебе. Кого не зустрінеш: "Як температура? Як нога? Який пульс?" Хоч бюлетень про твоє здоров'я вивішуй. Як прем'єр-міністр. Таким знаменитим став, що куди там.
— От іменно — більше нікуди!
— Ну точно, я тобі кажу! Все село вже знає, як ти солдатів привів, як ти листи врятував. Баба Мокрина день і ніч за тебе богу молиться. Та що баба Мокрина — отець Гога у церкві за тебе молебень служив.
— Та ну тебе!.. Чи толком розкажи, як там…
— Ну, слово честі! Хлопці заздрять тобі несамовито. Карафолька аж зелений ходить. Він теж так старався у герої вийти, так старався. Аж черевики десь у воді загубив. І ставника сам собі під оком поставив, десь об одвірок гецнувся від ентузіазму… А Коля Кагарлицький свою курточку нейлонову заграничну, знаєш, разпанахав зверху донизу. І навіть оком не зморгнув. Отак у розпанаханій до самісінького вечора таскав людські речі. А Антончик ледь не потонув. Він же, знаєш, плаває поганенько, а поліз у кошару вівці Мазниченкові рятувать. Такий, знаєш…
Павлуша глянув на мене й загнувся.
— Ну що ж… молодці хлопці, — зітхнув я.
— Взагалі-то молодці, звичайно, я й сам не думав… — Але, але всі вони пігмеї проти тебе. Точно! Думаєш, хтось із них отак пірнув би у затоплену хату через вікно? Ні за які бублики! Та що…
— Ага! — криво усміхнувся я. — Ну добре… А як там взагалі?
— Взагалі нічого… Порядок! Життя нормалізується, як пишуть кореспонденти. Відновлюються комунікації, відбудовуються пошкоджені об'єкти. Підприємства і установи працюють нормально — і сільмаг, і перукарня, і лазня… Незважаючи на стихійне лихо, колгоспники артілі вчасно приступили до роботи — вийшли на поля і ферми. Коротше, в боротьбі з стихією радянські люди перемогли… Єдине, що нема ще електрики. Але солдати докладають всіх зусиль, щоб у хатах знову засяяли лампочки. Взагалі, я тобі скажу, хто таки молодці — так це солдати. Як вони працюють — ти б бачив! Сила! Без них, я навіть не знаю… Якби не вони з своїми машинами… Ти навіть не знаєш, який ти молодець, що їх привів. Просто, просто ти можеш вважати, що ти врятував село. Абсолютно!
— Та йди ти! І без мене їх би однак викликали. Секретар райкому при мені дзвонив уже полковникові. Так що…
— Ну й що! Однак ти їх привів. Ти! А хто ж! І чого там скромничати! От любиш ти скромничати!..
Я усміхнувся.
"Ех, Павлушо мій дорогий! — подумав я. — Що це ти го-вориші Я люблю скромничати! От іменно! Вже що-що, а скромничати ні я, ні ти не любимо. Це всі знають. Швидше навпаки".
Але я не став з ним сперечатися. Мені так було добре, що ото він сидів на ліжку і балакав зі мною! Так було радісно, і я боявся, щоб він не пішов.
А він ніби прочитав мої думки. Бо подивився винувато-винувато і сказав:
— Ну я піду, мабуть… Тобі спокій потрібен…
— Та посидь, чого там! — стрепенувсь я.
— Та я б посидів, звичайно… Але ми, знаєш, домовились…
— Ну йди, — сказав я тихо й приречено.
— Та ти не ображайся. Я ще забіжу. Ти, головне, відпочивай, добре їж і видужуй. А я… Бо там, знаєш, ще все-таки… Ну, бувай!
— Бувай! — через силу усміхнувсь я. — Вітай там хлопців!
І відчув, як щось у горлі заважає мені говорити — наче галушка застряла.
— Я ще до обіду забіжу обов'язково! — бадьоро вже з порога гукнув Павлуша і побіг.
Він навіть не сказав, з ким і про що він домовився і що ж там все-таки…
Значить, ясно з ким! З нею! Побіг її порати Ех!..
А чого обов'язково її? Може, й не її зовсім. Що, нічого зараз робити в селі, чи що! А ти хотів, щоб він біля тебе нянькою сидів! Побіг собі хлопець у справах якихось, а ти вже розкис. Ковтай оно ліки і не мороч голови. Цікаво, а ти б сидів біля його ліжка? Згадай, як ото Яришка хворіла і мама просила коло неї посидіти. Як ти нудився! От і не видумуй. Не видумуй. Не виду…
Зненацька ліжко моє хитнулося, м'яко зрушило з місця і попливло, погойдуючись, до вікна…
Я не здивувався, не злякався, тільки подумав: "Видно, і нас затопило. А від мене приховували, не хотіли хвилювати, бо хворий… Тому й Павлуша побіг — рятувати батькову бібліотеку. У них же стелажів з книжками — на дві з поло-виною стіни. Поки всі винесеш!.."
Ліжко моє випливло крізь вікно на вулицю. Навколо вже не видно було ні хат, ні дерев — нічого, крім білої, пінистої води, з краю в край. Білої, як молоко. Я спершу подумав, що то туман стелеться так низько над водою. Але ні, то не був туман, бо видно було далеко, до самого обрію. То була вода така біла.
Раптом я побачив, що у воді, погойдуючись, пливуть великі бідони з-під молока, і зрозумів — залило молочну ферму і повивертало бідони, і це навколо вода, змішана з молоком.
Але чому моє залізне ліжко не тоне?
І одразу прийшла думка — у мене ліжко-амфібія, військового значення, і це тому, що в мене мати — депутат, усім депутатам видають такі ліжка…
Білі хвильки хлюпочуть коло самої подушки, але не заливають її. Ну, звичайно, це молоко. Причому свіжісіньке, парне.
Я вже гостро відчуваю його запах. І раптом чую голос матері:
— Випий,синку, випий молочка.
І зараз голос батька:
— Він заснув, не буди його, хай…
Але я вже прокинувсь і розплющив очі.
Я випив молока і знову заснув.
Коли я прокинувся, був уже обід. Я пообідав (з'їв трошки бульйону і куряче крильце), полежав і знову заснув… І спав так до ранку.
Розділ XXV
Усе! Кінець! Я дарую велосипед. "Загаза чогтова!" Я видужую
Прокинувшись, я побачив, що біля ліжка сидить на стільці Яришка і читає журнал "Барвінок".
У хаті було сонячно, аж очі сліпило, годинник на стіні показував без чверті десять, і я зрозумів, що то ранок.
Яришка зразу відклала журнал і скочила з стільця:
— О!.. Любий бгатику! Загаз будеш снідати.
Вона в нас не вимовляє літеру "р"
За мить Яришка вже ставила на стільці переді мною молоко, яєчню, сир і хліб з маслом.
Я збагнув, що в хаті нікого немає, всі на роботі, і їй доручено доглядати мене.
— Будь ласка, любий бгатику, їж! — сказала вона солодким голосом.
Я насторожився.
А коли вона втретє сказала "любий бгатику" ("Любий бгатику, спегшу пгоковтни таблетку"), це вже мене зовсім збентежило.
"Любий бгатику!" Вона ніколи мене так не називала. Вона завжди казала на мене "загаза чогтова", "так тобі й тгеба", "щоб ти гозбив свою погану могду…" І раптом — "любий бгатику!"
Кепські, виходить, мої справи. Може, й зовсім безнадійні. Може, я вже й не встану. Тому-то всі такі ніжні до мене: і батько, і мати, і дід… І весь час заспокоюють — видужуєш, мовляв. А я…
Бач, сплю весь час. Значить, нема в організмі сил, енергії для життя. Отак засну й не прокинуся більше. От голову навіть підняти від подушки не можу. Підведусь, сяду на ліжку, і йде обертом голова, аж нудить…
Я глянув на сир, на яєчню і згадав слова діда Салимона, які він любив повторювати: "їжа — джерело життя. Доти живеться, поки їсться і п'ється. Добре кушай і будеш, як бугай".
— Яришко, дай іще шмат хліба з маслом, — сказав я тихим глухим голосом.
— Тю, ти ж іще цього не з'їв?!
— Жалко? — з гірким докором глянув я на неї. — Може, я… Може…
— Та що ти, що ти! Будь ласка! — вона побігла на кухню, відремізувала від буханки величезну партику, намазала в палець масла і поклала на стілець. Писнула і побігла за піч сміятися.
Я зітхнув. Нічого, нічого! Дивись, щоб на кутні не засміялася, як я… як мене вже не буде…
Яєчню з тим першим шматком хліба я вмаламурив досить швидко і легко.
А от тарілка сиру, щедро политого сметаною, і партика хліба, принесена на моє прохання Яришкою, пішли туго. Півтарілки я ще сяк-так виїв, а далі почав давитися. Набивши повен рот сиру І хліба, я жував-пережовував ту жуйку по кілька хвилин і не міг проковтнути. Ремигав, як той старий віл.
Уже й молоком запивав, і різко смикав назад головою, як це робить завжди мати, ковтаючи таблетки, та все марно — не ковталося. "Ну, все! — з жахом подумав я. — Уже й їсти не можу. Не приймає організм іжі. Все! Капець мені! Кришка!"
Я безсило відкинувся на подушку.
Лежав і прислухавсь, як усередині в мене щось булькало, бурчало й переливалося. То гуляли в порожньому животі одинока яєчня, трошечки сиру й молока. Гуляли, не в змозі порятувати слабіючого організму.
Кольнуло у боці!.. І нога затерпла, мабуть, кров туди вже не доходить… І рука ліва якась безсило млява. Це ж там серце близько… Видно, серце вже відмовляється працювати…
О! Диха-іи вже важко. Уривчасте якесь дихання. І пальці на руках уже посиніли, здається, одмирають. Ех, жаль — нема Павлуші. Хотілося б з ним попрощатися. Не встигну, мабуть…
(Продовження на наступній сторінці)