Нарешті ми пересміялися, і Павлуша сказав:
— А ти молодець усе-таки. Я не знаю, чи наважився б отак пірнути у вікно. Це ж загинути — дев'яносто шансів із ста. І чи варто було? Що вона там за іконою могла ховати? Ну, гроші… Ну, облігації трипроцентні… Та хай вони горять синім полум'ям, щоб через них головою накладати. Правда? Дідько з ними!
Ух ти! А я ж зовсім забув про отой довгастий пакуночок. Я рвучко мацнув себе за кишеню. Є! Коли я ото держався за лампочку, я сунув отой пакуночок у задню кишеню штанів, ще й на гудзика застебнув — щоб не вислизнуло. Не міг же я його кинути, раз я по нього сюди поліз. А в руці він мені заважав.
Ой-йой! Як там облігації або гроші, то, може, з них уже каша у воді розкисла. Ану треба глянути! Розстебнувши гудзика і відстовбурчивши кишеню, я обережно витяг пакуночок.
— Та ти що — таки дістав? — здивовано вигукнув Павлуша. То ж він був певен, що я не дістав, і заспокоював мене: "Дідько з ним! Хай горить синім полум'ям!" А воно, бач… Мені було страшенно приємне його здивування. Навіть кров у голову вдарила. Вже тільки заради цього варю було пірнути й зазнати всіх отих прикрощів. Кращої похвали, ніж це Павлушине здивування, для мене не було.
Але скромність не дозволила показати, що мені приємно. І я сказав: "Та!" — і махнув рукою, — мовляв, що ж тут такого?
— Ану, присвіти ліхтариком, — попросив я Павлушу і почав обережно розгортати пакуночок — газету, у яку було щось загорнуто. Мокра стара газета не стільки розгорталася, скільки відпадала м'якими, невагомими клаптями. Нарешті газета чи то розгорнулась, чи то розпалася, і ми побачили скручені руркою якісь папери, пописані олівцем. Я схилився нижче і прочитав на згині:
"…знову в бій. Бережи донечок наших і себе. Цілую. Михайло."
Я підвів очі на Павлушу. Павлуша теж уже встиг прочитати і хитнув головою.
То були листи. Фронтові солдатські трикутники. То були листи з фронту чоловіка баби Мокрини, що загинув, визволяючи Прагу, в останній день війни, в День Перемоги, дев'ятого травня сорок п'ятого року. Скільки минуло відтоді, а в селі й досі часто згадували про цю незвичайну, таку, як казав мій дід, нефортунну загибель дядька Михайла Деркача. Розповідали, що то був дуже веселий, дотепний, дуже хороший чоловік. І завзятущий садівник. То він насадив цей багатий сад перед війною, так і не скуштувавши його плодів. А тепер деякі дерева вже й повсихали…
І те, що я мало не втопився, саме рятуючи фронтові листи дядька Михайла, який загинув в останній день війни, і те, що зараз отам, попід хатою саме солдати рятували людей, худобу і майно — все це набуло для мене якогось особливого змісту. Я відчув себе так, наче я теж належу до армії, наче я беру участь у справжній військовій операції і зараз зробив щось таке, що, може, робили на фронті, щось гідне бійця. І гордість з цього радісно залоскотала під серцем.
І я вже ні крапельки не шкодував, що пірнув по ті листи. Тільки подумав: "Бережи донечок наших…", а вони, бач: "Не гавкайте, мамо". І стало мені ще дужче жаль ту стару нещасну бабу Мокрину, яка сиділа зараз верхи на стрісі і плакала, думаючи, що листи її чоловіка загинули, і може, згадуючи його і картаючи себе за те, що забула про них…
І жаль мені стало, що вона так наївно вірила в бога, вважаючи, ніби він такий хороший і справедливий, а він, бач, більше за всіх чогось саме її покарав, більше всіх затопив, аж по самісіньку стріху, а невірників, атеїстів, діда Салимона, наприклад, навіть не зачепив… Де ж справедливість?
І ще я подумав, що Павлуша виявився сильнішим за бога, бо врятував мене не бог, а Павлуша. І треба завжди надіяться не на бога, а на друга.
Добре, що дядько Михайло олівцем листи писав. Якби чорнилом, розповзлося б, а так висохне — і все.
— Ходімо зразу їй оддамо, — сказав я. Ми підвелися.
— Я отут-о, через горищне вікно вліз, — розповідав Павлуша. — Але по мокрій стрісі вгору не подерешся.
Павлуша провів ліхтариком, освітлюючи захаращені різним мотлохом, засновані павутинням кутки горища. О! За комином стояла драбина (он вона де!), а вгорі у стрісі зяяла дірка, через яку, певно, й вилізла баба Мокрина.
— Ти давай лізь, а я посвічу, — сказав Павлуша.
— Ні, давай разом, — мовив я. Мені не хотілось розлучатися з ним навіть на мить.
— Ну, давай, — не став він заперечувати. — Тільки лізь перший. Ти ж віддаватимеш.
І ми полізли.
Я перший.
Він за мною, присвічуючи ліхтариком.
Я так несподівано, мабуть, вигулькнув перед бабою Мокриною з тої дірки у стрісі, що баба злякано відсахнулась і швидко швидко захрестилася, примовляючи: "Свят! Свят! Свят!". Їй, певно, здалося, що то якась нечиста сила.
— То я, бабусю, не бійтеся, — проказав я і простягнув їй листи. — Нате ось!
Вона не одразу роздивилася, що я їй даю, і не одразу взяла Тільки мацнувши рукою, видно, зрозуміла, що то, і, схопивши, піднесла до очей.
— О господи! О господи! — промовила розпачливо і знову заплакала. — Ой синку, ой як же це ти? О господи!..
І так жалібно, так тужно вона це промовила, що в мене в самого защеміло в горлі. І я не міг нічого сказати.
Та й не довелося. Бо зовсім близько позад мене почувся голос:
— Зараз, бабушка, зараз…
Я обернувся На стріху піднімався по приставленій з машини драбині Митя Іванов. Корова вже була в машині, бабині дочки теж.
Уже розвиднілося. Дощ припинився. На затоплені хати й дерева лягав туман. У білому серпанку все виглядало ще незвичайніше.
Я раптом відчув, як замерз, як закоцюбли в мене ноги у мокрих штанях, як заклякли, задубіли руки. Від холоду аж боліло в грудях. Я відчув, що коли зараз якось не зігріюсь, то буде погано.
А там же в машині мій ватник. Вдягти, вдягти його швидше! Але як же Павлуша? Якщо я полізу в машину по ватник, а вона рушить. Уже ж, здається, все забрали, оце тільки бабу Мокрину знімуть і їхатимуть. А Павлуша ж на човні, він човна не кине. І машина переповнена. Крім корови, підсвинка й курей, оно ще скільки клумаків, чемоданів, ящиків усяких…
Митя Іванов, обережно підтримуючи бабу Мокрину, вже допомагав їй спускатися по драбині у бронетранспортер.
— А де пацан, га? Пацан де? — почувся раптом знизу стурбований голос старшого лейтенанта Пайчадзе. Я мусив подати голос.
— Та я тут! — цокаючи зубами, якомога веселіше гукнув я. — Ви їдьте, їдьте! Я на човні поїду, з Павлушею.
Спершу я це сказав, а вже потім усвідомив, що цим самим одрізав собі шлях до ватника і хтозна тепер, як зігріюсь. "Але там, мабуть, зараз однак ватника і не знайдеш за тими клумаками", — заспокоїв я себе. І щоб не було вже ніяких сумнівів і вагань, зразу сунувся вниз — спускатися назад на горище. Павлуша, який терпляче стояв на драбині нижче мене і все чув, але нічого не бачив, крім моїх мокрих штанів, не встиг зорієнтуватись, і я трохи сів йому на голову. Та він навіть слова мені не сказав, а просто одразу став спускатися.
Розділ XXІІІ
У хаті Гребенюків. Ой, нога, нога! Безславно додому. Все плутається
Через горищне вікно ми перебралися в човен.
— Я п-погребу, б-бо з-змерз т-трохи, — процокотів я і взяв весло.
— Ану стривай, — сказав Павлуша, знімаючи штормівку. На ньому була ловкенька брезентова штормівка на "блискавці", з каптуром.
— Та ну… — почав я. Але він перебив мене:
— Вдягай зараз же, бо… — і силою натяг на мене штормівку.
— Н-ну д-добре, я т-трохи… а п-потім оддам.
Зашморгнувши "блискавку" до підборіддя, я взявся за весло.
Я так налягав на нього, наче хотів зламати. І вже через кілька гребків відчув, як пішло потроху тепло в руки і в ноги. Я гріб навстоячки, присідаючи і рухаючись усім тілом. Мені здавалося, що човен летить, як ракета. Але не встиг ще я і з саду вигребти, як навантажена, мов циганський віз, амфібія спокійнісінько "обштопала" нас і, показавши корму, з якої визирала плямиста меланхолійна коров'яча морда, зникла у тумані за кронами дерев. Ловка все-таки у нас техніка зараз в армії на озброєнні. Ич, як пре!
Я вигріб на вулицю і, вже не поспішаючи (бо трошки засапався), скерував човна попід садами вулицею.
Туман клубочився над водою, стаючи дедалі білішим, бо густішав і дедалі все більше розвиднювалось.
Зненацька з туману виринув, мало не наскочивши на нас, ще один бронетранспортер, на борту якого біліли великі майже метрові цифри: 353 (на бронетранспортері старшого лейтенанта Пайчадзе, я помітив, був номер 351).
Триста п'ятдесят третій теж був завантажений доверху різним хатнім скарбом. Там стояло навіть піаніно, а на піаніно сиділа… Гребенючка. Помітивши нас, вона стріпнулася і, здається, хотіла щось гукнути, але не встигла — бронетранспортер уже проплив. Я глянув на Павлушу. Він дивився вслід машині розгублено, і в очах його був розпач і якась досада. Такими очима дивляться вслід поїзду, на який запізнилися.
І раптом я зрозумів. Він же ж, мабуть, поспішав до неї, хотів рятувати, спеціально човна роздобув. Може ж, мріяв винести її на руках із затопленої хати. Усі закохані в цілім світі про це мріють. І була ж така можливість. Була. А через мене нічого в нього не вийшло. Запізнився. Через мене. Ото якби не рятував мене, може б, і встиг. А так — запізнився…
(Продовження на наступній сторінці)