Але хіба її зараз знайдеш, ту медичку? Там таке робиться, стільки людей затопило, певно ж, не одному лікарська поміч потрібна! Чи до моєї ноги їй заразі.
— Не треба. Не ходи, — сказав я.
— Та ну тебе, — махнув він рукою і побіг.
Я лежав, і мене тіпало.
Все тіло моє, всю шкіру з голови до п'ят трусила дрібна трясця. Поверх ковдри я вкрився ще дідовим кожухом, але тільки вагу відчував, а зігрітися не міг. Головне, що я не міг рухатися, бо кожен рух струмом бив мені в ногу, вавдаючи гострого болю. І ця безсила, безпомічна нерухомість була гірша за все.
Ціле село, від сопливих дітлахів до найстарезніших дідів, було там, діяло, щось робило. А я один лежав і лічив мух на стелі. І було мені кепсько, як ніколи.
А що буде, як прийдуть мати, батько і дід! Навіть думати не хотілося. Перше, що скаже мати: "Я ж казала! Я ж казала!" І нічого їй не заперечиш, справді, вона казала…
А дід подивиться насмішкувато і кине: "Догрався! Доскакався!"
А батько нічого не скаже, тільки гляне зневажливо: — "Ех, мовляв, ти, дрібнота пузата!.." А Яришка захихикає, пальчиком показуючи і приспівуючи: "Так тобі й тгеба! Так тобі й тгеба!"
Ех, чому я не солдат?!
Сталося б таке, наприклад, з старшим лейтенантом Пайчадзе, чи з солдатом Івановим, чи з Підгаиком. Ну що ж, бойові друзі віднесли б його на руках у медсанбат ибо в госпіталь, і лежав би він собі у мужній самотності, ніяких родичів, ніхто не докоряє, не наставляє, не читає мораль. Тільки забіжить інколи на хвилинку хтось із товаришів, розкаже, як іде служба, бойова і політична підготовка, почастує цигаркою, а може, й порцію морозива підкине… Краса!
А де ж це Павлуша? Щось довго його нема. А що, як побачив він свою Гребенючку і вилетів я йому з голови? Бо вона ж нещасна, потерпіла, її треба пожаліти. І він її жаліє, і заспокоює, як тільки може. І забув він і думати про мене. І не прийде більше, і будемо ми з ним знов у сварці.
Від цієї думки так мені стало тоскно, що світ потьмарився. І така мене взяла злість на Гребенючку, що я аж зубами скреготнув. Ну, все ж вона, все ж лихе через неї! Ну, не прискіпуюсь я. Ну, через неї, точно ж! Ну, через кого ж я ще лежу, потерпаю, як не через ту капосну Гребенючку! Через кого ноги збувся, ворухнутися не можу? Через неї. Хотів же врятувати для неї собаку якусь, щоб радість їй була. Коробочку, бач, ювелірну з коштовностями нагледів. Бодай би згоріла та коробочка, і та шафа клята, і та хата вся разом з Гребенючкою!..
І раптом мені зробилося жарко, так жарко, наче мої прокльони на мене обернулися, і не коробочка та, і не шафа, і не хата вся разом з Гребенючкою, а сам я горю синім полум'ям.
Хочу скинути кожуха дідового і ковдру з себе і не можу. Щось на мене навалюється, і давить, і пече несамовито, наче прас важенний. І щось у голові крутиться, крутиться, крутиться… І гуде. І я відчуваю якісь цифри у тому наростаючому руху, якесь шалене збільшення кількості, якесь неймовірне множество. І відчуваю, що нема вже мені виходу з того множества, І що ось-ось у мене щось лусне і буде кінець…
Але ні, мука та не припиняється. І все крутиться на тій граничній кінцевій межі. І крізь те кружляння чую я враз голос Павлуші, але не можу збагнути, що він говорить. І голос медички, і ще чиїсь незнайомі голоси…
А потім усе в моїй голові сплуталося, і я вже нічого не пам'ятав…
Розділ XXІV
Хвороба. Сни і дійсність. Чого вони всі такі хороші?
Я прохворів понад два тижні.
Вже потім Павлуша мені розказував, що, коли він привів медичку (він дуже довго не міг її знайти, бо потерпілих розмістили по всьому селу, і вона моталася з кутка в куток), то я лежав, розкинувшись на постелі, червоний як мак, і від мене жаром аж пашіло. Медичка одразу сунула мені термометра під руку — було сорок і п'ять десятих. Я був без пам'яті і весь час повторював:
— Хай вона згорить!.. Хай вона згорить!.. Хай вона згорить!…
А хто "вона" — невідомо.
Я-то добре знав хто, але, звісно, Павлуші нічого не сказав.
Прийшов я до тями лише на третій день. У хаті було так ясно, світло і тихо, як буває тільки під час хвороби, коли на ранок спадає температура.
Перший, кого я побачив, був дід. Він сидів на стільці коло мого ліжка й куняв. Мабуть, він сидів з ночі. Та тільки-но я ворухнувся, він одразу ж розплющив очі. Побачив, що я дивлюсь на нього, усміхнувся і поклав шкарубку жилаву руку мені на лоба:
— Ну що, синку, видряпуєшся? Полегшало трохи, милий, га?
Це було так незвично, що я мимохіть усміхнувся. Дід зроду не казав мені таких слів. І рука ця чи не вперше за все життя торкнулася мого чола. Здебільшого вона торкалася зовсім іншого місця, і зовсім не так ніжно. Батькові й матері завжди було ніколи, і виховував мене дід. Виховував по-своєму, як його колись у дитинстві ще за царату виховували. Я, звісно, виступав проти такого виховання і доводив, що то дореволюційний жандармський метод, засуджений радянською педагогікою. Але дід давав мені потиличника і казав "Нічого-нічого, зате перевірений. Скільки великих людей ним виховано. І мовчи мені, сатана, бо ще дам!"
А тут, бач, "синку", "милий"…
Почувши дідові слова, з кухні вибігла мати.
— Синочку, любий! — кинулася до мене. — Краще вже, правда?
Вона притулилася губами до моєї скроні (мама завжди так міряла температуру і мені, і Яришці і завжди вгадувала з точністю до десятих).
— Тридцять шість, не більше. Ану поміряй! — Вона сунула мені під пахву термометр.
Із спальні зашльопав босими ногами батько, заспаний, скуйовджений, у самих трусах — тільки прокинувся.
На обличчі його була розгублена усмішка.
— Ну як? Як?.. Го-го, бачу — видужуєш, козаче! Бачу!
— Та цить! Розкричався! — гримнула на нього мати. — Від такого крику в нього знов температура підскочить.
Батько одразу втягнув голову в плечі, навшпиньках підійшов до ліжка і, схилившись до мене, пошепки сказав:
— Вибачай, то я од радості.
Я усміхнувся — вперше в житті не я в тата, а він у мене просив вибачення.
— Ну, як там затоплені? — спитав я і сам не впізнав свого голосу, такий кволий, ледь чутний він був — наче з погреба.
— Та нічого, все гаразд. Вода вже спадає. Люди починають у хати повертатися. Все гаразд.
— Жертв нема?
— Та слава богу, обійшлося. Люди всі цілі. Так дехто подряпався, попростуджувався, а серйозного нічого. Трошки тільки худоба постраждала. Та й то небагато. В кого коза, в кого підсвинок, трохи птиці… А корови всі порятовані і добро…
— І все завдяки солдатам, хай їм сонце світить! — встряла мати. — Якби не вони, хтозна, що б і було.
— Да, техніка тепер в армії могуча, — мовив поважно дід.
— І кажуть, то ж ти їх привів, — мати ніжно поклала мені руку на чоло.
— Не знав я, що такого сина геройського маю, — наче з трибуни сказав тато.
— Та!.. — Я одвернувся до стіни і відчув, як сипонуло мені жаром в обличчя, аж сльози виступили.
Все говорилося ніби щиро, але голоси в батьків такі вже були лагідні, аж надто.
Такими голосами з каліками розмовляють, з нещасними. "Це вони тому, що я хворий". Дід кахикнув і сказав:
— А друзяка твій учора цілий день просидів тут біля тебе. І не їсть нічого, аж схуд. От побачиш, зараз прибіжить.
Спасибі, діду! Мудрий ви. Знали, що сказати! Як вивес ти мене з того стану незручного. Знали, чим радість мені зробити.
Мати витягла в мене з-під пахви термометр.
— Тридцять шість і один. Що я казала? Тепер уже піде на поправку. А як ніжка, болить?
А я й забув зовсім про ногу. Ворухнув нею — болю майже не було, тільки відчув, що вона туго забинтована.
— Слава богу, нема перелому. Вивих. І трохи зв'язки… Медичка сказала, через два тижні у футбола гулятимеш.
Рипнули двері, і над клямкою вистромилась розпатлана, не зачесана ще голова Павлуші. Обличчя спершу витягнуте, непевне якесь, а потім враз розпливлося в усмішці:
— Драстуйте… Можна?
— Та заходь, заходь, чого там, — усміхнулась мати. — На поправку пішло.
— Я ж казав, я ж казав, що сьогодні краще буде, — Павлуша підійшов до ліжка. Він аж світився весь радістю і привітом.
— Здоров, старик! Ну як?
— Нічого… — усміхнувсь я, тамуючи радість.
І замовкли обидва. При батьках розмова не клеїлась.
— Ой, у мене ж там молоко! — сплеснула мати руками й побігла у кухню. Батько пішов у спальню одягатись. Підвівся, крекчучи, з стільця й дід:
— Ну, балакайте собі, старики, а я, молодий, до праці піду, — і почовгав у двір.
— Сідай, чого стоїш, — сказав я Павлуші. І він сів скраю на ліжко.
Він сидів і мовчав. Тільки усміхався і раз у раз підморгував мені. І я мовчав і усміхався. І відчував, що я повертаюсь звідкись здалеку-здалеку у знайомий і рідний мені світ — наче з далекої важкої мандрівки додому. І рідний мені цей світ головне тим, що у ньому є Павлуша. Оцей-от кирпатий, з облупленим носом Павлуша, в якого так смішно стирчить на маківці волосся.
Невже могло статися так, що він міг не бути більше моїм другом? Це було б просто жахливо, незбагненне. Я не знаю, що б тоді було.
(Продовження на наступній сторінці)