— Увага!. Почали!.. Мотор!.. — крикнув режисер. Юнак у береті розчепірив отой "шлагбаум" на дощечці, підніс до самісінького носа жандармового — клац!
— "Артем"… Двісті дев'яносто сьомий… Дубль перший… — крикнув юнак, дощечку під пахву і пригинцем швидше на берег. А жандарм з Артемом уже зчепилися. Вовтузяться на кладці. Тоді Артем враз вирвав руки, розмахнувся… бемц! — жандарма в груди. Жандарм — беркиць! Шубовсть! Ого-го! Бризки здійнялися аж до неба — не те, що від мого весла! Мить — і вже з води стирчать тільки жандармові чоботи. А Артема й сліду не стало. Закипіла вода — тиць? — вигулькнула голова жандармова. Кашкета нема, волосся очі заліпило, з носа тече, звідусюди тече, вуса, як у моржа, з рота вода фонтаном, на півтора метра. Ух ти! Здорово грає.
— Та радійте ж, радійте! — почулося враз з плоту одчайдушне режисерове.
Ми здригнулися, перезирнулися розгублено, підхопилися… у мене не було дзеркала, і я не бачив свого обличчя, але у Вальки, у Яви і в Будки обличчя були, одверто скажемо, дурнуваті. Очі витріщені, роти роззявлені, перекривлені. То була, звичайно, не радість. То було казна-що.
— Стоп! — закричав режисер. Десь щось клацнуло. Гарчання тонвагена вщухло.
— Ви що, поснули? Хто за вас гратиме — я? Ви ж в одному кадрі з жандармом. Жандарм падає… Наїзд трансфокатора — ви радієте… Я ж попереджав. Зіпсували мені перший дубль. І жандармові треба перевдягатися. Бачите, що накоїли.
Ми сиділи, як побиті. Ми так захопилися грою жандарма, що прогаяли мить, коли нам треба було зрадіти. Ну що ви хочете! Це ж все-таки наша перша в житті зйомка! А ви хочете, щоб ми вам одразу стали, як Аркадій Райкін!
Жандарм виліз із води, посварився на нас кулаком, але без злості, усміхаючись. Ще й підморгнув. І пішов за тонваген перевдягатися.
— Нехорошо вийшло! Підвели ми їх! Давайте хоч зараз добре зрадіємо! — зашипів з корми Ява.
— Ага, — сказав Будка.
— Нуда, — сказала Валька.
— Авжеж, — сказав я.
Поки жандарм перевдягався, я накопичував у собі радість, — сидів і згадував все найкраще, найрадісніше, що було в моєму житті: і як мені нові футбольні бутси купили, і як я найбільшого на баштані кавуна вкрав, і як мій ворог відмінник Карафолька двійку з фізкультури схопив… Я спіймав на собі Явин погляд. Він дивився на мене з уїдливою посмішкою. Я знаю, що він згадує! Він згадує, як я, стрибаючи при всіх з верби у воду, зачепився трусами за гілку, розпанахав труси і летів у воду голий… Ну добре, хай згадує, мені для мистецтва не жаль! Аби тільки зйомку не зривав!
— У, гад, жандарм Європи, так тобі й треба!.. Хі-хі-хі-! — це шепоче про себе поряд зі мною Будка — настроює себе, готується. Мені не видно і не чути, як готується Валька, але я певен, що вона теж готується. Ух, ми зараз дамо! Ух, ми зараз зрадіємо!
З-за тонвагена вийшов жандарм у новому сухісінькому мундирі — наче й не падав у воду.
І от знову вони стоять з Артемом на кладці.
— Увага… Починаємо… Мотор! — кричить режисер. І знову підбігає юнак у береті, клацає своїм "шлагбаумом" і вигукує:
— "Артем"… Двісті дев'яносто сьомий… Дубль другий…
Гарчить тонваген. Борюкаються жандарм з Артемом. Бемц!.. Беркиць! Шубовсть!.. Жандарм у воді… Ми підхоплюємося…
— Стоп! — кричить режисер.
— Тю-у-у…
Пропав такий заряд…
Виявляється, тікаючи, Артем послизнувся і впав. Він був ще в кадрі. А Артем — герой і не повинен падати. Герої не падають. В кіно падають тільки негативні персонажі.
Винуватий Артем бубонів:
— Звичайно… Накидали тут лушпиння якогось… І канатоходець послизнеться…
Режисер хмуриться і мовчить. Головних героїв фільму режисери не лають. Режисери лають лише статистів.
Жандарм вилазить з води, свариться кулаком на Артема, але вже не усміхається і не підморгує. Іде за тонваген перевдягатися.
І от знову…
— Увага… Починаємо… Мотор!
Клац! — "шлагбаум".
— "Артем"… Двісті дев'яносто сьомий… Дубль третій…
Бемц! Беркиць! Шубовсть!
— Ура! Га-га-га! Го-го-го! — мов скажені, по-справжньому радіємо ми, радіємо не стільки "по ролі", скільки тому, що нарешті нас знімають. Бачимо, режисер усміхається, киває нам, задоволений. Ну все!
— Стоп! — гукає раптом оператор. — Не годиться! Гілляка перекриває дівчину.
От іще!.. Ми вороже дивимося на Вальку, ніби вона винна, що ії перекриває якась гілляка…
— Зрубати гілляку!.. Негайно!.. Що за свинство!.. Не можуть підготувати зйомку! Зриваєте мені роботу! Чорті-що робиться на цій студії! — кричить режисер невідомо на кого.
Ми сидимо, гордо поглядаючи навкруги. Ми не винні. Ми добре зіграли. Режисер нам кивав і усміхався. І це справді свинство, що цей дубль зіпсовано. Виходить, даремно ми раділи.
Жандарм вилазить з води, ні на кого кулаком не свариться, але про себе щось бурмоче, — видно, лається… Що ж, ми його розуміємо. Падати у воду не легше, ніж радіти.
— Увага… Почали… Мотор!
"Шлагбаум".
Клац!
— "Артем"… Двісті дев'яносто сьомий… Дубль четвертий…
Бемці Беркиць! Шубовсть!
— Га-га-га!.. Урра!.. Го-го-го!.. І-і-і!..
— Стоп! Ще раз! Жандарм не досить виразний.
Будеш тут виразним — четвертий раз у воду гепатися!..
— Увага… Почали… Мотор!..
"Шлагбаум".
Клац!
— "Артем"… Двісті дев'яносто сьомий… Дубль п'ятий.
Бемц! Беркиць! Шубовсть!
— Стоп!
У жандарма одклеївся один вус… А що ж ви хочете! Таких тортур живі вуса не витримують, не те що приклеєні.
Іде за тонваген мокрий жандарм. Виходить з-за тонвагена сухий жандарм.
— Увага!.. Почали… Мотор!..
"Шлагбаум".
Клац!
— "Артем"… Двісті дев'яносто сьомий… Дубль шостий…
Бемц! Беркиць! Шубовсть!
— Га-га! Го-го! Ох-ох-о!.. Хі-хі!. — стараємся ми.
— Стоп! Молодці! Нарешті! Здається, тепер все! Гаразд! — задоволено каже режисер. Ми розпливаємося у радісній усмішці. І раптом він застигає, вирячивши очі.
— Що це?! На руці!
Я не розумію, що це до мене, і якийсь час іще радісно посміхаюся Будка штовхає мене в бік. Я дивлюсь на свою руку і все розумію…
— Го-годинник… — мимрю я.
— Що-о? Вбивця! Де ти бачив, щоб діти бідняків до революції носили годинники! Ну! Зарубав мені всі дублі. Ну! — якимось плаксивим голосом вигукував режисер, потім підніс до губ рупор і вже звичайним своїм голосом закричав.
— Всі лишаються на місцях! Перезйомка! Перезйомка! — а тоді знову плаксиво до мене: — Знімай негайно ж годинник і оддай на берег! Негайно!
У мене враз задерев'яніло всередині, я опустив голову і сказав:
— Не оддам!
— Га?! Що?! — не повірив своїм вухам режисер.
— Не оддам… Це не мій годинник… Він уже раз пропадав А я ного сьогодні хазяїнові оддати мушу.
— То що ж ти мені всю зіюмку зіпсувати хочеш?!
— Якщо так — я краще не зніматимусь. Я на берег піду. Мокрий жандарм, що стояв по пояс у воді неподалік і слухав цю розмову, сказав.
— Ну, давай уже мені той нещасний годинник.
— Еге… Які бистрі! — кажу я і ховаю руку з годинником за спину, наче жандарм хоче його силоміць відняти.
— Не довіряєш? — усміхається жандарм.
Я мовчу. І раптом жандарм тихо так, тихо каже:
— А я тобі на пляжі довірив… Не побоявся…
Наче мене батогом по спині вперіщили — тіпнувся я і рота роззявив. Що-о?
— Не впізнаєш? — усміхається жандарм.
Я вдивляюсь, вдивляюсь, вдивляюсь… Ні, не може бути. Не схожий же зовсім. Обернувся я до Яви — він тільки плечима знизує: теж не впізнає.
Озирнувся жандарм навкруги, когось очима шукаючи, зупинився поглядом на Людмилі Василівні у білім халаті, кулаком на неї посварився (його улюблений жест) і крикнув:
— У-у… Розмалювала мене так, що хлопці власного годинника повернути не хочуть.
— Бачу — всі кругом сміються; і Людмила Василівна, і режисер, і оператор, і всі-всі, хто біля озера. І Валька, бачу, вже сміється, і Будка, і Ява рота розтягує. Значить, це він-таки, він — наш незнайомець з тринадцятої квартири. Ну я й собі почав усміхатися, а тоді й кажу:
— А чого ж ви такий… Казали: "Цар, цар", а насправді — жандарм звичайнісінький. А ми, дурні, по всьому Києву царя шукали.
Ще дужче засміялися всі.
(Продовження на наступній сторінці)