Я слухаю і дивлюсь на Яву з захопленням. Ну що це за хлопець! Який він умниця! Як добре мати такого розумного Друга!
— І, головне, риску ніякого, — веде далі розумний Ява. — У крайньому разі пришлють на доробку… Як Андрію Кекалу.
Наш сільський поет завклуб Андрій Кекало уже кілька років надсилає свої вірші в усі республіканські, обласні та районні газети України. Стільки листів, як він, ніхто в селі не одержує.
Коли його питають:
"Ну як поетичні справи?"
Він гордо відповідає:
"Прислали на доробку…"
Доробляє він, доробляє, а там, диви, у якійсь районній газеті — тиць! — і надрукували.
— Ага, канєшно, канєшно, — кажу я з жаром. — Доробка так доробка! Подумаєш… Всі доробляють. Нічого страшного.
І ми тут же починаємо обговорювати Явину ідею. Як будемо писати?
Дуже просто — од руки. Як Пушкін і Шевченко. Деякі письменники пишуть тепер на машинці. Ми не будемо. По-перше, з нашим умінням одну сторінку три дні треба мучити. По-друге, хто нам дозволить цокати у сільраді на машинці. Правда, є ще в Кекала, але він своєї машинки конкурентам не дасть. Він сам щодня цокає.
В якій формі будемо писати?
Прозою… Тільки прозою. Ніяких віршів. І все — як було. Нічого не брешучи і не додаючи (хіба що, як воно у письменників називається, — "художні деталі"). І писати будемо від першої особи (так завжди щиріше виходить). Та й смішно називати себе самих "вони".
Ми — це ми, звичайно.
Але весь час писати "ми" теж якось воно не той… Кожен окремо нічого зробити не може. Ні чхнути, ні почухатись, ні в носі поколупати. Треба писати "ми чхнули", "ми почухалися", "ми поколупали в носі"… Дурниця якась! Чого це я мушу чхати або чухатись, коли не хочеться! Тільки "за компанію"?! Та й зовсім воно не художньо виходить.
Думали ми думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати вроді як один — "я". А другий — уже по імені. Першу книжку один буде "я", другу — другий.
Кому першим бути "я" — жеребкували тут же одразу. Випало мені.
Ява спохмурнів, йому дуже хотілося першим бути "я": і ідея ж його, і взагалі він звик завжди перед вести. Він, мабуть, розраховував на моє благородство, — що я запропоную: "Будь ти, Яво, першим…" Але я не запропонував. Мені не хотілося на цей раз бути благородним, мені хотілося бути "я"… тим більше, раз чесно випало. Я ж не махлював. Ява, звичайно, не став сперечатися.
— А назва, знаєш, буде яка? — сказав він. — "Незнайомець з тринадцятої квартири" або "Злодії шукають потерпілого". Здорово? І підзаголовок "Пригодницька повість…" Читачі у черзі стоятимуть… Га?
— Здорово, — сказав я.
Хоча назва мені не зовсім подобалась. Дуже вже детективна, несерйозна. Мені б хотілося, щоб була якась романтична, піднесена…
Але відміняти Явину назву після того, як він не став "я", — було б свинство.
Так і лишилося: "Незнайомець з тринадцятої квартири. або Злодії шукають потерпілого". Пригодницька повість.
Ми почали обговорювати план книжки. Значить, так: починаємо з того, як ми приїхали в Київ, і про пригоду з ночвами у метро, і про Явине вухо, і про Будку… Потім — про пляж, про незнайомця з тринадцятої квартири, про годинник… Словом, про все-все, що з нами трапилося. І кінчаємо тим, як ми провалилися на "Ревізорі". Чесно! Письменники передусім повинні бути чесними.
Ми підводимося з землі і розправляємо плечі. І нам здається, що головами ми упираємося в самісінькі небеса. Ява одним вухом навіть якусь зірку збив — ондо покотилася…
Ну — все!
Завтра ми купуємо у сільмазі великого загального зошита в лінійку, три авторучки (одна про запас!), сідаємо й пишемо.
Пишемо, пишемо, пишемо…
Тоді надсилаємо…
Тоді доробляємо, доробляємо, доробляємо…
Тоді знову надсилаємо…
І — все!
Ну, глядіть же!
Ми ше покажемо людству, на що ми здатні!
Начувайтесь!
Ві ще побачите, хто такі Ява і Павлуша!
Держись, людство!
А потім все-таки я буду льотчиком…
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
яку розсказав уже Ява Рень
Таємниця трьох невідомих,
або
Повість про те, як посварилися Іван Васильович з Павлом Денисовичем і що з того вийшло
Розділ І
Як це все почалось…
Чи знаете ви Павла Денисовича? О, ви не знаете Павла Денисовича! Чудова, надзвичайна людина Павло Денисович. Добрий, вихований, розумний. А який кмітливий! Це ж він вигадав штукакенцію для розстібування гудзиків. Після випробування її Степан Іванович Карафолька три дні не міг сісти.
Прекрасна людина Павло Денисович! Коли він іде по селу, всі собаки гавкають від захоплення, а кури, гуси та інше птаство запобігливо розлітається врізнобіч, даючи йому дорогу.
Чудова людина Павло Денисович! Його знають не тільки в навколишніх селах і в районному центрі, а навіть у Жмеринці, де він іноді буває у родичів. А яка рогатка в Павла Денисовича! Боже мій, яка рогатка! Миколай-чудотворець, святі угодники! Надзвичайна! Незрівнянна! Неповторна! Побий мене вража сила, коли ще в когось у світі є така рогатка! Шкірочка з материного шльопанця. Рогачик з преміцноі горішини, а резинка з футбольної камери. Катапульта, а не рогатка. Павло Денисович влучає з неї горобчика за тридцять метрів. Ах ти, городи, чому в мене нема такої рогатки!
Гарна людина і Іван Васильович, — той самий, що заблудив у кукурудзі і вивісив дідові підіштаники на телевізійній антені.
Собаки також гавкають, а кури и гуси розлітаються врізнобіч, коли Іван Васильович іде по селу.
Гарна людина Іван Васильович, нічого не скажеш.
Павло Денисович дуже любить вареники з вишнями і моі же з'їсти їх цілу миску.
Іван же Васильович любить морзиво і якось вмаламурив за один раз вісім порцій.
У Павла Денисовича великі відстовбурчені вуха.
У Івана Васильовича зовсім навпаки, весь ніс і щоки у рдому ластовинні.
Павло Денисович говорить повагом, розтягуючи слова.
Іван Васильович стрекоче, як з кулемета, — думки ледве встигають за його словами, а інколи якась думка й не дожене, і летить слово з уст Івана Васильовича таким собі легким метеликом без жодного змісту.
Але обидва, і Павло Денисович, і Іван Васильович, люблять поговорити. Весь час вони, як у нас кажуть, теревенять усякі баналюки і подеколи, бува, на плетуть такого, що самі здивуються, замовкнуть і якусь мить дивляться один на одного, кліпаючи очима. Та не було ще випадку, щоб вони розгубились і не знайшли, як викрутитися.
Вчителька Галина Сидорівна не нахвалиться Павлом Денисовичем та Іваном Васильовичем. "Прекрасні люди, — каже вона, — незрівнянні, неповторні! Якщо я не доживу до нового навчального року, то тільки завдяки їм. Так вони мені життя вкорочують своєю поведінкою".
А як дружили Павло Денисович з Іваном Васильовичем! Боже мій, господи, як дружили! Так можуть дружити тільки великі люди, класики. Один без одного — ні кроку. Один без одного — ні за холодну воду.
І от ці прекрасні люди посварися. Мало сказати посварилися — побили горшки. Та як! На дрібнюсінькі черепочки, що й не збереш, і не склеїш.
Це було настільки неймовірно, що, якби мені місяць перед тим сказали, що так буде: Павло Денисович і Іван Васильович проходитимуть вулицею, не помічаючи один одного, мов незнайомі, я просто розсміявся б. Бо це аж ніяк не вкладалося в моїй голові Але цде так. Повірте мені на слово.
Тим більше, що Іван Васильович (або по-вуличному Ява) це я сам. А Павло Денисович — це мій друг, мій вірний і незмінний друзяка Павлуша, з яким — гай-гай! — скільки різного всякого пережив я за своїх тринадцять років.[3]
Як же це сталося… Мабуть, доведеться все по порядку. Якось на великій перерві Павлуша мені раптом каже:
— А давай запишемося в гурток малювання.
— Нащо? — питаю я здивовано.
— Як — "нащо"? Малювати будемо. Цікаво ж.
— Може, — кажу, — й цікаво. Хто вміє. А нам чого?
— Ти ж збирався колись стати художником.
— Ну й що!
Дійсно, був момент, коли мені на хвилиночку забандюрилося бути художником. Давно, ще в першому класі. Коли на уроці малювання вчитель Анатолій Дмитрович похвалив мене при всіх за те, як я намалював курочку Рябу. Але то було випадково. Та курочка Ряба лишилася першим і останнім моїм шедевром у мистецтві пензля. Більше вчитель малювання мене ніколи не хвалив, і через кілька днів ч вже мріяв бути директором кондитерської фабрики. До речі, саме тоді з'ясувалося, що я дальтонік, тобто не розрізняю зеленого і червоного кольорів, плутаю їх. Відтоді всі дуже люблять дивуватися з цього. Навіть моя мати. Покажуть щось і питають: "Скажи, якого це кольору?" І коли я невірно кажу, сплескують у долоні: "Ти диви!.. Ти справді не бачиш чи придурюєшся?"
Спершу це мене дратувало, та потім звик. Але яким же художником я міг бути, не розрізняючи кольорів! Це однаково, що німий співак. І Павлуша, наче нічого не знає, таке мені каже. От же ж, чесне слово!.. Я зміряв його поглядом і спитав глузливо:
— А ти що — відчув у собі талант?
(Продовження на наступній сторінці)