— Тьотю, ви дядькові поки що… не кажіть, — попросив я, прислухаючись до дядькових до-ре-мі-фа-солів і боячись, щоб він не прокинувся. Дядько був запальний і під гарячу руку міг посадити нас на поїзд і відправити "к чортовій матері додому".
— Гаразд уже, не скажу… А компот? Ну, гаразд, скажу, що випадково перекинула, як уночі свіжим повітрям дихати виходила на балкон. Тільки щоб ви мені більше коників не викидали! Ну, роздягайтесь і — у ванну. А я ваш одяг поперу та сушитися новішу. Гайда!
Ми швиденько розляглися. Причому я дуже ловко (щоб тітка не побачила) зняв з руки годинника (я його надівав перед тим, як лізти) і поклав під подушку.
Ви коли-небудь мили посуд? Пригадаєте отой запах? Так само запахло, коли ми з Явою залізли у ванну. Наче то не хлопці милися, а дві каструлі з-під компоту.
І от ми вже у постелі. І вже провалюємося-провалюємося у сон.
Ху-у… Нарешті закінчилися наші нічні пригоди. Нарешті закінчилися… Наре… Хр… Хр… Хр-у-у-у…
Розділ XІV
"Увага!.. Почали!.. Мотор!.." Годинник знаходить свого хазяїна. Народження Яви Станіславського і Павлуші Немировича-Данченка
Снилася мені якась страшна химерія. Оте мокре могильне підземелля… Я повзу по ньому. Сам один. Без ліхтарика. Але все бачу. І склепіння, на якому висять кажани. І мокрі стіни, по яких збігає вода. І низ, де течуть якісь брудні помиї. А попід стінами сидять огидні банькаті жаби, і в голові у мене думка: "Та я ж, виявляється, умію бачити о темряві. От не знав! Виявляється, мені ніякого ліхтарика не треба… Бачити у темряві — це мені, як дурному з гори бігти!.." І я повзу, і мені не страшно, і все тому, що я умію бачити в темряві…
Раптом я бачу — ніша в стіні… І в тій ніші сидить на здоровеннецькому кріслі-троні (на яких ото царі колись сиділи) наша столітня баба Триндичка. І говорить мені баба Триндичка голосом учительки Галини Сидорівни:
— А чого це ти годинника нашого царського досі не віддаєш, поганцю?
Я здивовано дивлюсь на неї і кажу:
— Я годинника оддам, не хвилюйтесь. Але чого це ви лаєтесь на мене? Самі у школі завжди виговорюєте за лайку і самі лаєтесь. Негарно.
— То ти ще й огризаєшся, шмарогуз? От зараз як дам! — уже голосом мого другаЯви каже баба Триндичка, хапає мене за комір і кидає в колодязь. І я лечу. Уже давно мені треба впасти на дно колодязя. А я все лечу, лечу, лечу… І раптом відчуваю, як хтось менетрима за плечі. Стривайте, та це ж я сам. Лежу ниць над краєм колодязя і держу себе за плечі, себе, який висить у колодязі… І то я… І це я… І мені не дивно, що нас — двоє. "Закон парності!" — думаю я спокійно.
Аж тут я чую голос свого дядька:
— А що це за тіла лежать? Чиї тіла?
Я розплющую очі. І мені здається, ніби сон ще триває. Біля тахти стоїть дядько. В одній руці він держить стартовий пістолет, у другій… нашого листа, якого ми лишали замість пістолета (ой леле, ми ж забули про листа!).
— Досить спати, трупи! Вже одинадцята година… То де були ваші тіла сьогодні вночі? Признавайтесь, — суворо говорить дядько і читає: "Шукайте наші тіла у підземеллі поблизу лаври…" Приємну ви мені роботу готували, що й казати. Між іншим, це не ваші тіла перекинули каструлю з компотом? Га? Бо я цій женщині, — він кивнув на тітку, — не вірю!
Тітка стояла поруч з дядьком і розпачливо дивилася на нас. "Я не винна, голуб'ята! — говорив її погляд. — І невже ж ви мене, стару, обдурили?"
Ми з Явою перезирнулися і глибоко-глибоко зітхнули. А тоді я сів на ліжкові і сказав Яві, підставляючи лоба:
— Бий! Не менше шести!
Ява теж сів на ліжку і сказав:
— І ти мені… Обидва заробили… Порівну…
І ми одночасно вліпили один одному по шість шалабанів. Поки ми це робили, дядько мовчки переводив погляд з Яви на мене і з мене на Яву, а потім сказав:
— Я не знаю, що це означає. Але мені байдуже. Ви правильно зараз робите. І я хочу підтримати кожного з вас. Я додам вам кожному від себе. Прошу!
І дядько так забамбурив по лобі спершу мені, а тоді Яві — я подумав, що голова моя репнула, мов кавун, на дві половини, і з обох половин посипалися іскри.
Ви б бачили дядькові пальці: кожен палець, як сарделька.
— А тепер розказуйте, — наказав дядько.
— Та пождіть… Усе з голови вилетіло! Так б'ють, та ще й розказуй, — простогнав я, хапаючись руками за голову і ніби стуляючи оті дві половини. Під моєю рукою росла на лобі здоровспнецька гуля. Я глянув на Яву. На його лобі фіолетове наливалася така сама гуля. Я дивився на Яву, як у дзеркало. Я одночасно відчував і бачив, як росте моя гуля — хоч те, що я бачив, було не моє, а Явине. Згодом я дізнався, що у кінематографістів це називається — синхронно.
— Ой, що ж ти наробив?! — зойкнула тітка. — Так же ж дітей і повбивати можна!
— Нічого, нічого, — спокійно сказав дядько. — Вони хлопці кріпкі — витримають.
— Еге, вам нічого! А як ми тепер в кіно зніматимемося? — трагічним голосом сказав я.
— Що? Яке кіно? Ану розказуйте!
— Та ви хоч холодне прикладігь. Нате вам ложки! — кинулася до буфета тітка.
Ми приклали до лобів ложки. І отак, тримаючи ложки, ми почали розказувати. Все. Чесно. Розповідь наша, як пишуть у газетах, раз у раз переривалася оплесками і різни ми вигуками (бо тітка тільки те й робила, що сплескувала руками і вигукувала: "Ох, господи!", "Ну ти диви!", "Ай яй-яй!").
Розказали ми найголовніше — про годинник і показали його ("О господи!"). Розказали про Вальку і про Будку, про наші бої і нічні пригоди ("Ай-яй-яй!"). Розказали про Максима Валер'яновича, про кіностудію ("Ну ти диви!").
Кінчили тим, що от-от зараз приїде по нас асистент і що ж тепер буде?
— Ну, хлопці, я ж не знав… — сказав дядько. — Я ж не знав, що ви — артисти… Ще ж ваших фотографій на вулицях не продають… Негаразд вийшло… Незручно висвічувати гулями на весь Радянський Союз… Ото було б не брехати, було б зразу чесно признатися… Що ж ми тепер асистентові скажемо?
І туг, буквально як у п'єсі, — тільки дядько сказав цю репліку — у двері постукали. Тітка побігла відчиняти, а ми з Явою у шаленому темпі (як ото, знаєте, у кіно — прискорена зйомка) почали вдягатися. Асистент зайшов якраз у ту мить, коли ми, надівши вже штани, одночасно сунули голови у сорочки (таким чином ні асистент наших облич, ні ми асистента не бачили).
— Драстуйте, драстуйте, я по ваших героїв, — весело сказав асистент — Хлопці вам, певно, вже говорили.
— Авжеж, — якось винувато сказав дядько — Тільки вони сьогодні, трошки так би мовити… не фотогенічні.
Цієї мити ми просунули голови крізь коміри сорочок, і асистент побачив наші гулі.
— Гм, — сказав він. — Привіт, хлопці… Що ж це ви. А втім… — Він одійшов, примружившись, глянув на нас якось збоку. — По-моєму, нічого… Може, навіть ще краще буде… для типажу… для образу… Їдьмо!
— Та хай хоч поснідають, — заметушилася тітка і побігла на кухню.
— А ви ще не снідали? — здивувався асистент — Уже ж обід скоро.
— Ми не хочемо! Ми не хочемо! — одчайдушне закричали ми з Явою, наче нас різали. Чого доброго, асистент передумає, поки ми снідатимем!..
— Ой тьотю, не треба нічого! — кинувся я до кухні і зашипів тітці на вухо: — Я вам ніколи не прощу! Я вам ніколи не прощу, якщо через ваш сніданок…
— Ну хоч візьміть з собою по бутербродику, — плаксиво сказала тітка.
— Давайте, тільки швидше, бо він піде, — прошипів я.
Тітка забігала-закрутилася по маленькій кухні, як квочка. Розбила блюдце, розлила олію і спакувала нам, нарешті, два "бутербродики", що важили, мабуть, кілограма з півтора. Ми не стали сперечатися, щоб не гаяти часу.
— Зараз заїдемо до Максима Валер'яновича і — на студію, — сказав асистент, підводячи нас до газика, що стояв біля будинку.
…Коли ми під'їздили до лаври, я подумав про Вальку. Треба було б взяти її на студію… Вона стільки для нас зробила! Що за свинство! Чому їй не можна?.. Хай стоїть десь там іззаду. Раз є у фільмі хлопці нашого віку, може бути й дівчина… Тим більше — така дівчина! Що могла одна виступити проти цілого гурту хлопців… Що могла вночі піти у підземелля. Що взагалі ні чорта не боїться…
— Слухайте, — сказав я асистентові. — А можна, щоб з нами одна тут дівчина поїхала?
— Дівчина? — усміхнувся асистент. — А хороша?
— Отака! — підняв угору великий палець Ява. — Просто хлопець, а не дівчина… Ви її, мабуть, бачили. Вона вчора була з нами на студії.
— Правда, наказано хлопців, але…
— А її можна загримувати під хлопця. Ніхто не помітить, чесне слово… — з жаром сказав Ява.
— Ну що ж… Катайте по свою дівчину. Поки я заберу Максима Валер'яновича… Чекайте мене отут біля таксопарку.
Ми вилізли з газика, і асистент поїхав.
(Продовження на наступній сторінці)