Бурмилова хата стяла за школою, край села. Одразу за нею починався величезний масив кукурудзи. Попід масивом гадючилась польова дорога.
Книш і Бурмило пішли дорогою, а ми з Явою — понад дорогою, скрадаючись у кукурудзі. Та не пройшли ми й ста метрів, як Книш раптом спинився і, чуємо, каже:
— Слухай, здається, за нами якісь пацани ув'язалися.
— Де? Хай їм всячина! — здивовано пробасив Бурмило.
— Та отам у кукурудзі.
— Ану ходімо навпрошки через масив. Заодно й перевіримо.
Ми з Явою гепнулися на землю і, мов зайці, навкарачках дременули в глиб кукурудзи.
Шорстке кукурудзяне листя зрадницьки шурхотіло навколо І не збагнеш, чи то од вітру воно шурхотить, чи то хтось іде. Здавалося, Книш і Бурмило вже буквально над головою. От-от наступлять і розчавлять тебе, як жука-кузьку.
Відчуваючи в животі противне "ой-йой-ой", я біг навкарачках все далі й далі. І коли вже геть-чисто пообдирав коліна, спинився й припав, хекаючи, до землі. "Більше не можу! Хай наступають!"
Але ніхто на мене не наступав.
Я полежав трохи, прислухаючись.
Ш-шу-шу... шрх-хр... шшшу-у... шу...
Весь час, не перестаючи, шурхотить кукурудза.
І не чути в тому шурхотінні ані Книша, ані Бурмила, ані мого друга Яви.
А щоб побачити — й думать годі. Далі свого носа нічого не бачу — суцільне плетиво з кукурудзяного листя. Ох і густа ж кукурудза, густіша за всякі джунглі.
Полежав я ще трохи, вуха нашорошивши. Нічого. Нічогісінько. Де ж це Ява? Ми ж ніби поряд рачки бігли.
— Яво! — кричу я, нарешті, пошепки.
Ані шеберхне.
— Яво! — кричу я трохи голосніше.
Ніякої відповіді
Кинувся я в один бік, в другий.
— Яво! — кричу я вголос. Чорт його бери! Книша й Бурмила ми все одно вже проґавили — це факт. Вони вже гай-гай, уже, мабуть, у плавнях.
— Яво! — кричу я на повну губу. — Яво! Агов! Де ти?
— Цить! — чую нарешті десь далеченько сповнений таємничості Явин голос. — Тихше!
— Та що "тихше"! — кричу я — їх уже давно нема! А я нічого не бачу — така гущина! Не знаю, в який бік іти.
— Повзи сюди!
Ява трохи помовчав, тоді гукає.
— Повзи ти сюди!
Порачкував я на Явин голос Рачкував-рачкував — нема Яви.
— Яво! — гукаю нарешті.
— Агов! — чується десь далеко праворуч ( а то було ліворуч).
— Яво! — роздратовано кричу я. — Куди ти поповз, хай тобі! Не туди ти повзеш!
— Це ти, — кричить він, — це ти не туди повзеш! Я повзу правильно.
— Та ну тебе' Повзи сюди!
— Це ти сюди повзи!
Отак перегукуючись, ми почали зигзагами підповзати один до одного. Нарешті я з розгону прямо носом у Явині штани ткнувся.
— Тьху'
Ще трохи — і ми б розминулися.
Сіли одсапуємось.
— Розкричався! З тобою саме шпигунів ловити! — сичить крізь зуби Ява — 3 тобою тільки тарганів на печі ловити, а не шпигунів!
— Який хоробрий! Чого ж ти дременув? Скажи спасибі, що вони нас не подавили, як блощиць .
Ява враз підхопився.
— Пішли! Пішли швидше на дорогу Може, ще и встигнемо В усякому разі, я знаю, де в плавнях шукати.
І Ява бадьоренько рвонув уперед Я — за ним Незважаючи на біль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяне лисі я хльоскало нас по щоках, лізло в очі, дряпало руки.
Йти ставало дедалі важче.
— Яво, — сказав я, хекаючи, — щось ми дуже довго йдемо.
Ява мовчав.
— Яво, — сказав я, хекаючи ще дужче, —де шлях?
Ява мовчав.
— Яво, — сказав я, майже задихаючись, — ми не туди йдемо.
Ява зупинився.
— Давай відпочинемо.
Ми посідали на землю.
— Ти знаєш, які ці кукурудзяні масиви, на скільки вони кілометрів тягнуться, — сказав Ява. — Як не туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблудитися можна.
— Що?! Що ти мелеш? — сказав я, відчуваючи, що в мене замість серця зараз драглистий свинячий холодець. — Кукурудза — не ліс і не плавні, в кукурудзі не можна заблудитися. Вставай, пішли
Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми думали тільки про те, щоб вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону.
Через півгодини ми знову сіли відпочичи.
І раптом у мене виникла ідея.
— Яво, — кажу, — а що, як вилізти й подивитися, куди йти.
— Вилізти? Що це тобі — дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.
— Ну то що, — кажу я. — Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.
— Ну, то лізь.
— Ні, ти лізь. Ти легший — у тебе штани коротші й ґудзиків менше. А я підсаджу.
Ява махнув рукою:
— Ну, давай спробуємо.
Ми вибрали найвищу й найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплів пальці рук, щоб вдержати Яву, коли він на них ногою стане, і сказав:
— Ти більше на мене спирайся, а за кукурудзину тільки держись.
— Добре, добре, — сказав Ява і, крекчучи, почав дряпатися на мене. Ось уже коліном на плече став, уперся руками об голову. Ой! — черевиком за ніс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю. Черевик вдавлюється в моє плече, підбором ключицю мені проламує. Я починаю хитатися, коліна тремтять, підгинаються, підгинаються...
— Яво! — кричу. — Швидше дивись, я падаю.
І... щось затріщало, зашуміло, завищало — наче бомба в кукурудзу гепнула.
Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В роті — пісок, у вухах пісок, очі запорошені.
Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очі й гукаю:
— Яво, де ти? Ти живий?
— Жи... — апчхи! — вий. — І з купи потрощеного кукурудзиння висовується Явина голова.
— Ну, що, — питаю, — бачив?
— Дулю, — каже, — я бачив. Саме волоття перед носом.
Ява зітхнув.
Я подивився в небо.
"Чудасія, — подумав я — Космонавти літають у безмежному небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі — й нічого А ми в кукурудзі заблудилися. Та ще й у такий вирішальний момент! Кіно!"
— Яво! — підхопивсь я. — Це дурниця якась. Цього не може бути, бо це неможливо. Ще ніхто в світі не заблудив у кукурудзі. Ми просто пішли не в той бік. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходімо назад.
Спершу Ява недовірливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що він підвівся.
— Хтозна, може й правда. Ходімо.
І ми поплентались назад.
Ох, як важко було йти! Ми не відчували під собою ніг. Ми просто механічно переставляли їх, як ходулі. І нащо ми ото повзали на колінах?
А тут я ще спіткнувся і ногу підвернув, аж скрикнув, так заболіло.
Сів я на землю і скрививсь, як середа на п'ятницю. Якби Яви не було, заплакав би.
— Що? Що? — схилився наді мною Ява.
— Кинь мене! Іди, пробивайся сам, — сказав я хрипло і безнадійно.
— Тю, дурний! — Ява обняв мене за плечі. — Зараз мине.
Він допоміг мені підвестися. Я сперся йому на руку, і ми помалу пішли.
Через кілька кроків біль вгамувався, і я зашкандибав досить бадьоро. А згодом і зовсім забув про ногу.
Важко сказати, скільки ми йшли: півгодини, годину чи дві, і скільки ми пройшли: кілометр, два чи десять. Але нарешті я не витримав:
— Яво, — кажу, — я більше не можу. Я зараз упаду. Давай відпочинемо.
Ми лягли на землю.
Довго лежали.
Було тихо Лише кукурудзяне листя шурхотіло над нами. Десь далеко прохававкав перепел, знову настала тиша. Навіть коників-стрибунців не було чути.
— А що, як ми зовсім не виберемося звідси? — тихо сказав я. — І ніхто не знає, куди ми пішли. І нас не знайдуть. І ми загинемо. І через два тижні комбайн разом з кукурудзою збере наші кісточки.
— Було б пообідати. Все-таки довше б продержались. А так на ранок можем і повмирати, — сказав Ява.
На згадку про обід мені так захотілося їсти, що я мало не заплакав.
— У нас на обід сьогодні борщ і вареники з м'ясом, — сумно промовив Ява.
— А в нас суп з галушками і смажена курка, — сказав я, ледве стримуючи сльози. Ні, далі терпіти я не міг.
— Яво, — кажу, — давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.
Але Ява був стійкіший за мене.
— Ти що, — каже, — щоб сміялися? Здорові гицелі серед білого дня у колгоспній кукурудзі "рятуйте" кричать.
— Нехай, — кажу, — аби було кому сміятися.
— Ні, — каже Ява, — якщо вже так, давай краще співати.
— Нехай, — кажу, — хоч співати. І ми затягли перше, що в голову прийшло. А перша прийшла чомусь у голову пісня з мультфільму:
В траве.сидел кузнечик, —
жалібно жалібно виводив Ява.
В траве сидел кузнечик, —
ще жалібніше підтягував я.
(Продовження на наступній сторінці)