Повірити в те, що він шпигун, було не дуже важко. Ми перелізли через паркан, обережненько, пригинцем до горіха, видряпалися — і от уже пильно вдивляємося крізь вікно у Книшеву хату. В хаті темнувато, і ми не зразу роздивилися, що там робиться. Нарешті побачили, що Книш і Книшиха сидять біля столу з ложками в руках і, злодійкувато позираючи на вікно, щось їдять. Ми уважно придивилися й здивовано глянули один на одного. Книші їли... торт. Бісквітний городський торт з цукатами й кремовими та шоколадними трояндами, їли торт ложками, наче борщ або кашу їли потайки, сховавшися від людей, як злодії. їли похапцем, жадібно, мабуть, голосно чавкаючи (вікно було зачинене, і ми не чули), а може, навіть шдрохкуючи. Ротяки в обох були замурзані кремом, а в Книшихи крем був і на "румпелі".
От Книш підчепив ложкою велику центральну троянду, що красувалася посередині торта, і потяг до рота. Але Книшиха щось сердито бевкнула йому, ловко перечепила троянду з його ложки своєю ложкою — і шургиць! — до себе в рот.
Ми знову перезирнулися Кіно!
— Ну все! Ясно! — сказав Ява. — Шпигуни! Наші радянські люди торти ложками не їдять.
Я не став сперечатися, хоч цей доказ шпигунської діяльності Книшів здався мені не досить переконливим.
Оскільки дивитися на цю картину було гидко, ми спустилися з горіха і полізли додому.
І знову потяглися "трудові будні".
Більше контактів з Книшами, а тим більше з Бурмилом не було.
Літо минало. Нам навіть почало вже здаватися, що все ми про Книша та Бурмила вигадали, що не було ні тої таємничої розмови ("Подаруночок від німців..." "Двадцять залізних..." "Вермахт щедрий..."), ні акваланга, ні підозрілої поведінки, нічого...
— Ні, ніякі вони не шпигуни, — казав я. — Пам'ятаєш, як Бурмило лелеченя поранене підібрав і виходив, випустив потім. Шпигун би тобі так зробив? Ніколи!
Ява спершу намагався заперечувати, а потім просто переводив розмову на інше.
Одного разу Ява зустрів мене біля тину особливо сумний і невеселий.
— Завтра приїздять батьки, — зітхнув він. — Просто хоч з мосту та в воду. Мати як дізнається... Правда, дід пообіцяв у перший день не говорити. "І не через тебе, каже, двоєшник, а через твою матір. Не хочеться перший день їй псувати. Стільки, каже, не була вдома, так скучила, а тут їй синок такий подаруночок приготував. Візьму, каже, гріх на душу, збрешу, що склав ти екзамена на трійку. Хай уже на другий день..." Отже, у мене тільки один день і лишився мирного життя. А потім буде такий "вермахт", що... Ти ж мою матір знаєш.
Явина мати була-таки рішуча жінка. На відміну від моїх батьків, у Яви все навпаки: тато був добряк-добряк (мухи не скривдить, ніколи голосу не підвищував, тільки на скрипці грав), а мати — грім і блискавиця. Коротше, тато був мати, а мати була тато. І Явину тривогу я розумів.
— Нічого, — заспокоював я свого друга , — як-небудь обійдеться. Не вб'є ж вона тебе.
— До смерті, може, й не вб'є. А інвалідом зробити може. Знаєш, яка в неї рука! Як у Жаботинського!
— А ти потренуйся падать. Як тільки що — зразу падай. Ніби тобі погано.
— Мені й так буде погано. Без "ніби". Не хвилюйся.
Що й казати, співчував я другові всім серцем, всією душею, але допомогти не міг нічим. Лишалося тільки покладатися на долю та на щасливий випадок. Може, якось буде...
І от Явині батьки приїхали. Радісного галасу й метушні — повен двір. Хвіртка тільки — рип-рип! Двері не зачиняються Родичі, сусіди, знайомі... Ще б пак! Із заграниці приїхали! Цікаво ж! А що? А як? А де? А коли? А яке? А почім?..
У садку цілий день стіл стояв з наїдками та напитками. одні вставали, другі сідали.
І подарунків Явині батьки понавозили мало не всьому селу. Подарунки здебільшого дрібненькі, на манір ґудзика — сувеніри називаються. Але що ви хочете: якби стільки великих подарунків — у дві гарби не вбереш.
І мені подарунок попався. Нам з Явою обом було подаровано по пістолету. Але по якому пістолету! По чеському заграничному пістолету, який стріляє водою. І як стріляє! Натискаєш на гачок, і тоненька-тоненька цівочка чвирка метрів на десять. Здорово! Оце пістолет так пістолет! Красота! Сила!
Через п'ятнадцять хвилин, як нам було пістолети подаровано, ми їх мало не втратили назавжди.
Ну, ви ж розумієте, було б смішно, якби ми одразу не почали стріляти. Хто б це таке міг? Нащо тоді ті пістолети? Нащо їх взагалі дарувати?
Отже ми одразу...
Бровка на мушку — чвирк!
Гав гав-гав! — Бровко хвоста піджав і в будку.
Кицька руда сидить на сопці, умивається.
Чвирк!
Няввв! — І кицька вже на груші.
Курка гребеться.
Чвирк!
Ко-ко-ко-ко-ко! — І нема курки — десь аж на городі.
А тут іде дід Салимон.
Ну, випадково ж, чесне слово, випадково гачок натиснувся.
Чвирк! — дідові Салимону прямо по лисині
— А щоб ви луснули, шмарогзи! Я вам почвиркаю! Я вам!.. Я вам!..
За кілька хвилин ми терли свої червоні вуха уже на леваді.
Пістолети нам були залишені при одній умові — стріляти тільки по неживих цілях.
Але ж і настрілялися ми на леваді, що називається донесхочу.
А що вже попозаздрили нам хлопці — і не говоріть!
Тільки й чулося:
— Дай подивиться!
— Дай хоч глянути!
— Дай подержати!
— Можна, я стрельну?
— Можна, я попробую?
— А я? А я?
— Оце так це!
— Ох ти!
— Ох же ж б'є!
— Сила!
— Краса!
— Вещ!
Скажемо одверто, ми неохоче давали не тільки стрельнучи, а й подержати.
Можна віддати нові штани, черевики, сорочку зняти, все що хочеш, але випустити з рук пістолет у перший день — не під силу. Як же його даси, коли сам ще не настрілявся!
Але попорозстрілювали ми хлопців — так попорозстрілювали! Добряче! Вже ж і одігрався я за всі свої страждання, які мені довелося зазнати, бувши "шпигуном", "розбійником", "біляком" і взагалі "ворогом".
Ми якусь хвилю вагалися, згадавши умову стріляти "тільки по неживих цілях". Але потім вирішили, що й Стьопа Карафолька, і Антончик Мацієвський, і Гришка Сало, і навіть Вася Деркач за характерами своїми абсолютні трупи, і тому цілком підпадають під рубрику "неживі цілі".
Через якусь годину всі були мокрі як хлющі.
Спершу вони до цього ставилися байдуже і навіть під'юджували:
— Ану! Ану, поціль на такій відстані! От і не поцілиш, не поцілиш! Ану!
А потім, коли ми дуже вже влучно вціляли, почали ремствувати:
— Та ну, перестаньте!
— Та годі вже.
— Досить! Ну!
А Стьопа Карафолька, коли Ява дуже ловко вцілив йому в самісіньку носяру, вирішив раптом образитися і закричав:
— Гей, ти, переекзаменовщик! Щось дуже вже ти розчвиркався! Йшов би краще уроки вчити. Бо на другий рік залишишся. Ось я скажу твоїй матері!
Свиня він, Стьопа, довгоносик, нетонкий, неделікатний чоловік. Хіба можна людині нагадувати такі речі, як переекзаменовка? Ховрашок!
Ява повернувся і пішов з левади. Я плюнув у бік Карафольки і пішов за ним. Ні, не дали Яві забути про переекзаменовку, про те, що його чекає.
Але доля вирішила все-таки відтягти трохи час розплати. На другий день рано-вранці Явині батьки поїхали на кілька днів до Києва звітувати про свою закордонну командировку на Виставці передового досвіду. І дід Варава не встиг розказати про переекзаменовку.
Та все одно настрій у Яви був кепський, пригнічений.
— Гад я, барахольщик, — картав він себе. — Мати мене цілує: "Синочку, синочку!" — подарунки мені, а я... Знала б вона, який я. Краще б одразу... Що це буде! Що це буде! Ех, якби вислідити, поки матері нема, отих шпигуняр! Усе було б гаразд. Можна було б розказати правду. Як я затонув і взагалі... От, якби вислідити...
Я невиразно мнякав.
— Мда... звичайно .. але...
Я не вірив у реальність цього діла.
Але на другий день після від'їзду Явиних батьків до Києва він прибіг до мене блідий, як сметана, ледве дихаючи.
— Швидше... швидше... швидше...
Я вже думав — або пожежа, або землетрус, або футбол по телевізору передають. Я саме відро тягнув з криниці. І відро назад шубовснуло з переляку, як він прибіг.
— Тю! Що таке?
— Гайда швидше! Вони йдуть у плавні. Оце зараз. Сам чув розмову. Книш каже: "Щось довгенько нема діла. Присохло. Чепуха получається". А Бурмило. "Да-да, пора кінчать, поїдемо сьогодні, я ж не винуватий, що застудився. Захворів..." А Книш: "Так я до тебе зайду через півгодини й поїдемо..." Швидше, Павлушо! Я відчуваю, сьогодні щось буде! Гайда,ну!
Він говорив так гаряче й переконливо, що моє відро, здається само вискочило, наполовину розхлюпане, з криниці, вмить опинилося на ганку, а ми з Явою, наче вистрілені з рогатки, помчали вулицею.
РОЗДІЛ XI
Трагедія в кукурудзі. І хто б, ви думали, нас врятував?..
Нам не довелося довго сидіти в кущах біля Бурмилової хати Не минуло й кількох хвилин, як з хвіртки вийшов Книш, а за ним Бурмило з мішком за плечима.
(Продовження на наступній сторінці)