— Ну, ти ж знаєш фотоательє у парку Шевченка. Там фотографії у вітрині. Письменники, артисти, телезірки. Я їх всі-всі знаю. А сьогодні раптом дивлюсь — тато!
— Та то не тато, — теж чогось стишивши голос, проказала бабуся Світлана. — Ти помиляєшся.
— Не помиляюсь! Не помиляюсь! — вперто шепотів Вітя. — От побачиш!..
…У вітрині фотоательє поряд із портретами відомих письменників, артистів і телезірок висів портрет спортсмена у тренувальному костюмі з білозубою променистою усмішкою.
— Ну?! — торжествуюче підняв Вітя очі на бабусю Світлану.
Розчервоніла чи то від швидкої ходи, чи то від хвилювання бабуся Світлана пильно-пильно дивилася майже хвилину на портрет, потім перевела подих і сказала:
— Дуже… дуже схожий… Але… не він…
— Ну як? Придивись краще! То ти просто погано бачиш.
— Та ні… Не в цьому справа… От ходімо спитаєм у фотоательє.
У фотоательє сказали, що то портрет чемпіона України з боротьби, заслуженого майстра спорту, сталевара з Дніпропетровська Анатолія Боярчука.
— Ну, от бачиш, — Віті здалося, що бабуся Світлана зітхнула з полегшенням.
…Дома Вітя довго роздивлявся татові фотографії.
Бабуся Світлана заквапилась і кудись пішла, щось їй було дуже треба.
Вітя сидів на тахті, підібгавши ноги, й дивився, дивився на татові фотографії…
Ех, поїхати б у ту Африку і знайти тата!
А що? Сісти на площі Перемоги в автобус, доїхати до Борисполя, до аеропорту, там пробратися нищечком у літак, який летить в Африку, і…
Бували ж такі випадки, що хлопці "зайцями" літали в літаках. Вітя навіть десь читав про це. І Боря Жабський розказував, що колись збирався летіти "зайцем" на Кубу.
Це зовсім не фантастика, реальна річ.
Але… Що ж тоді буде з мамою, з бабусею Світланою? Вони ж помруть від хвилювання.
Вітя був колись загубився у зоопарку. Одійшов від бабусі Світлани на крок у натовпі біля кліток із мавпами (бабуся саме знайому свою зустріла, забалакалася), почалапав в один бік, у другий і… загубився.
Чверть години бабуся Світлана не могла його знайти. А коли він нарешті її побачив, то не впізнав: розпатлана, скуйовджена, очі шалені… Жах!
Як вона страшенно плакала, обхопивши його обома руками!.. Просто захлиналася.
Після того Вітя дав собі слово ніколи не загублюватися.
Ні! Не вийде нічого з мандрівки в Африку. Не вийде!
Але чому бабуся Світлана була така схвильована, коли вони бігли в оте фотоательє?.. Чому в очах її була така розгубленість, такий переляк, коли вона дивилася на портрет того чемпіона Анатолія Боярчука?..
Вітя ж помітив, він же все помітив!..
А може… Вітя похолов. Може, тато покинув їх?
Знайшов там собі в Африці іншу дружину, давно приїхав і живе тепер у Дніпропетровську. І мама з бабусею приховують це від Віті, не хочуть йому говорити…
Ні! Ні! Це неможливо! Тато просто не з тих людей. Хіба він хоч трошечки схожий на Георгія Вадимовича? Ні!..
А може… Може, тато почав там у Африці пити, став таким, як Клавин… І мама сама покинула його…
Дурниці! Алкоголіки не бувають чемпіонами.
А може, тато… сидить у в'язниці? Щось там у Африці трапилося, і…
Ой, які дурні-дурні думки лізуть у голову!
Вітя ковзнув поглядом по стіні, де висів портрет дідуся Віктора Семеновича, і знову раптом похолов.
А що, як тато… помер? І мама з бабусею приховують від нього. Все ж може статися. Який енергійний був Катин тато Іван Семенович із п'ятої квартири, а інфаркт, і… Слово яке страшне — інфаркт…
Вітя раптом згадав, як колись давно (було йому тоді років п'ять) прокинувся він уночі й побачив, що у великій кімнаті горить світло. Двері були прочинені, і звідти чувся тихий голос бабусі Світлани. Зацікавлений — із ким це вона балакає? — Вітя скочив із ліжка, побіг до дверей.
Бабуся Світлана стояла у нічній сорочці біля комода, дивилася на портрет дідуся Віктора Семеновича і щось тихо йому говорила. По щоках її текли сльози.
Вражений, Вітя прислухався.
— Ну чому, чому так сталося?.. Чому?.. Скажи!.. Ну, могло ж бути все по-іншому… як у людей… Скажи, ну чому?..
Бабуся Світлана раптом різко повернула голову й побачила Вітю.
— Ой! Це ти? Прокинувся? Що таке? Щось сталося?.. Зайчику мій дорогий!.. — вона кинулася до нього.
— Та ні… нічого… просто так… — Вітя пильно глянув на бабусю Світлану. — Ти балакала з дідусем? А його ж нема…
Бабуся Світлана знітилася, опустила очі.
— Нема… — вона зітхнула. — Для кого нема, а для кого є… Поки існує пам'ять, зайчику, людина не вмирає. Поки є ті, хто її пам'ятає, вона продовжує жити. І ще тобі скажу, ти ще маленький, не розумієш… Але є симпатія і є любов. Симпатію людина може викликати у дуже багатьох — з першого погляду. А от любов треба заслужити. Своїми ділами. Коли віддаєш іншому часточку себе. І твоє життя продовжує любов тих, кого вже немає… Ну, це ти зрозумієш, коли виростеш. А зараз іди спати, зайчику мій, — бабуся Світлана ніжно пригорнула Вітю, поцілувала, і на своїх губах він відчув солоний смак бабусиних сліз.
Чого він це раптом згадав, хто його зна…
Думки у Вітиній голові стрибали й плуталися.
XVII
Міс Таємниця була задоволена. Вітя бачив, як сяяли радістю її сині очі з-під вуалі. Мабуть, вона раділа, що у Добряндії знову все гаразд, що всі в доброму гуморі. А втім, Віті ще жодного разу так і не вдалося поговорити з нею як слід. Може, у неї були інші причини для радості. Недарма ж вона — Міс Таємниця. З нею ніколи до пуття не знаєш, що до чого.
Щойно дядя Вася вручив Віті ключ та льодоруб і сказав:
— Ну, йди визволяй нашу Добринку.
Ключ був фігурний, дуже красивий. А льодоруб значно більший за той, дідусів, і замашніший. Альховка підважив його в руці й мовив:
— Тепер ти вже визволиш царівну, я певен.
І чогось зітхнув.
"Може, він сам хотів би визволити", — подумав Вітя, але не сказав нічого. Таких речей, як визволення царівни, не передовіряють.
І от Вітя знову відчуває хвилюючу невагомість, яка свідчить про те, що вони з Міс Таємницею кудись переносяться, долають простір.
Зубчаста вежа в'язниці з'явилася перед очима несподівано, наче виринула з-під землі.
Грубий Ян і Просто Філя, гримаючи залізним обладунком, ганяли біля брами шкіряного м'яча, грали у футбол. Просто Філя стояв у воротях (в'язничних), а Грубий Ян бив йому пенальті, раз у раз вигукуючи:
— О! Штука! О! Штука!..
Вони так захопилися грою, що навіть не звернули на Вітю ніякісінької уваги. І тільки коли м'яч підкотився Віті під ноги, Просто Філя заблимав на нього очима та здивовано вигукнув:
— Диви! Визволитель! Прийшов…
Грубий Ян зміряв Вітю грізним поглядом із голови до ніг і сказав:
— Маєш щастя, що в мене сьогодні день увічливого ставлення до чужинців… Ану забирайся звідси, поки я добрий! Ану!
Але Вітя не відступив. Шалена рішучість охопила його. Альховка он цілого "кодла" не побоявся, виступивши проти всіх. І нічого. Вони його навіть ще більше заповажали, пальцем торкнути не сміють.
То що, він якихось двох злякається?!
— Ану самі йдіть звідси! — вигукнув Вітя.
Побачивши, що слова не допомагають, він змахнув льодорубом і бебехнув по залізних плечах спершу одного, потім другого. Заскреготіло бляхою по каменю. Обидва посідали на землю.
— Ну чого ти? — підняв руку, захищаючись, Грубий Ян. — Так би й сказав…
— Ато одразу льодорубом! — плаксиво скривився Просто Філя.
— Іди — звільняй! Дуже вона нам треба, — махнув Грубий Ян.
— А то одразу льодорубом! — повторив Просто Філя.
Вітя кинувся до брами. Сунув ключа в замок. Заскрипів замок, відмикаючись. Розчинилися ворота в'язниці. І побіг Вітя, не чуючи ніг. Тільки лунко ляскали сандалики спершу по цементній підлозі, потім по крутих кам'яних сходах нагору, у вежу, потім знову по цементній підлозі…
— Вітю! — знайоме голубеньке платтячко в синю горошину метнулося з темряви назустріч йому.
Він схопив її за руку.
— Швидше! Швидше!
Потім зникли десь і в'язниця, і стражники, і кам'яний мур.
Узявшися за руки, вони бігли безкрайнім заквітчаним полем.
— Ти житимеш тепер у нас, — кидав він на бігу гарячі слова. — Ти житимеш із нами… У мене такий тато! Такий тато! От побачиш!..
— Ага… Ага… — захлинаючись, тільки й повторювала вона.
Він обернувся до неї. Сльози текли по її щоках.
— Чого ти плачеш?
— Не знаю… Не знаю… — знизувала вона плечима. І продовжувала плакати.
І раптом Вітя відчув, що він теж плаче.
Узявшись за руки, вони бігли безкрайнім заквітчаним полем.
Бігли і плакали.
І не могли спинитися…
А потім… Потім з'явилася Міс Таємниця.
І вони вже не бігли, а летіли.
(Продовження на наступній сторінці)