Вітя стояв і не міг зрушити з місця. Він увесь тремтів, наче його вдарило електричним струмом.
Більше Вітя не бачив Кіри.
Весь наступний день він пробув на балконі, але вона так і не вийшла, не з'явилася.
XIII
Злана Великого у Зландії боялися всі. Всі, крім двох. Крім його дружини Злари і сина Зланика.
Хоча Злан і називався Великий, Злара була більша за нього.
Насправді Злан був не такий уже й великий, по-справжньому великі в нього були тільки совині очі. А сам він був маленький, навіть хирлявий. І коли сидів на троні, то підкладав аж чотири подушечки.
Злара була дебела, з боксерською шиєю і товстелезними, як колоди, руками. Коли їй щось не подобалось і вона казала "Тьху!", від того "Тьху!" вилітали шибки у вікнах. Тому вікна у палаці завжди були відчинені.
За обідом Злара з'їдала порося і закусувала трьома кроликами.
На відміну від Злана, очі у Злари були маленькі, як дірочки у ґудзику.
Зланик не боявся нікого — ні тата, ні мами.
Коли йому було років чотири, він тупотів ногами й істерично верещав:
— Тату, не чіпай мене-е-е! Мамо, іди ге-е-е-еть!
І нічого не можна було з ним вдіяти. Було тільки видано наказ по Зландії, щоб усі зланці затикали вуха ватою.
Все це щойно розказала Віті Міс Таємниця, поки вони йшли довгими темними коридорами до спальні Зланика.
Двері спальні були відчинені навстіж. На порозі валялася поламана магнітофонна касета, біля неї жмуток переплутаної магнітофонної стрічки. Та й по всій підлозі величезної спальні були розкидані магнітофонні касети, ілюстровані журнали та інший мотлох. Усі стіни обліплені кольоровими портретами естрадних співаків та якихось тьоть у купальниках.
На величезній, як естрада, тахті спав у навушниках Зланик. Він був стрижений, кирпатий, із синіми прищами на обличчі. Чимось схожий на отих хлопців із "кодла".
Міс Таємниця, як завжди, одразу зникла.
Обережно переступаючи через касети, Вітя наблизився до тахти. Він пам'ятав, що для Зланика він невидимий, і коли той навіть прокинеться, то все одно його не побачить, тому йшов сміливо, не боячись.
Ключ під подушкою, отже… Вітя обережно сунув руку під подушку, не зводячи очей зі Зланика.
Раптом вії Зланика здригнулися, одне око розплющилося…
Хлопець інстинктивно смикнув руку назад, але Зланик блискавично розвернувся й обома руками схопив Вітю за руку. Отетеріло закліпав очима і несподівано несамовито заволав:
— Сюди! Сюди! Піймав! Невидимку піймав! Сюди!
Кілька секунд у палаці ще панувала тиша, але Зланик і далі лементував. Почувся тупіт багатьох ніг, і до спальні один по одному вбігли військовий міністр Руками-Махальський, княгиня-графиня-баронеса, князь Підлиза-Підлотський, королева Злара… Останнім в оточенні кількох озброєних зланців прибув король Злан Великий. Він спинився біля дверей і, обережно зазираючи одним оком у кімнату, спитав:
— Що таке?..
Всі вже оточили здаля тахту й очікувально дивилися на репетуючого Зланика.
Вітя виривався щосили, але Зланик тримав його руку, як у лещатах. Він був і старший, і дужчий за Вітю.
— Та чого ж ви стоїте?! Він же вирветься! Хапайте! Хапайте! Ну!
Всі перезиралися, але з місця не рухались. Нарешті князь Підлиза-Підлотський підштовхнув ліктем військового міністра:
— Графе, починайте! Це по вашій лінії…
— Так! Так! Так! — підхопила княгиня-графиня-баронеса.
Руками-Махальський пробурмотів невдоволено: "Які розумні! Усе небезпечне не по їхній лінії". Потім простягнув уперед праву долоню й, одвернувши назад голову, боком почав наближатися до тахти.
Тремтячою рукою мацнув Вітю, відсмикнув долоню, знову мацнув і скрикнув:
— О! Правда! Щось є!.. Здорове, як… як віл!
— Та хапайте ж! — знову верескнув Зланик.
І спершу таки військовий міністр, а потім уже й інші кинулися, нарешті навпомацки схопили Вітю й загаласували:
— Справді!
— Невидимка!
— Ти диви!
— Чудеса!
— А прудке! Виривається як!
— Не інакше — підступи добрянців!
— Дивина!..
Підійшов і король. Мацнув, щипнув боляче, скреготнув зубами:
— У підземелля! За семеро дверей! За сім замків! Тільки спершу в мішок, щоб не вислизнув!
Негайно принесли здоровенний кусючий мішок. Спільними зусиллями засунули туди Вітю, зав'язали і зі штовханами кудись понесли.
Грюкнуло семеро дверей, скреготнули, замикаючись, сім замків, і все стихло.
Вітя лежав у кусючому мішку на холодній цементній підлозі, у чорній непроникній темряві.
Відчай охопив його.
"Що ж тепер буде? Як же тепер? Вона — там. А я — тут. І навіть поворухнутися не можу. Визволитель!.. Тату! Таточку!.. Рідний! Допоможи мені! Я тебе прошу! Ну, де ти?.. Ти так мені потрібен! Тату, таточку!.."
XIV
Один час бабуся Світлана дуже хотіла, щоб Вітя потоваришував із Дмитриком. Дмитрик і його батьки жили у флігелі, тобто у будинку під тим самим номером, але який не виходив фасадом на вулицю, а стояв у глибині двору.
Дмитрик був вихований, чистенький, доглянутий хлопчик із рум'яними щічками, з гладенько зачесаним чубчиком, хіба що трохи затовстий.
З усіма у дворі він чемно вітався, завжди пропускав у дверях поперед себе навіть молодших за віком, завжди швиденько піднімав із землі все, що в когось падало, завжди, як хтось чхне, казав "на здоров'я" і взагалі робив усе, що роблять виховані люди. Це дуже подобалося дорослим, особливо бабусям. І бабусі Світлані, звісно, теж.
Батьки у Дмитрика були високі й дебелі. Тато, Сергій Порфирович, взагалі був велетень, двометрового зросту, широкоплечий, могутній. Мама, Надія Максимівна, була трохи нижча, але ширша в грудях, особливо взимку, коли на ній була шуба.
Дмитрик маму називав "мамонт", а тата "татонт". І вони не ображались, а тільки посміювалися.
Це Віті подобалось.
Сергій Порфирович працював заступником директора якогось великого науково-дослідного інституту. Надія Максимівна — головним лікарем стоматологічної поліклініки. Обоє були симпатичні, доброзичливі до людей.
Коли Вітя хворів, Надія Максимівна завжди діставала для нього різні ліки.
Бабуся Світлана говорила про це зі щирою вдячністю.
У Сергія Порфировича була машина. Світла, майже білого кольору. Взимку вона стояла в гаражі, десь на Чорній горі. Взимку батько на машині не їздив.
А влітку вона стояла у дворі під старезною могутньою розложистою тополею, половина гілок якої всохли, але яку мешканці не давали спилювати. Хоча щовесни від тополиного пуху два тижні не було, як то кажуть, спасу. Люди звикають до дерев, як до чогось живого, рідного.
Від машини хвилююче пахло сумішшю бензину, гуми, заліза і ще чогось незбагненного, що є неповторним запахом автомобіля. Це був запах мандрівки — швидкої їзди, зміни місць, мелькання картин за вікном, радісного лоскоту в грудях…
Віті так подобалось їхати на машині!
І перша у Вітиному житті поїздка на машині — то була поїздка на автівці Сергія Порфировича. Хоча ні, до того він двічі їздив на машині, коли йому було три з половиною роки. Перший раз — на "швидкій допомозі", яка одвозила його в лікарню з гострим нападом апендициту. Другий — на таксі, коли після операції бабуся Світлана забирала його з лікарні. Але хіба то можна брати до уваги! Він тоді нічого не відчував і не розумів.
І от того останнього літа перед школою, коли він видужав після чергової хвороби (під час якої йому знову діставала ліки Дмитрикова мама), бабуся Світлана якось повернулася з крамниці незвично збуджена й розпашіла.
— Вітю! Вітю!.. — просто з порога загукала вона. — Збирайся, Зайчику! Поїдемо у ліс. На машині! Нас Дмитриків тато запрошує, Сергій Порфирович!..
Вітя аж рота розтулив од подиву й радості.
І вони заметушилися, збираючись.
Всю дорогу від захоплення Вітя не міг сказати ні слова. Він сидів біля вікна, підставивши лице пружному вітрові, і ковтав його, і захлинався, і знову ковтав… І тільки подумки просив когось, щоб це не закінчувалося: "Ну трошки… Ну ще трошки… Будь ласка!.."
Вони їхали досить довго. Понад годину. І приїхали у густий ліс, на берег озера. Крім них, тут не було нікого.
Поки жінки розстеляли на траві рядно і нарізали, відкривали, розставляли на ньому привезене у двох великих сумках, Сергій Порфирович дістав із багажника справжній шкіряний м'яч і затіяв із хлопцями на галявині гру в футбол.
Це було так весело й цікаво, що у Віті аж голова йшла обертом.
Бабуся Світлана не витримала й собі встряла у гру, а за нею й Надія Максимівна. І зчинилося на галявині таке, якого цей ліс, мабуть, зроду не бачив.
А потім вони сіли снідати.
І так смачно було їсти на траві!
Вітя часто бував із бабусею Світланою у Ботанічному саду. Він змалку любив дерева, траву, квіти. Але в справжньому лісі він був уперше. І вперше ходив босоніж по землі. Його охопило якесь блаженство. Він качався на траві й нюхав її. І вона йому так пахла, як ніщо й ніколи в світі.
Той день був найкоротший за всі дні Вітиного життя. А за тиждень, наступної неділі, вони знову поїхали на природу.
(Продовження на наступній сторінці)