1. Вночі
Леся прокинулася від голосів.
— Мам, мам, а хто найголовніший вождь на Україні? Ватутін?
— Спи!
— А найголовніший кавалерист? Богдан Хмельницький?
— Спи, тобі кажуть!
………..
— Мам, а хто це хропе?
— Тьотя.
— А хіба тьоті хропуть?
— Та цить!
— А тут завжди пошепки розмовляють?
— Ні. Тільки вночі. Це ж гуртожиток.
— А чому гуртожиток?
— Спи зараз же. А то всіх побудиш, і нас виженуть…
Запанувала тиша.
Було чути лише, як поскрипує металева сітка на ліжку. Мабуть, хлопчик вовтузився і не міг заснути. В темряві Леся не бачила цього, але догадувалась.
Не вперше Леся прокидалася вночі. Вже другий тиждень вона ночувала в цьому невеличкому двоповерховому готелі, де її мати була головним адміністратором. У готель приїздили і вселялися в будь-який час. Леся спала дуже чутко і щоразу прокидалася. Та що поробиш, коли в них капітальний ремонт і навіть стелі немає (тато спить просто неба в спальному мішку).
В номері стояло шість ліжок, Лесине — біля самого вікна. Вікно було розчинене, і знадвору плинули гострі пахощі матіоли.
Леся лежала, уткнувшися в подушку, і ніяка матіола не могла заглушити особливий готелевий запах постелі — чистий, свіжий, але якийсь дуже недомашній. Леся не могла звикнути до цього запаху, він весь час нагадував, що вона не вдома, і їй ставало тоскно. Особливо було тоскно, коли вона отак прокидалася вночі. Мама спала на дивані в себе в кабінеті, а поряд були незнайомі чужі жінки, майже кожної ночі нові. Двічі Леся навіть плакала вночі. Бо їй здавалося, що вона вже зовсім не засне, а до ранку було далеко-далеко. І думка про те, що доведеться безконечно довго лежати у цій чужій недомашній темряві, була страшна. А втім, Леся завжди благополучно засинала.
І на цей раз теж.
2. Уранці
Коли Леся прокинулась, нікого вже в номері не було, крім худорлявої чорноволосої жінки з суворим обличчям і хлопчика років п'яти. Леся одразу збагнула, що це їхню розмову чула вона вночі.
Жінка перебирала якісь папери в папці, що лежала на ліжку. А хлопчик стояв біля вікна й дивився у двір. У хлопчика була стрижена лобата голова з великими відстовбурченими вухами і кирпатеньким веснянкуватим носиком з широким переніссям. Причому замість заглибники на переніссі, як у всіх дітей, у хлопчика був, навпаки, горбок, потовщення, бо він весь час насуплював брови. І від цього обличчя його набувало кумедно-серйозного вигляду.
Не одриваючи погляду од вікна, хлопчик зітхнув і сказав матері:
— Ось подивись, який у людей велосипед.
Жінка мовчки продовжувала перебирати папери.
Леся знала, про кого говорить хлопчик, — це директорський Юрко вже с самого рання ганяє по подвір'ю на своєму "Орленку".
— Гарний у людей велосипед, — повторив хлопчик.
Не підводячи голови від своїх паперів, жінка сказала:
— Ми ж домовились, що наступного року купимо зразу двоколісний. А зараз немає грошей, ти ж знаєш.
— Я знаю. Це я просто так. Зовсім не для того, щоб купити.
Зайшла Лесина мати.
Вона усміхнулась хлопчику, як давньому знайомому, і сказала:
— Лесю, Павликова мама буде сьогодні цілий день зайнята. Ти з ним пограєшся. Добре?
Жінка прохально глянула на Лесю:
— Взагалі-то він у мене самостійний, але все-таки не хотілося б лишати його на самоті. Побудеш з ним, Лесю?
"Ну от, Клава і Свєта підуть на лиман без мене", — з досадою подумала Леся, але, знизавши плечима, сказала: — Добре.
Раз мама домовилась — відмовлятися незручно.
3. Синє ведмежа Гришка
У дворі готелю нудно й нецікаво. Асфальтовані доріжки, клумби, три дерева і більше нічого. Дивитися, як катається на велосипеді Юрко, — тільки настрій псувати. Все одно, жаднюга, не дасть.
— Ходім у сусідній двір. Там гойдалка є, — сказала Леся.
— Давай, — байдуже відповів Павлик.
"Нудний який. І що я цілий день з ним робитиму? — думала по дорозі Леся. — Клава і Свєта, звичайно, уже на лимані. Свєта, мабуть, принесла те, що обіцяла. Може, вона більше й не зможе принести вже…"
Гойдалка була зайнята. На ній гойдалась якась незнайома дівчинка. Леся трохи постояла в нерішучості, потім підійшла до ящика з піском.
— Давай з піску що-небудь збудуємо.
— Я не люблю з піску будувати, — похмуро мовив Павлик.
— А що ж тоді робити? — уже роздратовано спитала Леся.
— Ти будуй, якщо хочеш, — винувато сказав Павлик. — А я просто дивитимусь.
Але самій Лесі будувати не хотілось.
Кілька хвилин вони мовчали.
Павлик засунув руку за пазуху і обережно, ніби щось живе, витяг маленьке синє ведмежа з ніжної пухнастої синелі. Очі і ніс у нього були зроблені з малесеньких намистинок, і мордочка страшенно симпатична й кумедна. У піднятій вгору лапі — жовта шовкова нитка, на кінці якої прив'язано якусь круглу гумову мисочку.
В Лесі загорілися очі.
— Що це?
— Гришка.
— Чому — Гришка?
— Звуть так.
— А звідки він у тебе?
— Дядя один подарував. Знайомий. Він нас з мамою якось на машині до вокзалу підвозив. І Гришка в нього на склі висів. Він може на якому завгодно склі висіти. Навіть на стелі, якби стеля була скляна. І на руці теж… Ось дивись.
Павлик послинив долоню, притис до неї гумову мисочку, мисочка присмокталася, і ведмежа, погойдуючись, повисло на ниточці.
Леся усміхнулася:
— Здорово… А чому він синій?
— Тому що Гришка. Всі інші ведмеді Мишки. А він — синій. Гришка.
Леся перейшла у другий клас, але ляльками ще гралася. На час ремонту всі її іграшки були сховані. І зараз, дивлячись на це кумедне синє ведмежа, Леся гостро відчула, як вона скучила за своїми ляльками. Їй навіть стало шкода себе.
— Дай мені його подержати. Можна? — тремтячим голосом сказала Леся.
— Будь ласка. Він добрий, цей Гришка. Він завжди робить тільки хороше і ніколи поганого.
Ведмежа було легке, майже невагоме, і в руці, коли Леся його взяла, було так ніжно-ніжно, що вона подумала: "А справді, він добрий".
— От, наприклад, підлетить до нього бджола, — вів далі Павлик. — Покружляє, сяде на ніс. Він міг би її з'їсти, правда ж? Адже всі ведмеді люблять мед. А він — не чіпає. Не хоче кривдити… А вовка він прогнав. Вовк якось уночі приходив, коли я один дома залишався. Гришка його прогнав… А мандрівник він який! Він на машині того дяді знаєш скільки проїхав! Півземлі! Сто тисяч кілометрів. Я теж люблю їздити. А найбільш за все на світі я люблю на тролейбусі біля відчиненого вікна їхати. Голову висунеш, і вітер в обличчя… Весь час би так їхав. Хороше. Правда ж?
— Ага, — непевно сказала Леся. Вона ніколи в житті не їздила в тролейбусі біля відчиненого вікна. В них у містечку не було тролейбусів.
Леся зачаровано дивилася на синє ведмежа. Воно так їй подобалось! Вона будь-яку ляльку віддала б за нього.
Зітхнувши, вона повернула, нарешті, його Павликові. Павлик розуміюче глянув на неї:
— Подобається? Він усім подобається. Мені вже багато разів говорили мінятися. Один навіть справжній заводний грузовик давав. Та хіба я можу обміняти Гришку? Правда ж?
Павлик усміхнувся і обережно сховав ведмежа знову за пазуху.
Леся нахмурилася і мовчала.
Павлик довго дивився на неї, потім сказав:
— Тобі зі мною скучно. Правда ж?
Леся чмихнула й знизала плечима:
— Ні, чому… Просто взагалі скучно.
— Ти, мабуть, збиралася кудись сьогодні? Гратися чи взагалі… То іди. А я тут побуду. І нікому не скажу.
Леся знітилася. І раптом подумала:
"А що, як справді піти з ним на лиман? Він там тихенько на березі посидить, а я — з дівчатками… Ніхто знати не будо". Вона уважно подивилася на Павлика.
— Ти до моря не боїшся йти?
— Ні.
— Підемо. Тільки так, щоб ніхто не знав.
— Підемо, якщо ти хочеш…
4. На лимані
У містечку була лише одна справжня міська вулиця — асфальтована, з тротуарами. Власне кажучи, це навіть була не вулиця, а шосе, що проходило через містечко. Там стояли готель, школа, кінотеатр, магазин, аптека. Решта вулиць — зовсім сільські: обабіч дерев'яні паркани, під якими зеленіла, трава, з-за парканів виглядали соняшники, кукурудза, просто на дорозі в поросі греблися кури. Одна з таких вулиць і вела до лиману.
Леся одразу пожвавішала, розговорилася.
— Знаєш, який у нас лиман! От побачиш. До нас завжди на літо дачники приїздять. Ви теж дачники?
— Ми у відрядженні.
— Якому відрядженні?
— Службовому. Моя мама ревізор і часто їздить. І мене інколи бере. Бо я скучаю.
— А ви взагалі де живете?
— У Києві… Ти була в Києві?
— Ні ще… Але скоро поїду, — збрехала Леся.
Було незручно. Вона старша за нього, мабуть, на цілих три роки, а в Києві не була, в тролейбусі біля відчиненого вікна не їздила і не знає, що таке ревізор…
— А ти рибу вудочкою ловив?
— Ні.
(Продовження на наступній сторінці)