— Як тобі не соромно! Безсовісний! Ми вже думали, що ти втонув! Відповідай потім за такого… такого безсовісного! Більше ніколи в житті нікуди з тобою не піду. Ніколи!
Павлик винувато мовчав.
— То як же ти все-таки сюди потрапив?
Павлик зітхнув.
7. А було так…
Павлик довго дивився, як купаються дівчата. Потім йому набридло, і він заскучав.
Сонце припікало дедалі сильніше, пісок розжарювався. Гришці першому стало жарко. Він упрів і змок у Павлика за пазухою. Бідолаха! Ще б пак — у такій шубі! Павлик викопав у піску ямку і посадив туди ведмежа. Гришка був задоволений — у ямці вогко й прохолодно. Павлик йому позаздрив — кругом пісок, врятуватися від сонця ніде. Для себе ж у піску ямку не викопаєш.
Раптом ззаду на Павлика впала тінь. Павлик обернувся і мимохіть втягнув голову в плечі. Перед ним стояв великий кудлатий чорний собака. Схиляючи морду то в один, то в другий бік, він з цікавістю розглядав Павлика й рівномірно, як маятником, метляв хвостом.
Павлик часто-часто заблимав очима.
Собака присів на передні лапи, вищирився — р-р-р-р! — потім— наче впіймав зубами муху — гавкнув, навіть не гавкнув, просто сказав:
— Гав!
Павлик схопив з ямки Гришку і став безпорадно озиратися. Берег був безлюдний, дівчата купалися далеко й нічого не бачили. Павлик, тамуючи дрож у голосі, хрипло сказав:
— Чого тобі треба, собако? Іди геть!
Собака мовчав, вищирившись у посмішці, і метляв хвостом. Павлик набрався духу і тупнув ногою.
— Ну!
Нога м'яко вгрузла, і в сандалю набралося повно піску.
Собака знову присів на передні лапи і гавкнув. Собаці хотілося гратись. Але Павлик цього не розумів. Йому було не до гри. Все-таки людині минуло тільки п'ять років. А собака був надто великий, надто незнайомий і надто зубатий.
У Павлика тремтіли губи:
— Ну йди звідси! Ну!
Собака постояв ще трохи, одвернувся і неквапно побіг по берегу — начебто це зовсім і не він щойно чіплявся до Павлика. Павлик не зводив з нього очей. І лише коли собака зник за скелями, зітхнув з полегшенням. Але за кілька хвилин собака вигулькнув знову. Він петляв по берегу, нюхаючи пісок, зупинявся, гріб передніми лапами, зрідка зводив голову і дивився на море.
Павликові знову перехопило дихання.
Дівчата захопилися і не звертали на Павлика аніякісінької уваги. Він пробував махати їм, але марно. Кричати він соромився.
Собака крутився вже зовсім близько.
Кілька разів він навіть подивився в його бік і вищирився.
Павлик не витримав. Він обережно взяв Гришку і став повільно, щоб не привертати собачої уваги, відходити в глиб берега, до рибальських хатинок.
Пісок кінчився. На твердому порепаному від спеки глинястому грунті, попід парканом крайньої рибальської халупи, росли густі бур'яни, колючі, запорошені їдкою рудою пилюкою.
З бур'янів чулося куряче сокоріння і писк курчат. Присутність цих живих звуків якось одразу заспокоїла Павлика.
Павлик ліг на живіт і поповз у бур'яни. Ще і ще трохи, отут, здається, зовсім добре…
Враз з-під самісінького Павликового носа злякано дременуло жовтеньке курча. Дременуло і щезло. Ніби крізь землю провалилось. Павлик розсунув руками бур'яни і побачив — яму. На дні ями бігало і пищало курча. Яма була глибоченька, з рівними стрімкими стінами. Курчаті самому з неї зроду не вибратися.
— От бачиш, Гришко, що ми наробили. Тепер воно може загинути. Ніхто-ніхто його не знайде.
Курча ніби відчуло, що йдеться про нього, — запищало ще дужче, ще жалібніше.
Павлик зітхнув.
— Ти думаєш, Гришко, треба лізти його виручати?
Мабуть, Гришка саме так і думав, бо Павлик звісив у яму ноги і почав потихеньку сповзати на животі вниз… У Павлика похололо всередині — ноги ніяк не могли дістати дна… Гоп! Нарешті.
Курча одчайдушно заметушилося, тріпочучи крильцями.
— Цить, дурненьке. Я ж тебе виручити хочу! — Павлик сів навпочіпки і став ловити його. Довго возився, поки піймав. Курча важко дихало роззявленим дзьобиком, дивилося на Павлика круглим несамовитим оком і дриґало ногами. Причому боляче подряпало Павликові палець. Павлик поставив його на край ями і розтулив руки.
Якусь мить курча стояло нерухомо (мабуть, не вірило, в своє звільнення), потім стрепенулося і щезло в бур'яні.
Павлик посмоктав подряпаний палець і став вибиратися. Край ями був на рівні його очей. Павлик хапався за бур'яни руками, шкрябав ногами по рівній глинястій стіні, але ноги ковзали, зривалися, і він щоразу сповзав униз. Через кілька хвилин він зрозумів, що йому не вилізти, що він тепер — як оте курча, навіть гірше, бо його нема кому витягти.
Павлик розгублено й спантеличено позирав угору на шматочок ясного блакитного неба, облямованого колючими бур'янами.
Гришка мовчав. Гришка нічого не міг порадити.
Сидить людина у ямі, у густих бур'янах — немов навмисне заховався, щоб ніхто його не знайшов.
Оце так!
Павлик сів і притулився спиною до вогкої прохолодної стіни — все-таки не так жарко.
Гришка чув, як Павлик зітхав. Не плакав, не рюмсав, а тільки зітхав, часто-часто зітхав.
8. Спасибі тобі, Лесечко!
— А чому ж ти не кричав? Не кликав на допомогу?
Павлик зніяковіло знизав плечима:
— Незручно було якось.
— Добре "незручно". Ти ж міг цілий рік тут просидіти, і ніхто б тебе не знайшов. От недотепа! — Леся зневажливо скривилася.
Після всього, що трапилося, дівчатка, звісно, купатися вже більше не стали. Та й пізно було, і їсти хотілося. Вирішили йти додому.
— Як пообідаєш, приходь у парк на майданчик. Я м'яч принесу! — на прощання крикнула Лесі Свєта. І, поглядом показавши на Павлика, похитала головою: мовляв, тільки без нього.
— Ага, — кивнула Леся.
Поверталися вони тією ж дорогою. Леся робила ображене обличчя і мовчала. Павлик винувато поглядав на неї. Нарешті, одважився і спитав:
— А добре було купатися з цією… маскою?
— Нічого, — буркнула Леся.
— А я теж міг би купатися. Я й плавати вмію. По-справжньому. Мене ще тато навчив.
— А хто ж тобі заважав? Треба було купатись.
— Хіба я знав, що можна?
— Краще було вже купатися, ніж у якісь ями провалюватись.
Павлик з прикрістю засопів.
Коли готель був уже близько, Леся, не дивлячись на Павлика й намагаючись зберегти незалежний і гордий вигляд, сказала:
— От що. Ти краще не кажи, де ми були, і взагалі… Я, звичайно, не боюсь, ти не думай, а просто нікому це не потрібно.
Павлик розуміюче кивнув:
— Добре.
Біля самого готелю, на майдані, за низеньким залізним парканом, пофарбованим сріблястою фарбою, серед квітів височіла скульптура: воїн з непокритою головою стояв біля прапора на одному коліні.
— Це кому пам'ятник? Полководцю якомусь? — спитав Павлик.
— Ні. Це братська могила. Тут лежать бійці, що загинули під час війни з фашистами.
Обличчя у Павлика стало серйозним-серйозним і якимсь дорослим. Він зітхнув і раптом сказав:
— А в мене теж тато торік загинув. Рятував людей на пожежі і загинув.
Леся так розгубилася, що не могла вимовити ні слова. Та вона й не знала, що кажуть у таких випадках. Кліпаючи віями, вона дивилася на Павлика. Якийсь час Павлик мовчав, потім сказав:
— Ти знаєш, якби я умів чаклувати, я б так зробив, щоб люди ніколи не вмирали. Тільки народжувались і не вмирали.
Він задумався:
— Я знаю, вони б всі ніколи не вмістилися на землі… А я б зробив так, щоб земля весь час роздувалася — як повітряна куля. І все було б добре. Правда ж?
— Еге, — тільки й могла сказати Леся.
В цей час із готелю вийшла Павликова мати. Мабуть, вона довго виглядала їх і помітила з вікна.
— Нарешті. А я вже думала, де це ви пропали. Ну як? Нагулялись? Не скучали?
— Ні, що ти! — бадьоро відповів Павлик.
Леся почервоніла.
— От спасибі тобі, Лесечко! А то він завжди так нудьгує, коли один лишається, — Павликова мама ласкаво погладила Лесю по голові. — Спасибі тобі, Лесечко!
Леся не знала, куди подіти очі.
Та Павликова мама не помітила цього чи, може, вирішила, що то Леся така скромна.
— А я всі справи свої закінчила, — жваво говорила вона. — От ми зараз пообідаєм, Павлику, і підем на море. Купатися. Нам же вранці їхати. А бути біля моря і не викупатись — гріх. Підеш з нами, Лесю?
Леся злякано глянула на Павлика — зараз скаже. Павлик усміхнувся — не бійся, все гаразд.
— То підеш з нами? — ще раз спитала Павликова мама.
— Ні, ні, дякую. Мені треба… тут… до одної дівчинки… — затинаючись, пробурмотіла Леся.
— Ну, тоді не будемо тобі заважати. Ти й так сьогодні цілий день нами займаєшся, — і Павликова мати ще раз погладила Лесю по голові.
9. "Він дуже добрий, цей Гришка…"
Після обіду Леся вийшла у двір. Павлик з матір'ю пішли на море. Свєта і Клава, мабуть, уже чекали Лесю в парку. Але їй не хотілося йти в парк. Вона сиділа на східцях, уткнувшись підборіддям у коліна, і задумливо водила по землі гілочкою — малювала якісь палички й кружечки — без усякої мети.
(Продовження на наступній сторінці)