– Куме! – Гонобобель ляснув Цибулю по плечу. – Дай хоч скуштувати, скупердяю! Сидить на таких вітамінах і… і мовчить.
Кум Цибуля ніяково усміхнувся, розгублено озирнувся, почервонів.
– Бу… будь ласка!.. Беріть!.. Будь ласка!..
Гонобобель тут-таки, не роздумуючи, вкусив яблуко і аж зажмурився:
– Ух-х!.. Смакота!
Люська потяглася рукою до ящика.
– Та ви що?! – обурилася Шурочка. – Це ж не його! Як так можна!
– Що значить – не його? – жуючи й захлинаючись, "обурився" й собі Гонобобель. – А… ми чужі?… Свої!.. Скажи, Куме?… І справжні працівники торгівлі завжди знайдуть, як списати таку мізерію… Щось підгнило, щось побилося… Правда ж? Кум Цибуля непевно знизав плечима, але тут же закивав, припрошуючи:
– Беріть, беріть!.. Будь ласка!.. Будь ласка!.. Беріть!.. Чого там…
Гонобобель так смачно жував яблуко, з таким хлебтанням вгризався в нього зубами, що відмовлятися було просто несила.
І спершу Люська, а потім Ромчик, Антоша й інші потяглися руками до ящика.
Цікава то річ, яку можна було б назвати "законом більшості". Як більшість щось робить, то й тебе (хоч, може, й не дуже ти спершу хочеш) тягне якась сила так само вчинити. Як всі, так і я.
А коли ще й бажання є? Коли в тебе, можна сказати, аж слинка тече – ну й хочеться ж укусити оте яблуко смачнюче!..
То як же його втриматися?…
Шурочка швидко-швидко заморгала й опустила очі:
– Хіба що найменшеньке… Щоб попробувати тільки…
Але як вона не вибирала, і їй дісталося велике й червоне-червоне (ну і ящик!).
Вона так почервоніла, коли взяла яблуко, що її обличчя і яблуко у кольорі зрівнялися. Совісна була дівчинка Шурочка.
Вони стояли й дружно хрумкали, аж за вухами лящало, а Кум Цибуля дивився на них і усміхався лагідно.
– Ну яблука! Я ще таких зроду не їла. Чесне слово! Можна, я ще одненьке?… – Люська благально глянула на Кума Цибулю.
– Бери… Звичайно… Це "макінтош". А зараз одержали "слава переможцям". От почекайте, скоро Альоша почне виносити… Ще тих покуштуєте…
Гришка Гонобобель, що хрумкав уже третє, враз застиг. На хвилинку одірвав яблуко від зубів і несподівано рішуче сказав:
– Ні! Гарного потрошку! Гайда, люди! Не будемо заважати. Будемо делікатними, як каже наша Горобенко.
Шурочка мало не вдавилася яблуком – от нахаба! їй просто мову одібрало. Вона не знайшлася, що сказати. А Гришка тим часом, схопивши з ящика ще одне яблуко, вітально підняв руку догори:
– Чао, Куме! Красненько дякую!.. Здорово мати своїх людей у торгівлі!.. Ги-ги!.. Чао!
І, гигикаючи, побіг собі геть.
Всі враз знітилися, поопускали очі й, бурмочучи "спасибі", "дякую", "до побачення", почали швиденько розходитися.
За хвилину Кум Цибуля лишився біля кіоску сам…
Шурочка Горобенко і Антоша Дудкін жили в одному будинку. Тому йти їм було в один бік.
Вони йшли і мовчали.
Раптом Антоша спинився:
– Слухай, а… давай повернемося…
– Для чого? – Шурочка почервоніла.
– Не знаю… Але…
– Взагалі… правильно… Наче вкрали щось і тікаємо…
– Ага…
– Ходімо, – рішуче повернулася Шурочка.
Коли вони визирнули з-за рогу, то побачили, що Кум Цибуля з винуватим виразом обличчя щось говорить брату Альоші, а той розгублено чухає потилицю.
Ховаючись за порожніми ящиками, вони підійшли ближче.
– Так скільки усього, кажеш? – питав брат Альоша.
– Та, мабуть, штук зо двадцять, я думаю, – зітхнув Кум Цибуля.
– Ану, прикиньмо на вагу, – Альоша швиденько всипав яблук в одне відерце, в друге, почав важити. – Та-ак!.. Три двісті. Плюс два сімсот… Ну, накинемо для певності ще кілограмчик… Може, ти помилився, ти ж не рахував… Не будемо нікого обдурювати… А то про нашого брата, працівника торгівлі, тільки й знають: "хапуги", "здирники"…" Ми ж з тобою не такі. Правда?… І ніколи не будемо…
Кум Цибуля мовчки хитнув головою.
– Виходить, кілограмів шість із половиною, сім. Хай буде сім. Ціна за кілограм відома. Отже… – він рішуче поліз у кишеню, витяг гаманець, почав одраховувати гроші. – Не вішай, братику, носа. Ми з тобою люди робочі. Можемо собі дозволити частувати друзів. Навіть цілий клас. Шурочка з Антошею перезирнулися.
– У тебе щось є? – прошепотіла Шурочка.
Антоша вишкріб кишені, зітхнув:
– Двадцять три копійки…
– Давай… У мене сорок…
Брат Альоша здивовано витріщився на неї, коли вона, несподівано з'явившись, простягла йому гроші.
– Що таке?
– За яблука… В нас просто більше зараз нема.
Альоша усміхнувся:
– Та ні. Не треба. За частування ж не платять.
– Яке там частування! – вигукнула Шурочка. – Свинство з нашого боку, а не частування!..
– Думали, працівники торгівлі… завжди знайдуть… – пробурмотів Антоша.
– Слухайте, а знаєте що… – несподівано стрепенулася Шурочка.
Наступного дня з п'ятого "А" на "продльонку" не залишився ніхто.
Зате в овочевому магазині, що біля Ботанічного саду, такої кількості добровільних помічників іще не бачили ніколи. Хто носив порожні ящики, хто прибирав, хто допомагав продавцям – робота знайшлася кожному.
Навіть Гришка Гонобобель і Люська Зарічняк, які Шуроччину ідею спершу зустріли без усякого захвату і з якими довелося провести роз'яснювальну роботу, й ті не відставали.
У гурті завжди працюється весело. Знову ж таки отой "закон більшості".
У той день ніхто не з'їв жодного яблука.
Хоч усіх пригощали і яблука були дуже смачні – "слава переможцям".
Перша таємниця п'ятого "А" (продовження)
Отоді-то, у вересні, на початку навчального року, після випадку з Кумом Цибулею, і народилася перша таємниця п'ятого "А".
Народилася вона одразу на другий день після отого масового прогулу "продльонки". І наступного разу благородні вчинки, пов'язані з трудовим вихованням, треба обов'язково поєднувати з дисципліною. Все це говорила вчителька, а Шурочка слухала й з усім погоджувалася. Вона чудово знала, що зі старшими сперечатися не рекомендується, а рекомендується визнавати свої недоліки й обіцяти їх виправити.
Так от, на другий день після того випадку, прийшовши у клас, Кум Цибуля побачив на своїй парті аркуш із зошита в лінійку, складений удвоє. Він його розгорнув і спершу здивовано, а потім ніяково гмикнув.
– Гм… Гм… А це що таке?…
Першою зирнула через його плече Наталочка Приходько, що сиділа з ним за однією партою. А тоді вже – Люська Зарічняк і Гришка Гонобобель, що сиділи за ними.
На аркуші було написано синіми друкованими літерами "Кум Цибуля" і червоним олівцем – цифра п'ять. Причому ота п'ятірка внизу закручувалася в маленький бубличок і закінчувалася кумедним хвостиком.
– П'ятірка з хвостиком! Ги-ги! – гигикнув Гришка Гонобобель. – Хто це тобі підкинув?
Кум Цибуля здивовано знизав плечима.
П'ятий "А" був заінтригований.
Судячи з того, що стояла п'ятірка, а не одиниця, слід було, мабуть, сприймати це як щось позитивне. Значить, хтось хотів відзначити Кума Цибулю. Але хто? Хтось із класу? Могло бути…
Кума Цибулю у класі любили, і після пригоди з яблуками для відзнаки були, як то кажуть, усі підстави. Але чому в такий дивний спосіб? Здається, досі ніхто у них не виявляв схильності до подібного таємничого благородства.
До того ж ніхто в класі п'ятірки з хвостиком не отримував. У всіх оцінки були нормальні, без хвостиків.
– Може, Глафіра Павлівна? – сказала й почервоніла Тая Баранюк.
– А… а може… сам Вадим Григорович? – знову сказала й знову почервоніла Тая Баранюк.
П'ятий "А" перезирнувся.
Це припущення ні в кого не викликало категоричного заперечення.
Директор школи Вадим Григорович був людиною незвичайною. Любив усе нове, прогресивне, несподіване. І сміливо, як то кажуть, впроваджував оте все у життя.
Школа у них була особлива – за останнім словом науки і техніки. Класи були пофарбовані в усі кольори райдуги. Ті, що вікнами виходили на південь, – у так звані холодні тони: синій, блакитний… А ті, що на північ, – у теплі: жовтий, червоний, оранжевий…Коридори були голубі. Вчені вважали, що коли діти виходять із червоного класу в голубий коридор, це створює у них зміну вражень і психологічно заспокоює зір.
їдальня була апельсинова. Апельсиновий колір, виявляється, найбільше збуджує апетит.
(Продовження на наступній сторінці)