До крикливого Гонобобеля всі вже звикли, і ніхто особливо на його вигуки не зважав. Хоча невелика групка з кількох учнів все ж таки утворилася. Це були хлопці з паралельного п'ятого "Б" класу – Ігор Дмитруха, Валера Галушкинський, Лесик Спасокукоцький, Стасик Кукуєвицький і Льоня Монькін. Воно й зрозуміло – "бешники" завжди ладні посміятися з одвічних своїх конкурентів "ашників".
І от ця групка на чолі з несамовитим Гришкою Гонобобелем, хихикаючи, потяглася за черговими, які спершу повільно, а потім дедалі швидше, наче тікаючи, йшли по коридору.
– Ой! Це ж треба… Ну!.. Ой!.. – розгублено шепотіла на ходу Тая.
Антоша йшов мовчки. Тільки губу закусив. І от у цю мить із сьомого класу назустріч їм вийшов Вася Лоб. У руках він тримав пиріжок. Вкусив, скривився і швиргонув надкушений пиріжок на підлогу під батарею. Тая і Антоша спинилися.
Тая охнула, затулила рукою рота і рвучко одвернулася. Антоша теж охнув і завмер.
Щойно червоний, як помідор, він раптом став білий, як сметана. Якось мимоволі він опустив очі на свою пов'язку…
В першу мить ніхто навіть не зрозумів, що сталося.
Антоша так швидко нахилився й підняв пиріжок, що не всі це й помітили.
Всі побачили тільки раптом, що він тиче надкушений пиріжок прямо Васі в обличчя.
– Ану доїж!
Це була вражаюча картина: маленький щупленький Антоша тицяв здоровенному, удвічі за себе більшому Васі надкушений пиріжок прямо в ніс і казав: "Доїж".
Це був просто кадр з мультфільму – заєць і ведмідь.
Вася так розгубився, що замість того щоб одразу "врізати", спантеличено спитав:
– Що-о?… З підлоги?
– А нащо кидав?
Тільки тут Вася нарешті отямився, мовчки коротким рухом вдарив Антошу по руці, й пиріжок полетів назад під батарею.
Антоша теж нічого не сказав, повернувся, неквапливо підійшов до батареї, підняв пиріжок, дмухнув на нього і знову простягнув Васі:
– Ні!.. Доїж!
Хтось хихикнув(чи то Спасокукоцький, чи то Кукуєвицький).
Вася Лоб нахмурився:
– Ти що, амеба, не розумієш?… Ти ж усе життя лікуватися будеш…
Пиріжок тремтів у Антошиній руці, але Антоша вперто простягав його Васі.
І тут Гришка Гонобобель не витримав:
– Та він жартує! Василь Васильович! Він жартує… Він у нас комік! – Гонобобель підскочив до Антоші. – Ану давай сюди! – і хотів вихопити пиріжок.
Але Антоша не дав, спритно вивернувся, ще й боляче тицьнув Гонобобеля ліктем у бік.
– Тю! – зойкнув Гришка. – Я ж хотів тебе… Ну й пропадай! Дуремар…У цей час Вася знову вдарив Антошу по руці, і вдруге пиріжок полетів на підлогу.
І коли Антоша за ним нахилився, Вася підняв ногу і здоровенною своєю лапацоною припечатав Антошу ззаду по штанях.
Антоша заорав носом і, розпластавшись по підлозі, як кошеня на льоду, проїхав кілька метрів аж до вікна.
Тепер уже весело захихикали і Спасокукоцький, і Кукуєвицький, і Галушкинський.
А Вася Лоб чвиркнув крізь зуби і, матляючи довгими руками, пішов по коридору.
В цей час задзвенів дзвоник і всі кинулися по класах.
Тая допомогла Антоші підвестися й поспішно обтрушувала його, примовляючи:
– От бачиш!.. Нащо ти з ним зв'язувався… Воно тобі треба… Ну, побігли!.. Швидше!.. Уже Глафіра Павлівна іде…
Антоша супив брови й сопів:
– Ну, біжи!.. Я сам… Біжи!..
Тая була зразковою ученицею, ніколи в житті не запізнювалася на уроки і нарешті не витримала – кинула Антошу й побігла в клас.
Коридор умить спорожнів, двері класів позачинялися.
Антоша хвильку постояв, тоді зітхнув і пішов до дверей класу. Тільки не свого, п'ятого "А", а сьомого "Б".
Постукав, прочинив двері, пролепетав: "Вибачте!" – і зайшов.
Усі разом – і вчитель, і семикласники – здивовано повернулися до нього.
Антоша пошукав очима, знайшов на задній парті Васю і рішуче попрямував туди.
В очах у Васі майнув переляк.
Антоша підійшов, мовчки поклав на парту перед Васею надкушений пиріжок і так само мовчки пішов назад.
Біля дверей знову пролепетав: "Вибачте!" – і вийшов…
… На перерві про це вже знав увесь другий поверх.
– Ой, що ж тепер буде-е?…
– Ой-ой-ой!..
– Вася Лоб – це ж… Ж-жах та й годі…– Отак привселюдно за надкушений пиріжок!..
– І хто б подумав! Такий тихоня!.. От тобі й Дудкін!..
– А що – молодець! Як усі будуть швирголяти пиріжки на підлогу, скільки тих пиріжків треба!
– Он в Африці діти голодують, а тут деякі пиріжками розкидаються.
– І взагалі хліб не можна кидати на землю… За це колись…
– Все одно Лоб йому не подарує.
– Не подарує…
У п'ятому "А" гуло, як у вулику.
Особливо кип'ятився, галасував і розмахував руками Гришка Гонобобель:
– Ну, Дуремар!.. От Дуремар!.. Ну-у… я йому не заздрю!.. Раз Лоб сказав, що все життя Дудкін тепер лікуватися буде, – значить, буде… Лоб – це такий кадр… будь здоров!.. Ну, Дудкін! І я ж його рятував, я ж рятував!.. А він мене – ліктем!.. Дуремар!..
Антоша сидів, втягнувши голову в плечі, й мовчав. Він знову був тихий і непомітний, як завжди. І навіть не вірилося, що це про нього балакають, що це він – герой отієї пригоди з надкушеним пиріжком…
А після п'ятого уроку, як продзвенів дзвінок і Глафіра Павлівна взяла журнал і вийшла з класу і клас весело загаласував, збираючись додому, – у дверях раптом з'явився Лоб.
Усі дружно ахнули і завмерли.
Одразу стало чути, як дзижчить та б'ється об скло муха – така запала тиша.
Лоб мовчки крутив головою, обводячи важким поглядом клас. Брови його були насуплені.
Гришка Гонобобель стояв у проході між партами якраз перед Антошею, затуляючи його собою. Тому Вася Антошу не бачив. І продовжував мовчки похмуро озирати клас.
Нерви у Гонобобеля не витримали.
– От він!.. Василь Васильович!.. – вигукнув Гришка, обертаючись і виштовхуючи Антошу вперед. – Чого за мене ховаєшся?… Ич! Лоб, човгаючи ногами, попрямував до Антоші. П'ятий "А" зачаїв подих.
Вася протиснувся у прохід між партами впритул до Антоші. Заніс праву руку назад, наче розмахувався… Антоша зіщулився.
І раптом Лоб рвучко висмикнув з-за спини ліву руку й широко усміхнувся.
У ній… був шоколадний батончик.
– Нагороджую тебе!.. За геройство.
Потім він обернувся до Гонобобеля:
– А ти… – і вліпив йому дзвінкого щигля. Клас воднораз зітхнув і дружно засміявся.
Перша таємниця п'ятого "А"
Отака була пригода з надкушеним пиріжком.
– Дудкін – міг! – упевнено сказала Шурочка Горобенко.
– Міг! – погодилися учні.
– А Гонобобель – не міг! – сказала Шурочка.
– Не міг! – одностайно погодилися учні.
– І я не змогла б… – опустивши очі й почервонівши, сказала Тая Баранюк.
Усі зітхнули, але заперечувати не стали.
– І п'ятірка із хвостиком у Дудкіна же! – нагадала Шурочка.
– Ой! Правильно! – підхопили однокласники.
– Ходімо! – сказала Шурочка і пішла з подругами до парти, де сидів і повторював якийсь урок Антоша Дудкін. – Подивись мені в очі! – владно сказала Шурочка. Антоша підвів голову і глянув Шурочці просто у вічі своїми ясними сіро-голубими очима.
– Скажи чесно, це ти?!
– Що? – розгубився Антоша.
– Оте саме! Гроші! У міліцію? – свердлила його поглядом Шурочка.
– Чесне слово! Ні! – вдарив себе в груди Антоша. – Чесне слово!
Шурочка зітхнула. Антоша був чесний хлопець і дивився так, що не повірити йому було неможливо.
– А… а п'ятірка з хвостиком? – як утопаючий за соломинку, ухопилася Шурочка за останній доказ.
– А в тебе хіба ні? – спитав Антоша. Подруги пильно глянули на Шурочку. Шурочка почервоніла:
– Та ви що?… Стала б я отак крутити… Ви що?!
– А, між іншим, хто перший одержав п'ятірку з хвостиком? Я вже й забула, – наморщила Тая Баранюк лоба.
– Як – хто?… Кум Цибуля! – сказав Антоша.
– Точно! – Шурочка звузила очі. – Як це я одразу не подумала?…
І всі, як по команді, повернули голови і глянули на передостанню парту біля вікна.
Давайте глянемо туди й ми з вами…
Кум Цибуля
Коли ваше прізвище Цибуля, то як, ви думаєте, вас називають у класі? Правильно! Кум Цибуля… Не інакше.
Бо в кожному класі обов'язково знайдеться хтось, хто читав уже "Сорочинський ярмарок" Миколи Васильовича Гоголя.
І нікуди ви не дінетеся. Нічого ви не вдієте.
Хай вас тисячу разів звуть Петрик, ніхто вас Петриком не називатиме.
(Продовження на наступній сторінці)