Хоч плачте, хоч ображайтесь, хоч скаржтеся Глафірі Павлівні – не допоможе нічого. Будете ви Кумом Цибулею "і вся гра", як каже знайомий уже вам семикласник Вася Лоб.
До речі, Петрик Цибуля не плакав, не ображався і не скаржився Глафірі Павлівні.
По-перше, тому що в нього була весела й лагідна вдача, він не любив ображатися, плакати, а тим паче скаржитися.
По-друге, він змалку звик до цього прізвиська. Сам тато називав його так ще з немовлячого віку (не татового, а Петрикового, звичайно). І старший Петриків брат десятикласник Альоша теж був Кумом Цибулею. Та й тато їхній, власник супермаркету Олександр Іванович, скажемо відверто, не уникнув цього прізвиська. Серед близьких друзів і Олександр Іванович був Кумом Цибулею.
Але, щоб не було плутанини, ми з вами називатимемо Кумом Цибулею тільки Петрика.
Треба сказати, що в класі його всі любили. От є ж такі щасливі люди, які одразу викликають до себе загальну симпатію. Про них усі так і кажуть – "симпатяга".
Тільки глянеш на нього – і вже не можеш втриматися від привітної усмішки.
Кругле веснянкувате личко, носик бараболькою, біляве волосся кумедно стовбурчиться їжачком, і голубі очі весь час сміються. Ніхто ніколи не бачив, щоб Кум Цибуля хмурився, сумував, сердився абощо. Навіть як десь упаде, заб'ється – тільки на мить скривиться від болю, а наступної миті вже сам із себе сміється весело.
Гарний хлопець, нічого не скажеш.
І от про цього гарного хлопця раптом рознеслася несподівана чутка, її принесли на "продльонку" двоє "бешників" Спасокукоцький і Кукуєвицький.
Як ви знаєте, на "продльонку", тобто подовжений день, лишаються не всі. У кого вдома є вільні від роботи родичі (дідусі-ба бус і, брати-сестри тощо), ті здебільшого не лишаються. Кум Цибуля не залишався. В нього був брат Альоша – десятикласник, ще й дідусь Пантелеймон Петрович.
Так от, пішла сьогодні група "бешників"-"продльонщиків" у Ботанічний сад. Спасокукоцький і Кукуєвицький одкололися, побігли випити соку.
Глип – а у кіоску стоїть біля вагів Кум Цибуля і… продає яблука. У синьому фартусі, у береті, мов справжнісінький продавець.
Спасокукоцький і Кукуєвицький так і вклякли від подиву. Кум Цибуля помітив їх, підморгнув весело і хоч би що. Спасокукоцький і Кукуєвицький навіть про сік забули, такі не випили. Постояли-постояли із роззявленими ротами і повернуся назад.
"Ашники", почувши незвичайну новину, розгублено перезирнулись. Як на це реагувати, у першу мить вони ще не знали. Тільки Гришка Гонобобель, який ревниво ставився до популярності Кума Цибулі, дозволив собі гигикнути досить радісно:
– Ги-ги!.. Продавець!.. Негоціант Цибуля!..
Та Люська Зарічняк вигукнула за звичкою:
– Уявляєте? Уявляєте?… Жах!
Усі інші вичікували. Та й справді – хто приніс новину? – "бешники". Постійні їхні суперники і конкуренти. Та ще й оті Спасокукоцький і Кукуєвицький, які тільки й знають, що підхихикують завжди з-за чужих спин. А може, взагалі брешуть?! Може, наговорюють?
Тому про всяк випадок Шурочка Горобенко вирішила "бешників" трохи при… той… пригасити.
– То й що?! – задерикувато труснула вона головою. – Ну й торгує! І хай! На здоров'я! Потрібна для людей справа. І нічого вам!..
– Категорично! – підтримав її Ромчик Лещенко. Він дуже любив слово "категорично".
А тихий Антоша Дудкін мовчки кивнув головою. І Спасокукоцький та Кукуєвицький тут же пригасли, відступили і зникли за дверима.
– Але подивитися все-таки треба! – сказала Шурочка, як їх уже не було.
– Категорично! – знову-таки сказав Ромчик.
По дорозі до того кіоску, що біля Ботанічного саду, говорили про торгівлю. Про торгівлю взагалі і про продавців зокрема. Найбільшу обізнаність у цій справі виявила Люська Зарічняк.
– Ой, ви знаєте, ви знаєте, – джерготіла вона, – працівники торгівлі – це такі забезпечені люди! Матеріально. Жах!.. В однієї маминої знайомої сусідка по дачі (на Нижніх садах) звичайнісінька собі продавщиця. Так чого в неї тільки нема!.. І дача, і "Мере", і два комп'ютери, крутий мобільник, і всі пальці в перснях… Саме золото. Уявляєте? Уявляєте? Жах!.. – А що?… Обважує, обмірює, обраховує… Запросто!.. – замахав руками Гонобобель.
– А потім тільки – раз! – і під суд! – тихо сказав Антоша Дудкін – його мама була народним засідателем у суді.
– Категорично! – кивнув Ромчик.
– Невже й наш Кум Цибуля хоче стати таким?! – недовірливо промовила Шурочка.
– А що? – знову замахав руками Гонобобель. – Запросто! І тато його у торгівлі працює, і брат Альоша збирається у торговельно-економічний вступати. Він сам казав…
– Уявляєте? Уявляєте? Жах! – взялася рукою за щоку Люська. – Такий симпатяга і… Жах!
– А! – рубонув рукою Гонобобель. – Ви всі тільки й знаєте: "симпатяга", "симпатяга"… А цей симпатяга таким потім стане, що будь здоров!..
– Ану тебе! – обурено вигукнула Шурочка. – Тобі тільки б якусь гидоту сказати про когось!
– Не гидоту, а просто… – трохи знітився Гонобобель. Вони саме проходили повз велику галасливу чергу, що юрмилася навколо залізних ґратчастих контейнерів, з яких, мов чудернацькі тигри, визирали смугасті херсонські кавуни.
Огрядний спітнілий дядечко у збитому на потилицю капелюсі лаявся з продавщицею:
– Ви мені нарахували десять сорок п'ять, а з мене десять тридцять п'ять. Я математик. Рахувати вмію.
Продавщиця, дебела й галаслива, презирливо міряла його поглядом:
– Математик!.. Який же ви, мужчина, міліметровий!.. Нате вам назад не десять, а двадцять копійок, тільки йдіть швидше. Не затримуйте мені чергу.
– Ваші копійки мені не потрібні. Мені не гроші, а принцип!.. Треба правильно рахувати.
– Ідіть-ідіть!..
– Та не затримуйте, справді!
– А ви не кричіть. Якби вас обрахували…
– Одпускайте! Одпускайте! Ну!
– А ви чого лізете? Ви тут не стояли. – Я-а-а не стояла?! Та я безпосередньо за цією дамою! Безпосередньо!.. Я тільки бігала по пакет.
– Мені принцип! Принцип! Я гроші не друкую. Я заробляю чесно.
Гришка Гонобобель переможно глянув на Шурочку:
– О!.. Чула?!. А ти – "гидоту" і… Життя треба знати!.. Ги-ги!
Шурочка мовчки одвернулася від нього.
Почалася огорожа Ботанічного саду, аж от…
Вони вирішили близько не підходити.
– Треба делікатно, – сказала Шурочка. – Делікатно треба.
Біля овочевого магазину був кіоск із тентом, ззаду якого громадилися ящики, майже всі вже порожні. Але за вагами стояв не Кум Цибуля, а його старший брат одинадцятикласник Альоша, справді у синьому халаті, у беретику, як справжній продавець. Та Кум Цибуля теж був тут. Підв'язаний, видно, спеціально вкороченим для нього синім фартухом, він ревно допомагав Альоші – спритно насипав яблука з ящиків у пластмасове відерце. А Альоша брав, ставив відерце з яблуками на ваги, важив і розраховувався з покупцями. Причому відерець було двоє: поки Альоша важив одне, Кум Цибуля насипав друге. І черга посувалася дуже швидко. Без галасу, без лайки, без суперечок.
Видно було, що люди задоволені. Раз у раз чулося:
– Молодці!
– От би всюди так!
– Гарні хлопці!
Коли хтось новий підходив до сивенького дідуся, що стояв у черзі останній, він ввічливо повторював одну й ту саму фразу:
– Продавці вибачалися, просили не займати. Зараз буде перерва. Прийматимуть товар.
І не встигли наші "ашники" обмінятися першими враженнями, черга зникла, останній сивенький дідусь, сказавши: "Красненько дякую!" – одійшов. Альоша побіг чогось у магазин. Кум Цибуля лишився у кіоску сам.
– Гайда! Побалакаємо з цим негоціантом! – махнув рукою Гонобобель.
– Тільки делікатно, – сказала Шурочка.
– Та делікатно-делікатно, – вже на ходу кинув Гонобобель.
Кум Цибуля щиро здивувався, побачивши одразу таку кількість знайомих облич:
– О! Привіт!..
– Негоціанту Цибулі низький уклін! – Гонобобель церемонно вклонився, вимахуючи уявним капелюхом. – Ги-ги!..
Інші привіталися урозбрід.
– А що ти тут робиш? – не дуже до ладу спитала Люська (наче й так не видно!).
– Братові допомагаю, – просто відповів Кум Цибуля. – Він іще влітку влаштувався. І підробити, і для практики. Він же в торговельно-економічний збирається.
Ця його щирість якось одразу обеззброїла всіх. Тільки Гонобобель продовжував "виступати".
– От Цибуля! От негоціант! Купець нижньогородський!
Але, побачивши, що його кпини не діють, теж скис і, щоб якось вийти з незручного становища, сказав:
– Ану хоч покажи, чим ти торгуєш!
Гонобобель перехилився через прилавок і раптом радісно заволав:
– Люди! Дивіться, який товар! – він вихопив з ящика велике червонобоке яблуко.
– Ой!.. Я хитаюсь! – зойкнула Люська.
(Продовження на наступній сторінці)