– Я не винна! Я не винна! – важко дихаючи, заговорила вона. – Накинулися на мене ззаду, зв'язали, заліпили рота скотчем.
– Забрали! Забрали!.. – не своїм голосом простогнав Борис Борисович. Сльози струменіли по його обляпаному гноєм обличчю.
Я вперше бачив, як плаче дорослий здоровий чоловік. Це було неприємне видовище.
Світло падало на них із дверей ґанку, як прожектор на сцену, і все здавалося театральною виставою.
– Негідники! Мерзотники! – скреготіла зубами Елеонора Іванівна, теж плачучи.
– Звідки вони зайшли? З вулиці? – спитав, схлипуючи, Борис Борисович.
– Ні! Я якраз визирала з хвіртки, а вони накинулися на мене з двору.
– Вони, мабуть, прибули сюди ще до нашого приїзду. Вистежили. І накрили. У-у!..
– Жах! Що ж тепер буде?! Що тепер буде?!
– Пропав я! Пропав! – скрушно захитав головою Борис Борисович.
І тут на сцені з'явився… дід Гогоня. Він вийшов із саду і став, вражено позираючи на голого забрьоханого Бориса Борисовича та скуйовджену Елеонору Іванівну.
– Що тут у вас робиться?…
Борис Борисович і Елеонора Іванівна тільки злякано, розгублено перезирались і нічого не відповідали. – Гм… – дід Гогоня почухав потилицю. – А я сидів на ґанку, не спалося щось, дивлюсь – якась машина попід мої ворота під'їхала. Тихо так, з погашеними фарами. А тоді двоє з вашого городу – шасть, із якимось пакунком. У машину. Дверцята тільки – клац, клац! З місця рвонули і – до соші на повному газу. Я до вас. У саду Манефа припиначкою зв'язана біля корови лежить. А тут – ви… Що – злодії, грабіжники?…
– Ага-га!.. – закивала, шморгаючи носом, Елеонора Іванівна.
– То треба негайно до сільради! У міліцію дзвонити, їх ще на трасі перехопити можна…
– Ах! Яка там міліція… – махнув безнадійно рукою Борис Борисович. І раптом завмер, глянув на Елеонору Іванівну. Та розпачливо схопилася рукою за рота.
– Чого це ви? Даремно! От я зараз… Побачите! – дід Гогоня зробив рішучий крок до воріт.
Борис Борисович рвонувся вперед:
– Діду! Не треба!.. Я… я вам потім усе поясню… Але… ви нічого не бачили, нічого не чули… нічого не було… Благаю! Ви ж не хочете нас погубити?
Дід Гогоня примружився на Бориса Борисовича, зітхнув:
– Казав я тобі – кидай к бісовому батьку оту свою контору. Бери землю…
Він помовчав трохи, тоді спитав:
– А як там Вітько? Бо то такі, що й хлопця викрасти могли. Мішок був чималий.
– Ой! – стрепенулася Елеонора Іванівна.
Я підхопився і навшпиньках прожогом кинувся до вікна.
Ледве встиг, не роздягаючись, пірнути під ковдру, натягнути її на самісінькі вуха, як за дверима почулися кроки, і потім голос Елеонори Іванівни:
– Слава Богу! Спить!
Більше я нічого не бачив і не чув. Вони ще довго про щось гомоніли, але як я не прислухався, нічого розібрати не міг.
Я роздягнувся, знову ліг, і сон нарешті зборов мене. Так закінчився цей перший незвичайний день мого чарівного перетворення.
Розділ XVI
Знову розповідь Вітасика Дорошенка. Зникнення "батьків" і машини. Розмова по телефону. Дід Гогоня стурбований. "Я спробую!"
Прокинувшись, я не одразу збагнув, де я і що зі мною.
Сів, здивовано озирнувся. За вікном квокчуть кури. Десь далеко мекекече коза. Жодного людського голосу не чуть.
І раптом я все згадав – і своє перетворення, і Елеонору Іванівну та Бориса Борисовича, і дорогу, і бабу Манефу, і діда Гогоню, і жахливу нічну пригоду в корівнику. Все-все.
Я підхопився, гарячково натягнув штани, сорочку і, прочинивши двері, визирнув у сусідню кімнату. Нікого.
Вискочив у сіни. На ґанок. Ні душі.
Кури, що греблися на подвір'ї, підвели голови й подивилися на мене своїми круглими здивованими очима.
Я підбіг до повітки. Двері відчинені, корови нема, але яма закидана, зверху гній, наче й не було нічого.
Пробігся садом, городом.
Ніде нікого.
Тю!
Куди ж це вони всі поділися? І раптом я помітив, що машини у дворі нема. О! Поїхали, значить, одбирати свій скарб. А мене, "синочка", кинули напризволяще.
І тут я згадав про своїх рідних маму і тата… Ой!
Це ж вони там ніч не спали, збожеволіли від хвилювання. Думають, що я вже й загинув. А я…
Негайно треба бігти на пошту, дзвонити, що я живий-здоровий. Скористатися швидше, поки нема контролю.
Я вискочив на вулицю. Глянув в один бік – нікого. В другий – сидить віддалік на лавочці біля своїх воріт якась старенька бабця.
Я – до неї. Треба ж спитати, де пошта, бо я ж навіть не знаю, у який бік іти.
Підбігаю:
– Здрастуйте!
– Здрастуйте, якщо не жартуєте, – усміхнулася бабця, широко розтягаючи беззубого рота. – Скажіть, будь ласка, а де у вас пошта?
– Там, де й сільрада, – впевнено сказала бабця.
– А де сільрада?
– Там, де й пошта, – усміхнулася вона.
– Так я ж і питаю – де?
– Так я ж і кажу.
– Що ви кажете?
– Те, що ти питаєш, – і усміхається привітно-привітно. Дуже старенька бабця, років, мабуть, за дев'яносто.
– Скажіть хоч, у який бік бігти? – питаю у відчаї.
Вона на мене дивиться-дивиться, наче щойно побачила, а тоді:
– У той, звідки ти прибіг, – і засміялася дрібненько. – Хе-хе-хе-хе-хе!..
Бачу – толку не буде. Подякував і побіг назад.
Біжу, біжу – аж якась тітка з дядьком назустріч корзини з яблуками несуть (на базар, мабуть).
– Здрастуйте, – кажу (у селі, ти ж знаєш, треба з усіма вітатися).
– Здоров-здоров, – відповідають. І дядько до тітки:
– Бачиш, вилюднів-таки. Почав вітатися. А ти казала…
– Вилюднів, – закивала тітка. – Надовго приїхали?
– Та ні, – зам'явся я.
– Ну, передавай привіт.
І вже коли вони минали мене, я наважився спитати:
– Скажіть, будь ласка, а де пошта?
Вони здивовано перезирнулися:
– Тю! Та он же ж вона! – і дядько кивнув назад.
Я почервонів. Звідки їм знати, що я – це не я і зовсім тут не орієнтуюся.
Пошта справді була метрів за сто від того місця, де я стояв.
Коли я платив за розмову, поштарка мені сказала:
– Тільки автомату нас травмований. Бісові хлопці весь час кулаками гатять, псують. Якщо встигнеш щось сказати, твоє щастя.
Я набрав код, наш номер і, почувши мамин голос, радісно закричав:
– Мамочко! Це я! Не хвилюйся! Зі мною все гаразд! Я, може, не приїду ще два-три дні… Але не хвилюйся. Все буде добре!
– Хто це? – чую, здивовано питає мама.
– Та я ж! Вітасик!
– А чого в тебе такий голос… не твій? – Правильно! – кричу. – Не мій! Але все одно це я.
– Де ти? – тремтячим голосом питає мама.
– Потім усе розкажу. Потім. Говорити більше не можу. Прощавай! Не хви… – я відчував, що воно от-от перерветься, і воно перервалося: "…люйся" я вже договорити не встиг.
Я відчув на собі чийсь погляд. Обернувся. Позад мене стояв дід Гогоня. Він, звичайно, чув усю мою розмову – я так кричав.
– Це ви? – розгублено спитав я, навіть забувши привітатися.
– Я. Доброго ранку.
– Здрастуйте… вибачте…
– Нічого я у вас не розумію. Куди це й ти намилився? На два-три дні. Сам, чи що?… І куди це батьки поїхали? І що це за люди приїздили до них уранці?
Я тільки очима кліпав. Я нічого не міг сказати. Я нічого не знав. Хтось, виявляється, приїздив уранці. І Борис Борисович з Елеонорою Іванівною поїхали з ними.
Але дід Гогоня думає, що я знаю. Він певен, що я тільки-но дзвонив Елеонорі Іванівні, бо ж я кричав: "Мамочко".
Ми одійшли від пошти і попрямували вулицею назад до хати баби Манефи.
– Слухай, Вітько, ти зовсім малий хлопець, – Дід Гогоня супив брови. – У тебе все життя попереду. Я так за тебе боюся, синку…
Я мовчав.
– Ти мене нічого не питаєш? – здивувався дід Гогоня. – Тебе не цікавить, чого я так кажу?
Я розгублено подивився на нього.
– Значить, ти у курсі всіх справ?… – дід Гогоня зітхнув. – Невже й тебе, дитину, вплутали…
Далі мовчати вже було неможливо.
– Ніхто мене ні у що не вплутував. І я зовсім не в курсі ніяких справ.
– Що? – недовірливо глянув на мене дід Гогоня.
Я вдарив себе в груди:
– Чесне слово!
– Серйозно? А ти хіба не з мамою говорив зараз?
– Але не з Елеонорою Іванівною…
– Що?! – вирячився він на мене. – У тебе ще одна мама є?
– Ні… Ви… ви все одно зараз не зрозумієте… Але, клянусь, я вам чесно кажу… Я нічого не знаю про їхні справи… Клянусь!
(Продовження на наступній сторінці)