Сидиш, утопаєш на м'якому сидінні, дивишся у вікно, а перед тобою земля крутиться, обертається. Пропливають поля, переліски, річки й озера, хати, двори. Корови на вигоні, кури у пилюці гребуться, півень на віз вискочив, крилами тріпоче, кукурікає, тебе вітає, гуси шиї повитягали, дивляться, хто ж то там такий гарний поїхав… Але особливо чогось люблю, коли через ліс їдеш. Запах грибний у вікно плине, аж дух забиває, а за деревами таїна, химерія ховається якась… Гарно!..
Спершу їхали мовчки. "Тато" з "мамою" були зосереджені, тільки перезиралася, й Елеонора Іванівна кривила губи, а Борис Борисович піднімав брови, похитував головою і знизував плечима. Та десь уже за містом, як виїхали на трасу, Борис Борисович раптом рішуче кахикнув і, знявши одну руку з керма, обняв Елеонору Іванівну за плечі, пригорнув до себе:
– Веселіше, Норочко! Не вішай носа! Що за настрій? Усе гаразд! Життя прекрасне і дивовижне! Правда, синку? – він витягнув шию і зиркнув у дзеркальце на мене. – Абсолютно! – кивнув я дзеркальцю. Бо й справді мені було добре отак-от сидіти і їхати.
– Ну, тоді заспівуй нашу похідну!
Я закліпав (а звідки мені знати, яка їхня "похідна"?).
– Ти що – забув?… – І Борис Борисович сам затягнув на повний голос:
Служив козаку війську,
Мав років двадцять три,
Любив він дівчиноньку,
І з сиром пироги!..
– Ну?! – він знову витягнув шию і запитально глянув у дзеркальце.
Я знову заморгав. Я не знав цієї пісні.
– Чого ж ти мовчиш? Ну!.. – і знову сам заспівав:
Гей, чула, чула, чула,
Гей, чула, чула, чи!
Любив він дівчиноньку
І з сиром пироги-и!..
– Що ж ти, брате?
– Та з ним узагалі щось сьогодні робиться незрозуміле, – сказала не обертаючись Елеонора Іванівна.
– Що таке? Що з тобою робиться? – весело спитав Борис Борисович. – Може, закохався?
На відміну від Елеонори Іванівни, "тато" був веселий і симпатичний. І, здається, добрий. Він мені сподобався.
І, щоб не мовчати, я затягнув пісню, яку ми з моїм татом любили співати:
Поза лугом зелененьким,
Поза лугом зелене-еньким
Брала вдова льон дрібненький,
Брала вдова льон дрібнеенький!
– О! – здивовано підняв брови Борис Борисович. – А звідки ти знаєш цю пісню? Ми ж її, по-моєму, не співали ніколи. Цікавишся начебто тільки сучасними гітами, а сам нову українську народну пісню розучив. Ну, ти кадр!.. Диви, мамо, як ми погано знаємо свого сина. Молодчинка! – і він підхопив:
Вона брала, вибирала,
Вона брала, вибирала,
Тонкий голос подавала,
Тонкий голос подавала…
Потім я затягнув "Ой, наступала та чорна хмара…", яку ми теж удома співали, чим здивував уже не лише Бориса Борисовича, а й Елеонору Іванівну. Вона обернулася, зняла темні окуляри і подивилася мені просто у вічі. Довгим пильним вивчаючим поглядом.
– Це що, у вас в школі розучують народні пісні?
Я знітився:
– Ні… Чого обов'язково у школі?… І по радіо, і по телевізору ж передають…
Вона одвернулась і знову наділа окуляри.
– Справді, сьогодні він якийсь… Наче це не наш син. Наче нам його підмінили…
Борис Борисович засміявся:
– Ага! Агент нуль-нуль-сім у подобі нашого сина! Що тільки не роблять нерви з людиною. Та перестань ти переживати. Все буде гаразд.
– Не удавай тільки, що тобі все "по барабану", як ти кажеш. Я ж по очах бачу, як ти сам нервуєш.
– Анітрішечки!
– Розкажи кому-небудь іншому. Хто-хто, а я тебе чудово знаю.
– А що сталося? У вас якісь неприємності? – спитав я. Після такої розмови і Граціанський спитав би так само.
Вони перезирнулися.
– Та нічого-нічого. Нічого не сталося, – фальшиво усміхнувся Борис Борисович. – Які неприємності? Ти що?
Елеонора Іванівна стулила губи і ледь помітно похитала йому головою: який ти, мовляв, необережний. Я удав наївняка:
– Але ви ж самі кажете! Що я – не чую?
Елеонора Іванівна насупила брови:
– Нічого ми такого не кажемо! Ти що – забув? Ми ж із тобою домовлялися: справи дорослих – це справи дорослих. Ти їх не бачиш, не помічаєш і нічого не чуєш! Ми ж домовлялися! Ти що, забув ту неприємну історію з телефоном? Ти хочеш, щоб я була змушена… – вона знову обернулася, зняла окуляри і подивилася мені у вічі довгим холодним поглядом. Я тільки стенув плечима. Звідки мені було знати про ту неприємну історію з телефоном і ту домовленість?
– Ну, що ти, що ти! Він дорослий хлопець і все розуміє! Правда? – Борис Борисович глянув на мене у дзеркальце й підморгнув.
– Правда, – зітхнув я й замовк. І вони замовкли теж.
За трасою на Одесу, проїхавши трохи, ми звернули праворуч, біля стрілки, де по синьому білими літерами було написано "Хрястів".
Я одразу згадав і Тернаву, і тебе, і нашу з тобою дурну сварку. І подумав: як же ти дивуватимешся, коли я тобі розкажу всі свої неймовірні пригоди. І те, що ми повернули у бік Хрястова, мені було приємно.
Ми довго їхали безлюдною дорогою, не розминувшись із жодною зустрічною машиною. Лише один раз перегнали воза на гумових автомобільних колесах, запряженого парою сивих коней. А один раз трапився нам хлопець на мотоциклі. І все.
Потім звернули в поле, на ґрунтову дорогу, потім їхали лісовою дорогою. І нарешті в'їхали в якесь село.
– О! Дід Гогоня нас зустрічає! – весело сказав Борис Борисович.
– Краще б не зустрічав! – невдоволено буркнула Елеонора Іванівна.
– Ну, чого ти! Я його якраз люблю. Такий балакун. Так весело розказує різні побрехеньки.
– І всюди суне свого носа. Те, що саме зараз нам дуже треба! – іронічно скривилася Елеонора Іванівна.
– Нічого-нічого! Не бійся. Нейтралізуємо, – бадьоро усміхнувся Борис Борисович і, висунувши руку з вікна, вітально помахав маленькому хлоп'якуватому діду, що стояв біля воріт і, приставивши дашком руку до очей, дивився, як ми повільно під'їжджаємо.
– Манефо! Кульгай, стара, сюди! Борка твій приїхав! З усією зондеркомандою, шнеллер! – дзвінко закричав дід Гогоня, коли ми спинилися біля воріт.
І поки ми вилізли з машини, з воріт перевальцем – ваги-переваги – вже вийшла кругленька рум'яна бабуня у білій хустині, по-піратському хвацько перев'язаній через лоба набакир.
– Здрастуйте, мамо! – радісно вигукнув Борис Борисович, обнімаючи і тричі цілуючи бабуню.
Потім із такими ж словами обняла й поцілувала бабуню Елеонора Іванівна. Правда, не стільки поцілувала, скільки притулилася щокою до щоки, щоб не замазати нафарбовані губи.
Я розгублено стояв, не знаючи, що мені робити: чи теж цілуватися, чи як…
Елеонора Іванівна різко обернулася до мене:
– А ти чого стоїш? Ну, зовсім як дикий!
Бабуня Манефа сама обняла мене і цмокнула шершавими губами у щоку. У цей час Борис Борисович уже обіймав діда Гогоню. Той ляскав його по спині (та позаяк Борис Борисович був високий, а дід низенький, то виходило трохи нижче спини). При цьому дід Гогоня весело сміявся і говорив пришепелявлюючи:
– Ну, Борка! От, Борка! Молодець, що приїхав! Я за вами, чортами, вже скучив. Свято, свято зробили!
Потім дід Гогоня так само обійняв і поляскав по спині Елеонору Іванівну, якуті обійми й поляскування явно покоробили. Вона аж скривилася. Правда, так, щоб дід Гогоня не бачив.
Потім дійшла черга й до мене. Я вже приготувався до обіймів, уже й руки розвів. Але дід обіймати мене чогось не захотів. Лише ляснув по плечу й підморгнув:
– Чао, бамбіно!
Та погляду на мені не зафіксував. Ковзнув очима і знову до Бориса Борисовича:
– Ходімте ж у хату! Манефо, ну що ж ти не запрошуєш? От племінницю Бог послав! Навіть сина з сім'єю по-людськи прийняти не може. Одчиняй ворота! Не кидати ж машину на дорозі.
Я зрозумів, що дід Гогоня, по-перше, дядько матері Бориса Борисовича, тобто двоюрідний його дідусь, а, значить, Вітасика Граціанського двоюрідний прадід, і по-друге, що цей двоюрідний прадід на Вітасика Граціанського за щось ображається (таке в мене у всякому разі склалося враження).
Поки одчиняли ворота, поки Борис Борисович загнав машину у двір, я роззирався навколо. Хата була досить стара, але під новою блискучою бляхою (видно, недавно монтували). Під такою ж новенькою бляхою був і великий сарай (чи то повітка, чи то клуня, хто його зна – я на цих речах, ти ж знаєш, не дуже розуміюсь).
Але що мені впало у вічі – це якісь однакові чудернацькі металеві ручки і на хвіртці, і на дверях хати, і на дверях повітки. І навіть на дверях туалету, що визирав із лопухів за городом. І умивальник під грушею був якийсь чудернацький…
Та лише глянувши на ворота, я нарешті зрозумів. Власне, не на самі ворота, а на номер будинку, що стримів на стовпі. Великий подвійний емальований номер дев'ять на залізному кронштейні.
Та це ж номер залізничного вагона! І ручки з вагонного купе. І умивальник вагонний.
Як я потім дізнався, колишній хазяїн цього обійстя, в якого купила хату мама Бориса Борисовича, працював на залізниці і перетягав із депо різні речі й деталі зі старих списаних вагонів.
(Продовження на наступній сторінці)