По-перше, оперативники, які "пасли" Шипулю, тобто стежили за ним, доповіли, що Шипуля таємно зустрівся з Валерою Лобуренком. Отим самим, який тренувався колись у Шипулі і який презирливо називав Шипулю "торбохватом". Незважаючи на буцімто конфронтацію між ними, зустріч відбулася у надзвичайно теплій, сердечній атмосфері, з випивкою і навіть з обіймами. Високі договірні сторони вжили усіх запобіжних заходів. Шипуля викликав Валеру по телефону, призначив йому побачення у ресторані "Верховина" за містом попід лісом. І обидва були настільки пильні й обережні, що почути, про що вони балакають, не було жодної можливості. Це – по-перше.
По-друге, з лабораторії, куди капітан здав отого анонімного листа про наркоманів з одинадцятого "А", повідомили, що листа надруковано на шкільному принтері, на якому друкує накази Регіни Ігнатіївни та інші офіційні шкільні папери секретарка директорки Стелла.
По-третє, десь годині о другій подзвонив капітан Попенко.
– Слухай, щойно у мене на допиті прозвучало прізвище твого Бориса Борисовича Граціанського.
– В якому контексті?
– Поки що нічого конкретного, але… Я допитував одного керівника, який звинувачується у відмиванні грошей в особливо великих масштабах. Він назвав мені прізвище одного з директорів магазинів – Здоровеги Леоніда Михайловича. І прохопився, що це двоюрідний брат дружини Бориса Борисовича Граціанського. І враз наче перелякався, що сказав. Почав виправдовуватися, що це не має ніякого значення, що він нічого не хотів сказати, щоб я це не нотував… – А той Здоровега проходить у справі?
– Поки що ні. Навіть як свідок.
– А чого ж він його назвав?
– Ну, перераховував, хто у нього брав товари. Все начебто нормально, але мені здалося, що він трохи аж занадто перелякався і дуже вже шкодував, що з його уст зірвалося ім'я Бориса Борисовича Граціанського. Ти ж розумієш, по очах видно, коли людина щось скаже – і вже шкодує, і багато б дала, щоб цього не було.
– Розумію. Буває. Але, як кажуть, слово не горобець, вилетить – не впіймаєш. Що ж, дякую. Інформація для роздумів. Та й з Леонідом Михайловичем Здоровегою треба негайно зв'язатися.
Капітан подзвонив Жені Киселю, пересвідчився, що той сидить удома, і вийшов з кабінету.
Було чверть на третю.
Спершу капітан поїхав у магазин Здоровеги. По телефону він вирішив не попереджати. Елемент несподіванки у криміналістиці відіграє дуже важливу роль. Коли людина заскочена зненацька, не підготувалася до відповіді, легше встановити, говорить вона правду чи ні.
Здоровега був у магазині.
– Добридень, Леоніде Михайловичу! – люб'язно привітався капітан Горбатюк.
– Я вас слухаю, – насторожився Здоровега, пильно міряючи поглядом Горбатюка (капітан був у цивільному).
– Всього лише одне питання. Не скажете, куди поїхала ваша сестра Елеонора Іванівна?
– А… що таке? – Здоровега зблід. – Хто ви?
– Та нічого особливого. Просто нікого не попередила, лекції зриваються. Ми вже хвилюємося.
– Я… я нічого не знаю… – очі Леоніда Михайловича панічно забігали. – А чому ви питаєте саме в мене? Хто ви такий?
Капітан мовчки простягнув йому своє посвідчення.
– А… пробачте, я не знав, – Здоровега улесливо посміхнувся і приклав руку до грудей. – Чесне слово, я нічого не знаю.
– Коли ви останній раз бачили сестру?
– Я… я навіть не пам'ятаю. Стільки, знаєте, роботи, кінець місяця, кінець кварталу…
– А куди вони могли поїхати усією сім'єю на машині? Куди вони зазвичай їздять?
– Може, на дачу? – Ні. На дачі вони не були, ми перевіряли. Може, до родичів?
– Не знаю. У нас із сестрою родичів поблизу нема. Лише тітка в Саратові та дядько в Улан-Уде.
– А в Бориса Борисовича?
– У Бориса Борисовича? – перепитав Здоровега і підняв брови. – У Бориса Борисовича мати, правда, живе в селі… Десь на Кіровоградщині, здається… Я точно не знаю. Ніколи там не був. І адреси, на жаль, не знаю.
– Ага. Ну, про це можна легко дізнатися. Що ж, дякую. Вибачте, що потурбував.
Капітанові було ясно, що Здоровега все знає: і куди поїхали Граціанські, і адресу матері Бориса Борисовича, але говорити не хоче. Знову ж таки – інформація для роздумів. Очевидно, справа була таки серйозна.
На запит капітана колеги повідомили, що в базі адреса батьків Граціанського – Житомирська область, село Романівка, Попільнянського району. Але дата запису була давня.
На телефонний запит у сільраді відповіли: п'ять років тому Граціанська Манефа Семенівна після смерті чоловіка хату продала і з села виїхала – у місто до сина.
Капітан доручив узятися до пошуків теперішньої адреси матері Граціанського лейтенанту Тарану і поїхав до школи.
Секретарка Регіни Ігнатіївни Стелла була молоденькою, вродливою дівчиною. Вона сиділа у приймальні за комп'ютером і щось друкувала.
Горбатюк вирішив спершу поговорити з Регіною Ігнатіївною.
На питання, що вона може сказати про свою секретарку, директорка сполошилася:
– А що таке? Дуже гарна дівчинка.
– Що гарна, це я бачу, – усміхнувся капітан.
– Ні, не лише зовні, а взагалі. Минулорічна наша випускниця. До університету не поступила. А в нас якраз пішла на пенсію наша секретарка, Марія Василівна, і я дівчину взяла. І не шкодую. А що таке?
– Та нічого, – капітан вирішив поки що не говорити про ідентифікацію директорського принтера (як це називається в криміналістиці). – Просто хочу з нею перемовитися. Вона багатьох старшокласників знає, може, щось повідомить.
– Та знає старшокласників, – зітхнула Регіна Ігнатіївна. – Один час навіть у компанію їхню затесалася, та я її вчасно звідти вирвала.
– Он як. Тим більше. Дозволите? – Будь ласка. Будь ласка. Я вас тут залишу, а сама… Мені якраз треба піти перевірити – щось у спортзалі з вентиляцією… – вона відчинила двері. – Стелло! А зайди-но, капітан хоче з тобою поговорити.
Дівчина зайшла бліда, руки в неї тремтіли. Регіна Ігнатіївна щільно причинила за собою двері.
– Чого ви так хвилюєтесь? – усміхнувся капітан. – Я не збираюся вас ні допитувати, ні, тим більше, заарештовувати. Просто хочу поговорити, дещо спитати.
– Я… н-не хвилююсь, – опустила очі Стелла.
– Скажіть, будь ласка, вашим комп'ютером міг скористатися хто-небудь?
– Що-що? – перелякані очі її метнули на капітана блискавичний погляд і знову втупились у підлогу, на щоках спалахнули випіки.
– Розумієте, експертиза доводить, що цей папірець надруковано саме на вашому принтері, – капітан простягнув дівчині анонімний лист.
Нерви її не витримали.
Стелла схопилася долонями за обличчя і заридала.
– Ну, не треба! Не треба! Заспокойтесь. Ну, що ви? Це не такий вже великий злочин. Хтось примусив вас це зробити?
– Ні! Ні! Я сама! Я сама! – крізь сльози промовила дівчина.
– А для чого?
– Тому що… тому що… ви не знаєте, що це за компанія, що вони виробляють!.. Там таке!.. Там такі!..
Дівчина говорила, захлинаючись, збиваючись, ковтаючи слова.
З її розповіді, нарешті, капітан дізнався, що вона кілька разів була з хлопцями і дівчатами з одинадцятого "А" на квартирі у Валери Лобуренка, що Валера намагався примусити її курити "травку", але вона категорично відмовилася, за що дівчата її побили і погрожували зробити їй "щось страшне", але вона нікого Регіні Ігнатіївні не виказала, хоч Регіна Ігнатіївна й допитувалася, чому у неї синці. Тільки тому вона й змогла порвати з тією компанією, бо інакше вони б їй точно зробили "щось страшне".
– А чого ви написали, що Вітасик Дорошенко совав носа не в свої справи?
– Тому що я живу з ним в одному будинку. І він не раз бачив мене з Валеркою Лобуренком. І якось сказав: мені: "Ти з ним не дружи!" А Валера почув і дав Вітасику потиличника. А коли він пропав і сказали, що Валера теж там був, я подумала… – Скажіть, а такого Шипулю ви знаєте?
В очах Стелли майнув жах, але вона заперечливо похитала головою.
"Дивні ці люди, – подумав капітан. – Не розуміють, що заперечення іноді говорить більше, ніж ствердження".
З Валерою Лобуренком зустрітися капітанові не пощастило.
Оперативники доповіли, що після "Верховини" Шипуля і Валера виїхали на таксі за місто і на тринадцятому кілометрі пересіли на червоні "Жигулі", які їх там чекали.
Та оскільки "Жигулі" стояли на боці зустрічного руху й одразу помчали, оперативники не встигли вчасно розвернутися і втратили їх із поля зору. Встигли тільки записати номер.
"Жигулі" належали Леоніду Михайловичу Здоровезі.
Розділ XIV
Слово знову надається Вітасику Дорошенку. Подорож із піснями. Дід Гогоня.
"Чао, бамбіно!" "Мамо, ви чарівниця!"
Ти ж знаєш, я люблю їздити у машині. Що не кажи, а це кайф.
(Продовження на наступній сторінці)