— Сказала, що відомий професор Барановський-Лісковський винайшов спеціальний костюм для пожежників і космонавтів, який у вогні не горить і у воді не тоне.
— От би нам! — вигукнув Грайлик.
— Ми б тоді проникли у Печеру Невільниць, де шліфується дорогоцінне каміння, — мрійливо сказала Галочка. — Хоч би подивитися!
Все-таки вона була принцеса. Дівчинка. Маленька жінка. А де ви бачили жінку, зовсім байдужу до дорогоцінного каміння?
— Але професор Барановський-Лісковський навряд чи дасть стільки костюмів, — сказав Котофей Котофейович. — Хоч би один випросити. Для Коші.
— А може, й дасть. Він добрий, — сказав Грайлик.
— І дітей любить, — додала Галочка.
— Сам на дитину схожий. Вранці у трусах через скакалку на балконі стрибає.
— Дасть! — почулося раптом ззаду.
Всі обернулися — з-за дверей горища визирав Чух.
— Ги-ги! А я все чув. Або ви мене з собою візьмете, або я вам все поламаю.
Вони розгублено мовчали.
— А… а ми просто так… фантазуємо, вигадуємо, — пролепетав нарешті Грайлик.
— Що ви з мене шланг робите? — закопилив губу Чух. — Що я, дурний?..
— Слухай, не мішайся! — рішучо сказала Галочка. — Не в’язни!
— А я буду! — вперто набурмосився Чух. — Я теж хочу скарб шукати.
— Який скарб? Ти що! Ми ніякого скарбу не шукаємо, — вигукнув Грайлик.
— Та йди ти! Я ж чув, як вона сказала про Печеру Невільниць, де шліфується дорогоцінне каміння.
— Слухай, я тобі дам свій ліхтарик, на який ти давно зазіхаєш, тільки одчепись! — сказав Грайлик.
— Нема дурних! — пхикнув Чух. — Вони будуть дорогоцінне каміння брати, а мені паршивий ліхтарик підсовують. Думаєте, я не знаю, що таке дорогоцінне каміння?.. За отакенюній брильянт-діамант можна торбу грошей одержати. Пірати перш за все дорогоцінне каміння закопували, у печерах ховали…
Грайлик і Галочка тільки перезиралися.
Що робити?
І як вони не додивилися, що Чух за ними ув’язався? От Чужекало-Хочукало!
Котофей Котофейович спостерігав мовчки. Він давно засвоїв, що коти у дитячі стосунки не повинні втручатися. Як почнеш втручатися, обов’язково хтось смиконе за хвоста.
— Ви диваки, — сказав Чух. — Вам же зі мною краще. Я ж вам допоможу костюм у професора вициганити. Він же мій сусіда.
То була правда. Чух жив на одній площадці з професором Барановським-Лісковським — двері у двері. І Чухова мама та професорова дружина позичалися одна в одної цибулиною, яйцем, сіллю, сірниками та іншими господарськими невідкладностями.
Але зреагувати на пропозицію Чуха Грайлик і Галочка не встигли. Бо тут раптом на дах щось гупнуло і закрокувало.
— О! Коша прилетів! — прохопився Грайлик.
Чух, який стояв проти вікна, здивовано вигукнув:
— Справді! Прилетів! Я сам бачив. А чого він літає? Хто він такий?
Становище дедалі ускладнювалося.
У вікні з’явився Коша, стрибнув на горище.
— Доброго ранку!
— Здоров! Де ти був? — одночасно вигукнули Грайлик і Галочка.
Коша глянув на Чуха.
— Ну добре. Потім, потім, — схаменувся Грайлик.
Коша ще раз глянув на Чуха і сказав:
— Та ні. Я розповім зараз. Хай і Чух знає. Раз він уже тут.
РОЗДІЛ VII
Куди літав Коша,
розповідає він сам
Лежав я, лежав на горищі. Не міг заснути. Виліз на дах. Сиджу, дивлюсь у небо, думаю. Як там, думаю, мама, у тій страшній підземній печері у Чорнавії Темнонди… Я був уже певен, що вона там. Не знаю чому, але був певен. Серце мені віщувало. Але як же туди проникнути?.. Вперше тоді пожалів я, що не пив керосину. Справжні дракони, у яких полум’я з рота, не бояться вогню, не бере їх вогонь, не горять вони у вогні. Що робити? Чи дасть професор Барановський-Лісковський свій костюм? А що як не дасть? Може, він усі костюми, що в нього були, віддав уже космонавтам і пожежникам. Та й взагалі чи захоче він давати, як дізнається, для чого той костюм? Що для людського професора рятування драконової мами?..
І раптом майнула в мене думка — але ж тато любив маму, цілий рік шукав її по всіх усюдах, він просто не знає, що вона у Печері Невільниць під землею. Треба йому сказати. І він визволить маму. Вже хто-хто, а тато вогню не боїться.
І, не вагаючись ні хвилини, я вирішив летіти додому, у Дракондію.
Знявся й полетів.
Прилетів — дивлюсь: весь палац освітлений, ніхто не спить, паніка. Драконида лежить на канапі з перев’язаною головою, стогне. Тато нервово ходить по кімнаті, палить сигарету за сигаретою, вогнем з рота хукає. Драка-Забіяка у кутку рюмсає.
Побачили мене всі, як зарепетують:
— Ой лишенько!
— Де ти був?!
— Що сталося?!
А я зарані придумав, що говорити.
— Не знаєте, — кажу, — що сталося? Втекла ваша полонянка Галочка, я її доганяв-доганяв, думав повернути. Та де там! Така спритна виявилася, у такі тарапати мене завела, так голову задурила, що я й досі отямитися не можу,
Драконида у мене втупилася, очима свердлила-свердлила, а тоді…
— Брешеш! — каже.
А я й не сумнівався, що вона так скаже.
— Ага, — кажу. — Якби це Драка говорив, ви б повірили, а я у вас завжди брешу.
— Вона таки метка, — несподівано сказав Драка. — Я це одразу побачив.
— Ну гаразд, не будемо сперечатися, — сказав тато. — Головне, що Коша повернувся, що з ним нічого не сталося. Ходімте вже спати.
— О! Катова дитина! Доведе мене до інфаркту! — підвелася Драконида з канапи і потарабунилася до спальні. Драка-Забіяка теж побіг у свою кімнату. А тато, якому я непомітно зробив знак, лишився,
— Ну що таке? — спитав він пошепки, озираючись на двері, куди пішла Драконида.
— Тату, — спитав я якомога щиріше, — ви мене любите?
— Синку! — вдарив він себе в груди. — Які можуть бути вопроси?
Від хвилювання він навіть забув про чистоту мови. Взагалі-то він грамотний.
— Тату! І маму ви ж любили? Правда?
— Ех-хе-хе! — зітхнув він, і таке полум’я вирвалося в нього з рота, що паркет обвуглився. — Не сип сіль на рану. Ти ж знаєш, як я ставився до покійниці.
— Не покійниця вона!
— Ну що ти таке говориш?
— Ви про Печеру Невільниць знаєте? У підземному царстві Темнондії?
— Тсс! — зблід тато і приклав палець до рота. — Таких речей не можна говорити проти ночі. Жахи насняться.
— Мама там!
— Звідки ти взяв?
— Серце віщує. Ходімте, тату! Благаю вас! Я б сам пішов, та Вогнедишний Змій стереже печеру. А вам вогонь не страшний.
— Тсс! — знову приклав тато палець до рота і лякливо озирнувся на двері спальні.
— Боїтесь? Її боїтесь? Я думав, ви маму любили, а ви… — я махнув рукою.
— Ех! Нічого ти, синку, не розумієш! Малий ще. От підростеш, тоді рукою не махатимеш.
— Так не підете зі мною у Темнондію?
— Ні. І тобі наказую— забудь про ту печеру підземну. Викинь з голови. Нема там мами. І не дай тобі Боже, щоб дізнався хтось у нас, що ти знаєш про печеру. Буде тобі погано. Іди-йди, синку, спати. Іди.
Зрозумів я, що переконувати його немає рації. Удав я, наче послухався тата, і пішов у свою спальню.
А сам вирішив — не буду я більше жити у Дракондії, нема мені тут життя, нема й не буде. Спершу думав великого листа прощального написати, все пояснити. Довго ламав голову, мучився, але потім усі чернетки порвав, написав коротко: "Я від вас іду. Не шукайте мене. Прощайте", поклав на столику і вилетів у вікно.
Був уже ранок, сонце встало, але всі ще спали, стомлені безсонною ніччю.
І от я прилетів до вас.
Назавжди.
РОЗДІЛ VIII
"Йолі-палі!.."
— Так ти… дракон? — вражено спитав Чух, з острахом позираючи на Кошу.
— Дракон, — зітхнув Коша.
— Але він хороший дракон! — вигукнула Галочка.
— Ти ж бачиш — добрий, чесний і порядний, — підхопив Грайлик.
— Ага… ага… Звичайно… Ну, я пішов. — Чух позадкував, штовхнув задом двері і вискочив на сходи.
— Не зважай, — сказав Коші Грайлик. — То ж Чух. Чужекало-Хочукало. Почув про дорогоцінне каміння у Печері Невільниць. Думав, що ми скарб шукаємо. Тому й пристав до нас.
— Тобі у нас буде добре, — сказала Галочка.
— Я з мамою поговорю, ти у нас житимеш, — сказав Грайлик. — У мене мама добра й весела. От побачиш.
— А моя що — недобра? — образилася Галочка. — І я перша сказала, щоб він у нас жив.
— Не сперечайтеся, — сказав Котофей Котофейович. — Він поки що житиме в мене. Як хочеш, я можу навіть переїхати, щоб тобі не заважати, — глянув він на Кошу. — Я ж тут живу тимчасово. Я ж мандрівний кіт. Колись я жив у Дідусії-Бабусії. Можу назад туди повернутися.
— Ні-ні! Ти мені не заважаєш. Навіть навпаки, — вигукнув Коша.
(Продовження на наступній сторінці)