— Отже, вирішили. Він житиме тут, на горищі. А ви носитимете йому молоко.
— І цукерки, — сказала Галочка. — Ти любиш цукерки?
— А… а я ніколи не їв, — опустив очі Коша.
— Ну-у! Смакота! От я тобі принесу, — вигукнула Галочка.
— А вареники з вишнями ти їв? — спитав Грайлик.
— Ні-а, — признався Коша.
— Мама сьогодні варить. Принесу. Пальчики оближеш!
— А морозиво ти любиш? — спитала Галочка.
— А що це таке? — почервонів Коша.
Грайлик, Галочка і навіть Котофей Котофейович співчутливо подивилися на Кошу. От бідолаха! Морозива ніколи не їв.
— Ну нічого. Знайдемо твою маму. І заживеш ти нормальним життям. Як усі діти, — сказав Котофей Котофейович.
— Тільки даремно ти при Чухові почав розповідати, — сказав Грайлик.
— Все одно, рано чи пізно всі дізнаються. А я не люблю обдурювати. Хай знають. Щоб не казали потім.
На сходах почувся багатоногий тупіт. Двері розчинилися. На порозі стояв Роман-Отаман. А за ним — і Чух, і Миня, і Іван-Сумніван, і Марушка-Реготушка, і Толя-Бараболя, і Любушечка-Стрибушечка, і Вітасик-Тарантасик, і Юля-Танцюля, і Віка-Базіка. Очі горять, роти пороззявляли, дивляться, як у зоопарку.
— Ну що? — спитав нарешті Роман-Отаман.
— А що? — спитав Грайлик.
— Дракона ховаєте на горищі?
— Не ховаємо, а просто… — Галочка пересмикнула плечиком (що, мовляв, за питання).
— Ну як не ховаєте, як ховаєте, — пхикнув Чух.
— А… а у тебе хвіст є? — спитав раптом Кошу Миня.
— Нема. У сучасних драконів взагалі хвостів не буває.
— А чим ти доведеш, що ти дракон? — спитав Толя-Бараболя.
— А треба доводити? — здивувався Коша.
— Аякже! — сказав Роман-Отаман. — У нас усі доводять. Юля — танцює. Галочка — співає. Марушка — регоче. Я — командую…
— Ну добре, — сказав Коша, підстрибнув, злетів у повітря і полетів по горищу попід кроквами.
Всі вражено дивилися.
— Так не буває! — прошепотів Іван-Сумніван.
— А вогонь з рота можеш? — спитав Миня, коли Коша опустився.
— Ні,— зітхнув Коша. — Для цього треба керосин пити, а я не п’ю.
— Слабак! — полегшено сказав Роман-Отаман, відчуваючи, що боятися нічого.
І тут раптом почувся сердитий голос двірнички.
— Йолі-палі! Знову ці ховрашки на горищі! Ану! От я вас зараз!
Двірничка з мітлою у руках тайфуном увірвалася на горище. Всі сипонули від неї. Котофей-Котофейович, задерши хвоста, вискочив на дах,
Двірничка Йолі-Палі крутилася по горищу і, розмахуючи мітлою, вимітала дітлахів у двері. Вони один по одному вискакували і дріботіли по сходах. Дійшла черга і до Коші. Йолі-Палі змахнула мітлою, і… Коша знявся, злетів у повітря. Мітла ковзнула по його підошві.
Двірничка так і присіла, з жахом дивлячись на хлопчика, який висів у повітрі, не тримаючись ні за що. Потім поточилася і впала ниць, — знепритомніла.
— Ховайся швидше! Лізь на дах! — гукнули Грайлик і Галочка.
Коша вилетів у слухове вікно, а Галочка і Грайлик кинулися до непритомної двірнички. Крім них нікого з дітлахів на горищі вже не було. Вони схилилися над двірничкою, стурбовано перезираючись, не знаючи, як же їй допомогти. Але вона вже розтулила очі:
— Йолі-палі!.. Що це було?.. Де він?
Галочка і Грайлик знову перезирнулися.
— Вам… вам здалося, — вимовив нарешті Грайлик. Хіба міг він сказати правду? Щоб вона знову знепритомніла?
Двірничка підвелась.
— Здалося? — вона пильно подивилась на них, скривилася. — Ви так голову задурюєте, що й справді… може здатися все на світі. Йолі-палі!..
РОЗДІЛ IX
"Швидка допомога".
Коша і Грайлик тікають
Професора Барановського-Лісковського не було вдома. Професор поїхав чи то на космодром, чи то на пожежу. Ніхто не знав. І ніхто не знав, коли він приїде. Бо двері Грайлику та Галочці просто не відчинили, (Коша, щоб не нервувати двірничку, не показувався, сидів на горищі.) Справа затягувалася.
Похнюплені Грайлик і Галочка вийшли з під'їзду. І в цей час у двір, відчайдушно виючи, в’їхала машина "швидкої допомоги". Клацнули дверцята, і з машини вийшли жінка-лікар і юнак-санітар з похідною аптечкою-чемоданом.
— Де тридцята квартира? — спитала лікарка.
— А що таке? — схвилювалася Галочка.
— Хлопчик отруївся. Випив керосину.
— Ой!
У тридцятій квартирі жив Миня.
Вся Дитиндія збіглася до під’їзду.
Та через десять хвилин лікарка і санітар вийшли з під’їзду усміхнені і веселі.
— Все в порядку! — оголосив санітар. — Він тільки у рота взяв, але не ковтнув.
Лікарка насупила брови:
— Але це не жарти. Щоб не сміли мені нічого такого робити!
Лікарка посварилася пальцем на всю Дитиндію, дверцята клацнули, і "швидка допомога" поїхала. А ще через десять хвилин у двір вийшов "отруєний" Миня, блідий і урочистий.
— Ти що — здурів?! — накинулися на нього всі.
— Я хотів, щоб вогонь з рота. Він же казав… — набурмосився Миня.
— Зараза! — процідив крізь зуби Чух.
— Сам! — огризнувся Миня.
— Чого ти? Я не на тебе. Я на нього.
— А-а…
Грайлик і Галочка цього не чули. Вони були в той час на горищі. Грайлик приніс вареники з вишнями, Галочка цукерки, і вони дивилися, з яким смаком, прицмокуючи і мружачись від на солоди, їв Коша. Грайлик, мабуть, вперше у житті зрозумів, чому так люблять мами й бабусі дивитися, як діти їдять. То справді радість — бачити, як смакує той, кого ти частуєш.
— А професора доведеться почекати, — зітхнула Галочка.
— Ну що ж, почекати так почекати, — погодився Коша.
— А тепер ходімте у двір гратися. Йолі-Палі поїхала на склад по нові віники. Я сам чув, як вона говорила Толиній бабусі,— сказав Грайлик.
І вони пішли у двір.
Дівчатка, як завжди, гралися у дочки-матері, а хлопці — у війну. Роман-Отаман інших ігор не визнавав.
Та коли Грайлик і Коша підійшли до хлоп’ячого гурту, що саме зібрався на військову раду, Миня раптом ступив їм назустріч і сказав різко:
— Ми з драконами не граємось!
— Геть звідси! — вигукнув Чух.
Коша розгублено подивився на Грайлика.
— Та ви що?! — вигукнув Грайлик і подивився на Романа-Отамана.
— Як народ, так і… отаман, — і він різким рухом підніс догори кулак.
— І ти забирайся, як перекинувся до драконів! — закричав Грайлику Миня.
— По драконах — вогонь! — скомандував Роман-Отаман, і в Кошу та Грайлика полетіли грудки землі й камінці.
— Що ви робите?! Як вам не соромно?! — закричала з дівчачого гурту Галочка.
— Ану цить! Не мішайся у мужчинські справи! — гукнув їй Роман-Отаман. А грудки й камінці все летіли й летіли…
Довелося Коші та Грайлику рятуватися, тікати на те саме горище.
РОЗДІЛ X
"Бий драконів!"
— А чого ж ти свою секретну зброю не застосував? — згадав раптом Грайлик, коли вони відхекувалися на горищі.
Коша знітився:
— А… а хіба така вже безвихідь?
Та тільки він це сказав, як на сходах почулися багатоногий тупіт і войовничі вигуки Романа-Отамана:
— Бий драконів!
— Бий драконів! Бий драконів! — верескливо підхоплювали Чух і Миня.
— Тікай швидше! — вигукнув Грайлик. — Лети на дах сусіднього будинку!
— Ні! Я тебе не залишу, — похитав головою Коша.
— Та ну! Швидше!
— Ні!
Двері горища розчахнулись, і усередину увірвалося військо Романа-Отамана.
— Ось вони! Урра! Бий! — градом посипалися камінці.
Страшна то річ — натовп, юрба. Ніхто нічого не думає, не розуміє, не усвідомлює. Кожен робить те, що роблять усі.
От уже у Коші підбите око, гуля на лобі, кров тече з носа… А камінці летять і летять.
— Що ви робите?! Припиніть! Не чіпайте його! — кричить Грайлик, заступаючи собою Кошу, не зважаючи на власні синці, гулі й подряпини.
— Урра-а! Перемога! — закричав нарешті Роман-Отаман.
— Так йому й треба, дракону поганському! — підхопив Миня.
— І тим, хто його захищає! — додав Чух.
— За мною! — гукнув Роман-Отаман, і все військо затупотіло по сходах униз.
Грайлик витяг з кишені чисту носову хусточку і приклав Коші до носа, щоб зупинити кров. Коша мовчки кивав, дякуючи.
— Ех! Де ж твоя секретна зброя?
— Ще не час, — одвів очі Коша. — Ще вона не може подіяти. Але вона подіє. Обов’язково подіє. От побачиш.
— Бідний ти, бідний! — сказав Грайлик.
— Я-то нічого. А от ти ні за що ні про що постраждав через мене, — сказав Коша.
Грайлик махнув рукою.
РОЗДІЛ XI
(Продовження на наступній сторінці)