— Що, синку, несолодко на чужині серед людей? — витер сльозу Дракон Іванович. — "Бий драконів!" "Бий драконів!" Знаю-знаю. Чув.
— От ми їх за це й підсмажимо зараз, — прицмокнула губами Драконида Семенівна.
— Ні! — рішуче вигукнув Коша. — їх не можна їсти!
— Чому? — підняла брови Драконида Семенівна.
— Вони наші родичі. Драконського роду.
— Що-о? Неправда!
— Правда-правда! Оцей керосин п’є,— показав Коша на Миню. — Можете понюхати. А той його двоюрідний брат.
Драконида Семенівна схилилася над Минею:
— Справді. З рота пахне керосином. Ледь-ледь, правда.
— Бо давно вживав. Дефіцит. Дістати неможливо. Думаєте, легко їм там? — Коша шморгнув носом.
— Авжеж! "Бий драконів!" — співчутливо мовив Дракон Іванович і знову витер сльозу.
— Так що ви, йолопи, не сказали? — сердито гримнула на хлопців Драконида Семенівна, розв’язуючи їх. — Мало у гріх мене не ввели.
Миня і Чух піднялися з землі і розгублено кліпали очима, не вірячи у своє спасіння.
— Я їх проведу. Бо вони самі дороги не знайдуть, — сказав Коша.
І тут сталося те, на що Коша аж ніяк не сподівався.
— Ні! — рішуче рубонула повітря своєю товстелезною рукою Драконида Семенівна. — Нікуди я їх не відпущу! У нас житимуть. Раз драконського роду, нічого їм поневірятися серед людей, щоб на них там "Бий драконів!" кричали. І ти більше нікуди не рипнешся. Взую тебе у залізні чоботи, щоб літати не міг. І гаплик!
Коша не встиг отямитися, як вона схопила його за руку.
Через хвилину на його ногах були важезні залізні чоботи, прикуті ланцюгами до залізного ж пояса, замкненого на замок, ключ від якого Драконида Семенівна поклала собі в кишеню. Не те що літати, навіть по землі пересуватися було дуже важко.
РОЗДІЛ XVI
Несподіваний порятунок.
Бровко Барбосович виявляє
не лише героїзм, але й скромність.
"Прошу вас — слухайтеся мене!"
Важко було сказати, скільки просиділи Грайлик і Галочка у Камері Попереднього Ув’язнення. їм здалося, що цілу вічність. Вони навпомацки намагалися відшукати вхід у Камеру, але руки їхні весь час наштовхувалися на холодний камінь або мокру слизьку землю. Видно, велетенські кажани, відлітаючи, завалили вхід. Нічого не вдієш — доводилося чекати.
І от раптом вони почули якесь шарудіння, і враз у темряві засвітилися два зелених вогники.
— Грайлик! Галочка! — почули вони голос Котофея Котофейовича.
— Ой! — радісно кинулися вони назустріч вогникам. То були очі мандрівного кота. Недарма він був сином котячої феї Мурлини — його очі світилися навіть тоді, коли у темряві не було жодного джерела світла.
— Швидше за мною! — пролунав голос Пана Копайла.
— Сюди! Сюди! — загукав Котофей Котофейович.
І спершу Галочка, а за нею Грайлик навпомацки полізли у тунель, який прорив Пан Копайло.
У вузькому тунелі розмовляти було неможливо, бо вони повзли впритул до стін один за одним.
Тому з’ясувати все вони змогли тільки тоді, коли нарешті вилізли з-під землі на узліссі Загадкового Лісу.
Виявилося, що тої самої миті, коли у Залі Зітхань запанувала темрява, Пан Копайло, зрозумівши, що непереливки, одразу почав негайно зариватися в землю — рити хід для втечі. А Котофей Котофейович своїм відчайдушним "Няву-няв!" став одганяти кажанів, і це йому добре вдалося, бо він же ж був кіт, а вони все-таки миші, хоч і летючі. Таким чином Котофей Котофейович дав змогу Панові Копайлу заглибитися під землю, а тоді й сам шмигонув у тунель, заваливши за собою вхід.
Куди потягли кажани Грайлика і Галочку, вони чули, а віднайти і прокопати тунель до Камери Попереднього Ув’язнення — це вже було, як то кажуть, справою техніки. Правда, кротові довелося добряче потрудитися. Зараз він сидів і тільки втомлено хекав. Розповідав усе це Котофей Котофейович.
— Спасибі вам, дорогі друзі,— сказав Грайлик.
— Без вас ми б пропали, — сказала Галочка.
— Але ми ж не можемо залишити напризволяще Бровка Барбосовича, — скрушно похитав головою Грайлик.
— Він же без нас не вийде з Печери Невільниць, — скрушно похитала головою Галочка.
— Авжеж, — сказав Котофей Котофейович. — Я друга не кину. Перепочинемо трохи і поліземо назад.
Та тільки він це промовив, як один з кротових горбочків заворушився, земля розсунулася і вигулькнула голова Бровка Барбосовича.
— Прривіт! — весело сказав він, вилазячи і обтрушуючись. Шерсть на ньому була обгоріла, але очі сяяли.
— Ой! — радісно вигукнули всі.
— Стррривайте, я не сам, — застережно підняв він лапу. — Допоможіть, будь ласка, вибратися Кошиній мамі.
І всім довелося вигукнути ще гучніше: "Ой!"
Бо справді з-під землі з’явилася голова гарної русявої жінки з блакитними очима і двома родимками на лівій щоці біля вуха.
Грайлик і Галочка кинулися до неї, допомагаючи вилізти з-під землі.
— Любі мої! Як мені дякувати вам?.. — Вона обняла і поцілувала дітей, потім по черзі ніжно погладила рукою Бровка Барбосовича, Котофея Котофейовича та Пана Копайла.
— Та як же це сталося? Як вам вдалося? — нетерпляче спитали Грайлик і Галочка.
— Це все він, рятівник мій дорогий, — Кошина мама знову лагідно провела рукою по обпаленій шерсті Бровка Барбосовича
— Та що там! — засоромившись, махнув лапою Бровко Барбосович.
І оскільки він із скромності був неговіркий і Грайликові та Галочці доводилося буквально по слову витягувати з нього розповідь, ми вам самі переловімо, як усе сталося.
Прошмигнувши у Печеру Невільниць, Бровко Барбосович побачив, що посеред печери стоять довгі столи, за якими сидять невільниці і шліфують дорогоцінне каміння. Столи були скляні, освітлені знизу. Більше світла у печері не було. Попід стінами у темряві стояли тапчани, на яких позмінно відпочивали невільниці. Ніякої сторожі, наглядачів не було видно. Та вони були й непотрібні. Іншого виходу з печери, крім того вузького, який охороняв Вогнедишний Змій, не було. Але привертати увагу всіх невільниць Бровко Барбосович вважав ризикованим. Почнуть галасувати, і все пропало. Користуючись темрявою попід стінами, він обережно поповз навколо столу, пильно приглядаючись як до тих, хто працював, так і до тих, хто відпочивав на тапчанах.
На щастя, Кошина мама саме відпочивала. Це полегшило спілкування з нею.
Але будити її Бровко Барбосович не наважувався. Спросоння вона могла скрикнути, побачивши його, і тоді в печері зчинився б галас. Він вирішив чекати, поки вона прокинеться сама. І лише коли вона розплющила очі, він швидко зашепотів їй на вухо:
— Не лякайтесь і не привертайте увагу інших! Привіт вам від вашого сина Коші. Я хочу визволити вас. Піднімайтесь і нишком ідіть за мною до виходу з печери. Коли змій кинеться за мною, вискакуйте і ховайтеся за брилами Залу Зітхань, І уважно дивіться, куди я шмигону під землю. Згодом полізете туди за мною.
Так і зробили.
Бровко Барбосович вкусив змія, що знову влігся біля входу, за литку. Змій зойкнув, підхопився і відскочив. Бровко Барбосович шмигонув повз нього і кинувся до підземного ходу, яким вони проникли у Темнондію. Змій сіпонувся за Бровком Барбосовичем, хукаючи на нього полум’ям. Та лише обсмалив шерсть. Бровко Барбосович встиг пірнути під землю.
У цей час Кошина мама вискочила у Зал Зітхань і сховалася за великою кам’яною брилою.
І коли змій кинувся назад, щоб навести порядок у Печері Невільниць, бо там зчинився галас і гармидер, Кошина мама пошвидкувала у підземний хід, де її вже чекав Бровко Барбосович.
Вона ще встигла почути свистючий голос Чорнавії Темнонди, яка щось погрозливо кричала, але було вже пізно — кордон Темнондії лишився позаду.
Грайлик і Галочка захоплено дивилися на Бровка Барбосовича.
— Герой! Справжній герой!
— Та який там герой! — одмахнувся лапою Бровко Барбосович. — Просто у міліції звик виконувати свої службові обов’язки. То міліції дякувати треба.
Бровко Барбосович був не лише хоробрий, кмітливий і досвідчений, але й скромний.
— А де ж мій Коша? Звідки ви його знаєте? Я так скучила за ним! — схвильовано промовила мама.
І Галочка та Грайлик тут же розповіли мамі усе, що ви вже знаєте.
— Я мушу негайно йти у Дракондію, — рішуче сказала мама.
— І я з вами, — першим прохопився Бровко Барбосович.
— І я! І я! — вигукнули Галочка і Грайлик.
— І я, звичайно, — сказав Котофей Котофейович.
— Думаю, що і я у пригоді стану, — промовив Пан Копайло.
(Продовження на наступній сторінці)