Після обіду по телевізору була "дитяча година" з французькою мовою. Грайлик завжди її дивився і потрошку вчив французьку. Хоча більшість жителів Дитиндії вчила англійську.
А потім були мультики, один за одним по двох програмах.
І Грайлик вийшов у двір тільки години через дві. Вийшов і раптом…
РОЗДІЛ II
Незнайомець Коша
Любушечка-Стрибушечка стрибала у цей час через скакалку. Юля-Танцюля, як завжди, витанцьовувала під транзистор. А Роман-Отаман, Миня, Чух, Вітасик-Тарантасик і Толя-Бараболя товклися на кораблі "Варяг". У кожного одне око було перев’язане навскіс хусткою. Як бачите, піратська команда збільшилася. Лише Іван-Сумніван самотньо стояв осторонь, обіпершись об дерево, і, закопиливши губу, хмикав:
— Так не буває!
І раптом…
"Пірати" завмерли на кораблі. Юля-Танцюля як підняла у танці ногу, так і не опустила. Любушечка-Стрибушечка теж, здавалося, застигла у повітрі. А Іван-Сумніван розкрив рота, сказавши: "Так…" — і не вимовивши: "…не буває!"
Бо у Дитиндії раптом з’явилася Галочка. Та ще й не сама. Разом з нею з’явився якийсь незнайомий хлопчик. Некрасивий, губатий, з великим носом і відстовбурченими вухами. Але з добрими голубими очима, які дивилися весело і привітно.
— Ой! Незнайомець! — прохопилася Юля.
— Незнайомець! Справді! — підхопив Чух.
— Незнайомця звуть Коша, — усміхнулася Галочка. — Знайомтесь, будь ласка!
І вона підвела хлопчика до дітей.
Незнайомець Коша кожному усміхнувся, церемонно кивнув головою і по черзі потис руку. Рука в нього була широка і м’яка.
— А… а звідки він? — спитав Роман-Отаман.
— Це секрет, — усміхнулась Галочка. — Хай вам покортить.
— А… де ти була? — спитав Грайлик.
— Це теж секрет, — знову усміхнулася Галочка.
— Ні! Серйозно. Де? — спитала Любушечка. — Ми так хвилювалися. Віка сказала, що тебе якийсь розбійник потяг кудись.
— Та який там розбійник! — засміялася Галочка. — Якби розбійник, я хіба б тут стояла? Від мене й гудзика не лишилося б.
Всі перезирнулися. Справді.
— А… — почав був Іван-Сумніван, але Галочка його перебила:
— Не питайте нічого. Ми потім усе скажемо. Хай буде секрет. Це ж цікаво.
І знову-таки — справді! Секрет — це ж цікаво. Хай буде!
І, щоб покінчити з розпитуваннями, Галочка заспівала пісеньку, яку тут же сама склала:
Незнайомець Коша —
Дитина хороша!
Чесний, добрий і сміливий
Незнайомець Квша!
Всі уважно розглядали незнайомця Кошу.
— Сміливий? — зміряв його ревнивим поглядом Роман-Отаман. — А з цієї гілки у пісок стрибнеш?
І кивнув на гілку дерева, під яким була пісочниця. Гілка висока — метрів три над землею.
Крім Романа-Отамана і Грайлика, ніхто в усій Дитиндії з неї стрибнути не наважувався.
Незнайомець Коша глянув і здвигнув плечима:
— Мабуть, стрибну.
— Ану! — сказав Роман-Отаман.
Незнайомець Коша спритно заліз на дерево, схопився руками за ту гілку, погойдався трохи і стрибнув униз.
— Бачите! — гордо, наче це вона сама стрибнула, сказала Галочка.
— Подумаєш! — сказали Чух і Миня. Але тут і думати було нічого. Ясно, як Божий день, — незнайомець Коша хлопець хоч куди.
— Молоток! — сказав Грайлик.
— Гайда з нами у піратів гратися! — кивнув Роман. — Бери собі якусь зброю і…
— А у мене є зброя, — сказав незнайомець Коша.
— Яка? — здивувався Роман, не бачачи у його руках нічого.
— Секретна.
— Де?
— А тут-о! — вдарив себе рукою у груди незнайомець Коша: там у нього зліва була кишенька на гудзику,
— Покажи.
— А хіба секретну зброю показують? Вона ж секретна, — усміхнувся Коша.
Що тут скажеш? Правда. Весь час він говорить так, що не заперечиш.
Почали гратися.
Усі хлопці — "тра-та-та-та!" — з автоматів, "ГІу! Пу! Пах!" — з пістолетів, рушниць… А незнайомець Коша мовчки грається, ні в кого не стріляє.
— Ти чого? Чого свою зброю не застосовуєш? — кричить Роман-Отаман.
— А секретну зброю тільки у крайньому разі застосовують. Коли вже виходу нема.
І знову — нічого не скажеш. Свята правда.
Гралися вони, гралися, аж раптом крик:
— Рятуйте!
Чий крик, не розібрати, але такий відчайдушний, що аж мурашки по спині побігли в кожного.
Крик лунав з краю Дитиндії — з підворіття, де починалася Дорослія — вулиця. Кинулися всі туди, але нічого не побачили, тільки прохурчало щось — чи то мотоцикл, чи то машина.
Незнайомець Коша спохмурнів ураз, перезирнувся з Галочкою.
Галочка тільки плечима здвигнула.
Грайликові здалося, що те "рятуйте!" якось особливо їх обох збентежило, не так, як інших. Але через кілька хвилин про той крик уже й забули. Всі були на місцях, ніхто не пропав, не зник, чого хвилюватися. Мабуть, хтось просто пожартував. Так буває.
Гру продовжили.
Та раптом Грайлик відчув удар по спині. Обернувся — нема нікого… Через якусь мить — знову. І камінець на землі лежить. Ага! Хтось камінцями з підворіття кидається. Дивиться — справді, чиясь рука йому з підворіття пальцем накивує: а йди-но, мовляв, сюди.
РОЗДІЛ III
Ще один незнайомець.
"Давай йому все розкажемо!"
Підійшов Грайлик до підворіття. Бачить — хлопчик якийсь малий обличчя у комірець таємничо ховає.
— Слухай. Поклич мені Кошу. Тільки так, Щоб ніхто не бачив.
— А що таке?
— Ти "рятуйте" чув? Дивись, щоб тобі так кричати не довелось. Біжи клич!
Грайлик усміхнувся. Хлопчик малесенький, років на два молодший за Грайлика, а напускає на себе, наче він хтозна-який страшний.
— Чудило ти! Скажи "спасибі", що я маленьких не чіпаю, а то було б тобі таке "рятуйте!", що… — Грайлик не договорив, повернувся й побіг назад.
Підбіг до незнайомця Коші, обняв його за плечі й прошепотів:
— Там тебе якийсь малюк у підворітті гукає. Тільки так, щоб ніхто не бачив.
Чи то Грайликові здалося, чи Коша справді зблід.
— Дякую! — сказав він тихо. І, перечекавши хвилю, нишком гайнув до підворіття.
Грайлик назирці — за ним.
Тільки не думайте, що підслуховувати. Боже збав! Грайлик не такий. Просто— а раптом буде потрібна допомога. Може, того малюка підіслали, а за ним хтось справді грізний стоїть.
Незнайомець Коша у підворіття шмигонув, а Грайлик за рогом став, причаївся.
Чує, малюк той сердито:
— Тато наказав, щоб ти негайно додому вертався. Як не вернешся, він тебе з’їсть.
— Не з’їсть! Він мене любить, — весело відповів Коша.
— Ой, дивись, дограєшся!
Коша щось йому сказав, та Грайлик уже не розчув, бо в цей час Роман-Отаман загукав:
— Грайлику, ти чого там вештаєшся? А де Коша?
І Грайлик побіг назад.
За ним і Коша одразу прибіг.
— Ви де були? — суворо спитав Роман-Отаман.
— У печері Алі-Баби, — таємничо приклав долоню до рота Коша і підморгнув Грайликові.— Накльовується серйозна операція по ліквідації награбованих скарбів.
— Операцію очолить Отаман! — вигукнув Грайлик, підморгнувши у відповідь Коші.
Гра продовжилася.
Грайлика, звичайно, розбирала цікавість. Що ж то за малюк такий сердитий? Схоже — Кошин брат. І чого це тато вимагає, щоб незнайомець Коша вертався додому? Значить, він утік. Звідки? Де він живе?..
Зиркає Грайлик на Кошу раз у раз. І помічає, що Коша на Галочку раз у раз позирає і наче робить їй якісь знаки.
Та от гра перервалася, розладналася. Скільки можна у тих піратів гратися, навіть у благородних? Ну перемогли Алі-Бабу і його сорок розбійників, одібрали скарби, роздали бідним, ну, узяли на абордаж кілька ворожих кораблів. Звільнили невільників, а далі що?..
Бачить Грайлик — Галочка, що у дочки-матері з дівчатками гралася, ляльку спати вклала, сказала дівчаткам: "Я у дитячу кухню" — і хаміль-хаміль до підворіття.
А там уже незнайомець Коша її чекає.
І знову ж таки не думайте нічого поганого. Але ноги самі понесли Грайлика до отого рогу край підворіття.
Ну така ж ситуація незвичайна!
А раптом Галочці щось загрожуватиме…
Чує — незнайомець Коша говорить:
— Забіяка мій щойно тут був. Тато вимагає, щоб я повернувся.
— А звідки він дізнався, де ти? — Галочка здивовано.
— А вона про все на світі дізнатися може! То така…
— Невже ти повернешся?!
— Та ні. Піду маму шукати-
— І я з тобою!
— Небезпечно це. А ти дівчинка. Якби ти хлопцем була…
— Слухай, а давай ще Грайлика візьмемо. Він тут за рогом якраз стоїть, слухає. Не тому що нишпорка, підслуховувати любить. Ні-ні! Просто він за мене боїться. Переживає. Він мій друг.
— Ну тоді давай.
(Продовження на наступній сторінці)