Здрастуйте, любі друзі! Сідайте зручніше, будь ласка. Розкажу я вам зараз казку, Розкажу вам казкову билицю Про чарівну Жарт-Птицю.
Слухайте!..
Десь — не тут, колись — не тепер, за широкими морями, за високими горами, на казковій землі жили собі, були собі казковий дід Мудрило і казкова баба Лагода.
Своїх казкових дітей вони не мали. І взяли вони собі на виховання сімох звичайнісіньких неказкових хлопчиків.
Дуже любили дід Мудрило і баба Лагода своїх синів. Та й справді гарні були хлопці — кароокі, чорноброві, ставні, веселі й кмітливі. Любили й пестили їх дід та баба. Догоджали, як тільки могли. Особливо баба.
Ні за холодну воду не давала братися — все за них робила.
— Нехай! Вони ж діти! Вони ж маленькі! Їм же важко. Нехай!
Дід часом хмурився, але не сперечався з бабою — аби не подумала, що він їх менше любить.
Звикли брати, що їх люблять-голублять, що про них дбають, що їм усе кращеньке, що для них — хоч зірку з неба. Безтурботно їм жилося в казкового діда Мудрила і казкової баби Лагоди.
Та минав час. Повиростали хлопці. Стали парубками.
От покликали якось дід Мудрило й баба Лагода синів і кажуть:
— Сини наші, синочки, синочки-голубочки! Ми вже постаріли, знесиліли й посивіли. Хочемо йти на пенсію. Будемо жити собі на горі Спокою, читати книжки і дивитися чаривізор… Віднині ви самі мусите про себе дбати… Та напослідок виконаємо будь-яке ваше прохання. Просіть усе, що хочете. Але пам'ятайте — ми можемо виконати лише одне прохання кожного з вас. Тільки одне. Отож подумайте гарненько. Не поспішайте. Не легковажте. Глядіть, щоб того, що попросите, на все життя вистачило.
Перезирнулися хлопці, сіли — задумалися…
— О! — зробив рота бубликом перший. — Придумав! Хочу бути чарівником! Чарівником-Будівником! Казкові палаци будувати хочу. Щоб тільки махну рукою — і вмить казковий палац стоїть.
— О! — і собі зробив рота бубликом другий. — І я! Теж хочу чарівником. Чарівником-Садівником. Щоб тільки поведу бровою — і вже росте чарівна яблуня, на кожній гілці яблуко золоте.
— О! І я!.. О! І я!.. О! І я! О! І я!.. — наче ціла в'язка бубликів розсипалася — всі захотіли бути чарівниками.
— А чи добре ви подумали? — питає дід Мудрило.
— Добре! — відповідають сини.
— Чи не передумаєте потім? — вдруге питає лід Мудрило.
— Не передумаєм!
— Чи не будете жалкувати? — втретє питає дід Мудрило.
— Отаке! Чого ж жалкувати?! — відповідають сини. — Стати чарівниками і ще жалкувати! Ха!
— Ну нехай уже так буде, як вони хочуть! Нехай! — сказала баба Лагода.
— Що ж! Гаразд! — сказав дід Мудрило. — Хай буде по-вашому. Лягайте, синочки, спати. Вранці прокинетесь уже чарівниками. А тепер прощавайте. Здорові бувайте. Нас не забувайте.
Запрягли дід і баба воза, поклали на нього своє манаття і поїхали на гору Спокою.
А брати повечеряли, почистили зуби, помили вуха і повкладалися спати.
Вранці попрокидалися, вмилися, зарядку зробили, поснідали. Стали — дивляться один на одного: як воно там — чарівники вже чи ні. І кожному лячно першому починати — а що, як не вийде. Ніколи ж не чаклували ще у житті.
Нарешті старший одважився, повітря повні груди набрав, проказав чарівне заклинання:
Майна — віра!
Віра — майна!
Хай палац
Зросте негайно!
Потім рукою тільки — мах! — і присів, замружився… Гур-гуррр! — наче гора з неба звалилася. І постав перед братами новісінький казковий палац — тільки цемент од струсу куриться та шибки дзеленчать.
Здивовано-радісно перезираються брати, а тоді я-ак крикнуть хором:
— Уррра-а-а!..
Аж захитався палац.
Стали брати чарівниками. Перший, як ви вже знаєте, Чарівник-Будівник. Махне рукою — і вмить казковий палац стоїть.
Другий — Чарівник-Садівник. Поведе бровою — і вже росте чарівна яблуня, на кожній гілці яблуко золоте.
Третій — Чарівник-Годівник. Цей мав скатерть-самобранку. Як розстеле скатерть зранку — їжте, пийте всі, хто хоче, до самісінької ночі.
Четвертий — Чаклун-Красотун. З будь-якої потвори гидкої міг прекрасну зробити принцесу.
П'ятий — Одівець-Кравець. У чудові модні шати міг він цілий світ убрати.
Шостий — Майстер-Видумляйстер. Цьому варто забажати і — негайно буде мати різні ловкі апарати, хитромудрі автомати, що робитимуть за тебе геть усе, що тільки треба.
Ну а сьомий — то Літун-Плавець-Ходило. Він завідував летючими кораблями, чоботами-скороходами, килимами-самольотами, горбокониками та іншим казковим транспортом.
Радіють брати-чарівники, захлинаються:
— От молодці батьки наші!
— От удружили!
— От догодили!
— Ну, тепер не пропадем повік-віки!
— Тепер житимемо!
— Побудуємо місто Непрацюй-Веселись.
— І будем жити, не тужити, цілий день радіти, нічого не робити.
— Правильно!
— Абсолютно!
Так і зробили. Побудували місто Непрацюй-Веселись. Кожному братові — окремий палац. З басейном. З садом золотих яблунь. З чаривізором. З чарифоном. З безліччю хитромудрих апаратів-автоматів, які все геть-чисто роблять. А посередині для всіх — здоровенницький Палац Розваг, де різні ігри, атракціони, кімнати сміху, штучний каток-ковзанка, бібліотека, тир і тому подібне.
Побудували брати-чарівники місто Непрацюй-Веселись. Влаштували новосілля. Раптом задзвонив чарифон. Узяли брати трубки, попритуляли до вух — слухають:
— Алло! Синочки-голубочки! Здрастуйте! Це ми, ваші мама й тато. Як ви там? Як поживаєте?
— Привіт! — радісно загукали брати-чарівники. — Драстуйте, мамашо! Драстуйте, папашо! Як живемо? Живемо здорово! Радіємо — не сумуємо! Любий татусю! Ненька рідненька, дякуємо красненько! Спасибі вам величезне! Цілуємо, обіймаємо, жодних претензій не маємо! Салют!
— От і добре! От і прекрасно! Дуже за вас раді! Бувайте здоровенькі! До побачення!
І поклали трубку.
Минуло новосілля.
Попрокидалися брати-чарівники, повмивалися, зарядку зробили, поснідали, посідали — один на одного дивляться:
— Ну, що будемо робити, хлопці!
Руками розводять — не знають. Нуднувато якось.
— То що, може, у Палац Розваг?
— Гайда!
Пішли у Палац Розваг. Ходили-ходили… З Майданчика Атракціонів у Кімнату Сміху. З Кімнати Сміху у Зал Веселих Ігор. Із Залу Веселих Ігор ще далі…
Тинялися-тинялися… Не хочеться… Не регочеться… Не грається… Не читається… Нудно.
І тут знову чарифон деренчить:
— Алло! Як настрій, синочки? Як здоров'ячко?
— Та нічого… Порядок… — стримано, але бадьоро відповідають брати: соромно їм признатися, що сум чогось напав.
— Ну, добре-добре. Гуляйте, розважайтесь. Аби все у вас було гаразд. До побачення, синочки!
— Привіт! — коротко відповіли брати.
…Минуло ще кілька днів.
…Тиждень минув.
…Минув місяць.
Наче чорна хмара насунула на місто Непрацюй-Веселись. Тиняються по ньому брати-чарівники, місця собі не знаходять.
Все у них є. Все, що тільки забажають. А радості — нема. Бо нема бажань. Варто тільки комусь щось побажати, ворухнув пальцем — і вже є.
Без жодних зусиль, без жодної затримки. А коли все так легко дається, коли все є — то й бажати нецікаво.
Зникли у братів-чарівників бажання. Порожньо в голові, порожньо в серці — аж гуде.
Нічого не хочеться. Ні-чо-гі-сінь-ко.
А раз нічого не хочеться — звідки ж радість візьметься?…
Нема радості. Нема щастя.
Розучилися сміятися брати. Втратили здатність радіти. Забули, як сміх звучить. Весь час плакати хочеться.
І тут знову задзвонив чарифон:
— Алло! Синочки-голубочки! Як ви там? Чи здорові, чи веселі у своїй новій оселі, в місті Непрацюй-Веселись?
Не витримали брати. Застогнали-заплакали в чарифон:
— Ой, мамочко! Ой, таточку! Ой, кепсько!! Ой, що ж ми наробили! Не живемо, а мучимось. Забули, як сміх звучить. Рятуйте! Поможіть!
— Ех, синочки-голубочки! Бідолайчики! Та ми ж вас попереджали — думайте гарненько! А тепер не можемо вже нічого зробити. На пенсії ми.
— Ой, що ж воно буде?! — заплакали брати. — Невже все життя сумувати, від нудьги вмирати?! Хоч порадьте щось. Ви ж мудрі, ви ж розумні. Підкажіть хоч, що робить.
— Підказати можна. Живе на світі Чарівник-Жартівник Нежурись. Їдьте до нього. Може, він вам допоможе.
— А де ж, де він живе, той Нежурись?
— За трьома морями — Синім, Зеленим і Червоним.
— То ми зараз! Негайно!
— Стривайте! Не поспішайте. Зараз уже вечір. А дорога далека. Лягайте спати. Завтра вранці вирушите. На добраніч, діти!
Клацнуло у чарифоні — поклали дід Мудрило й баба Лагода трубку.
А брати-чарівники повечеряли, почистили зуби, помили вуха й повкладалися спати.
Вранці прокинулися, вмилися, зарядку зробили, поснідали. Перезирнулися.
— Ну що?
(Продовження на наступній сторінці)