І де тільки взялася ця худюща смугаста здичавіла кицька!
Вона раптом з'явилася біля хати і хрипло занявчала, дивлячись на іноземців.
— Оу! Ді катце! — вигукнув старий "ковбой", широко усміхаючись. — Ком! Ком!
І простягуючи руку, він пішов до кицьки.
"Фашисти любили тварин більше, ніж людей… — устиг подумати Журавель (він читав колись про це) і тут побачив, що здичавіла кицька втікає від німця в кущі, де він сидів.
Німець рушив за нею. Крок, ще крок і…
Журавель не витримав, підхопився й, ламаючи кущі і дряпаючи руки, кинувся геть.
— Оу, Дер Кнабе! — почувся ззаду здивований голос німця. Що той іще казав, Журавель уже не чув. Він біг так, як не бігав ніколи в житті. Серце його завмирало. Йому здавалося, що от-от він почує ззаду погоню, постріли і…
Але пострілів не було. Й погоні не було теж.
Сашка Цигана й Марусика він зустрів майже біля самісіньких Бамбурів.
Хлопці, обважнілі після обіду, йшли неквапливо і про щось весело перемовлялися. Побачивши Журавля, вони так і стали, вражені.
— Що таке?
— Що сталося?
Журавель, винувато похиливши голову, все розказав.
— Ну! Ну ти даєш! — вигукнув Сашко Циган. — Чого ти підхоплювався? Він би тебе не помітив. А так… завалив такий спостережний пункт! І взагалі… тепер вони знають, що за ними стежать. От лопух! От…
"Еге! Добре тобі зараз у компанії розмахувати руками! Побув би ти сам на сам з тими фашистами", — подумав Журавель, але вголос не сказав нічого.
— Я гадаю, зараз іти туди не можна, — мовив Марусик. — Та й ні до чого. Я ж казав, вони вдень не копатимуть.
— Точно, — погодився Журавель. — Вони б давно вже… якби…
— Значить, підемо на ніч, — сказав Сашко Циган.
— І що — всю ніч будемо… — Марусик не закінчив.
— Якщо треба, то будемо, — відрубав Сашко Циган. — А що?
— Та я думаю, всю ніч не доведеться. Я думаю, вони, як тільки смеркне, своє зроблять і — шукай вітра в полі.— Журавель свиснув.
— їх не можна випускати. Це, по-моєму, головне, — сказав Сашко Циган. — Затримати треба, поки не повернуться наші.
— Нема питань, — підтвердив Марусик. — Це — головне. Точно!
— А як же їх затримати? Вони такі здорові. Не подужаємо, — серйозно сказав Журавель.
— Машину зіпсувати… Колеса попроколювати абощо… Га?
Марусик запитально подивився на Сашка Цигана.
— А якщо вони просто туристи? Міжнародний скандал!.. Ні! Не можна, — Сашко Циган заперечно замотав головою.
— А що, як перекопати дорогу? — примружив одне око Журавель.
— О! Це ідея! — загорівся Сашко Циган. — Біля хати Неварикаш. Там якраз вузьке місце. І горбок. Не видно буде, як копатимемо.
— А з другого боку — за дідом Коцюбою, біля липового гаю, де баюра, — підхопив Марусик.
— Молодці ми! Розумні хлопці! — весело вигукнув Сашко Циган. — Гайда по заступи. Одразу й почнемо!
І хлопці бігом кинулися на свої рідні Бамбури.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
в якому розповідається про нічні пригоди, про катастрофу і про вірного Бровка
Липки — всього лише одна вулиця, що тяглася через увесь куток, огинала липовий гай і переходила у польову дорогу.
Колись це був старий шлях на Васюківку і далі на південь, у Крим, шлях, яким чумаки їздили по сіль. Рух тут був дуже жвавий, і, як ви пам'ятаєте, поряд з дідом Коцюбою колись стояв тут навіть шинок Стефана Бойка.
Але потім дорогу на Васюківку випрямили, побудували міст через Голубеньку, і цим старим шляхом уже ніхто не їздив. Хіба що механізатори в поле. Та й то рідко.
Отже, з цього погляду ідея перекопати дорогу викликати ускладнення навряд чи могла.
Спершу, завидна, вирішили копати за дідом Коцюбою, попід гаєм. Там прибулі побачити їх аж ніяк не зможуть. А той напрямок здавався хлопцям важливішим. Бо якщо "мерседес" тікатиме після "операції", то, мабуть же таки, через поле на Васюківку, щоб не їхати через усе село. Та й прибули вони в Липки саме з того боку, з Васюківки. В цьому хлопці переконалися, коли з заступами у руках кружним шляхом дісталися манівцями до липового гаю. На дорозі було чітко видно сліди шин "мерседеса". — Отут! — сказав Сашко Циган. Дорога в цьому місці йшла ярком. З одного боку починався гай, з другого — крутий схил, а за ним одразу глибока баюра. Об'їхати було неможливо.
Хлопці поплювали на руки і взялися до діла.
— Глибше, глибше копайте! — командував Сашко Циган. — І землю на один бік скидайте, осюди. Щоб було як протитанковий рів. Бо в тих "мерседесів" такий мотор, що…
— Еге! Глибше! Тут хоч би як, — невдоволено буркнув Марусик.
Заступи скрипіли, хлопці хекали.
Перекопати битий шлях, який сотні років вкочували, трамбували колесами мільйони всяких різних возів, колимаг, дормезів та інших засобів пересування, — ой, нелегка справа.
Земля була тверда, як камінь.
Аж до смерку провозилися друзі. Але шлях усе-таки перекопали. Вперті вони були хлопці.
— Не проїде! Не лише "мерседес" — всюдихід "Нива" і то не проїде! — упевнено сказав Сашко Циган.
Журавель і Марусик, що, зморені, лежали горілиць на траві край дороги, тільки мовчки хекнули у відповідь.
— Ну а тепер глянемо, що вони там роблять, і — на інший об'єкт! — скомандував Сашко Циган.
— Та зачекай! Дай одпочити трохи. Ач, завзятий! — запротестував Марусик. — У мене спина не розгинається.
— Вони чекати не будуть. їх твоя спина не цікавить. Уставайте, ну!
Але ні Марусик, ні Журавель навіть не поворухнулися.
— Ну гаразд. Десять хвилин на перепочинок.
Проте й через двадцять хвилин хлопці не піднялися. Лише десь за півгодини Сашко Циган спромігся підняти їх. І де в нього бралася та енергія?!
Посеред двору горіло вогнище. Іноземці сиділи навколо нього й говорили. І знову більше говорив старий "ковбой", а ті двоє слухали і лише іноді докидали пару слів. Нічого копати, здається, вони й не збиралися.
— Дивно, — знизав плечима Сашко Циган. — По-моєму, їм давно можна було б і починати.
— Це вони хочуть збити нас з пантелику, — сказав Марусик. — Вони ж бачили Журавля. І підозрюють, що якась пацанва за ними стежить. От і вирішили дотягти до глибокої ночі.
Журавель промовчав.
— Може… Може, й чекають, щоб поснули, — погодився Сашко Циган. — Але не на тих напали. Ходімо!
Між подвір'ям, де жили колись старі Кандиби, і подвір'ям
покійної Степаниди Неварикаші (тієї самої, пам'ятаєте, що, як і Павлентій, була понятого, коли шукали скарб) Липська вулиця була найвужча. Найвужча і найвибоїстіша. Тут і без того завжди застрявали підводи, а в негоду буксували машини.
Кращого місця для перепони й не знайдеш.
Тим паче, вулиця звідси починала підйом на горбок, а вже далі спускалася до липового гаю.
Тому іноземцям зовсім не було видно, що тут робиться.
— Ну, давайте! Дружно! Не розслаблятися! — закомандував Сашко Циган, коли вони, знову ж таки городами, в обхід, дісталися сюди.
— Але, хлопці…— сказав раптом Журавель, чухаючи потилицю. — Вам добре, у вас дома нікого, а мої мати й бабуся там уже, мабуть, панікують, думають, що ми потопилися. Ніхто ж так пізно рибу не ловить.
— То що ти пропонуєш? — скривився Сашко Циган,
— Ну, піти, покрутитися, повечеряти, вдати, наче йдемо на горище спати, а самим сюди.
— Тобі тільки вечеря в голові! Ні! Спершу перекопаємо,
а вже тоді…
— Нема питань! — підтримав Сашка Цигана Марусик.—
А то будемо вечеряти, а вони…
— Ну гаразд, — погодився Журавель. — Тільки давайте швидше, а то…
Але завжди, коли хочеться швидше, коли треба швидше, виходить навпаки. Це вже закон.
Журавель так старався, що держак його заступа раптом — хрусь! — і зламався. Не без того, правда, що був він уже й надламаний. Але ж треба, щоб саме зараз…
Журавель аж плюнув спересердя. Лагодити заступ у темряві без інструменту годі було й думати.
— Їсти менше треба! — прошипів Сашко Циган. — А то таку силу наїв, що все ламаєш.
Журавель тільки винувато зітхнув. Два заступи — звичайно, не три. Справи пішли рівно на третину повільніше. Журавель підбігав то до одного, то до другого:
— Дай покопати. Ти вже втомився. Дай! Але пі один, ні другий не давали.
— Одійди.
— Не заважай.
Журавель на хвилину відходив, а потім знову починав:
— Дай! Ну диви, як ти вже сопеш.
— Знаєш, біжи додому, — сказав Сашко Циган. — Справді, там уже хвилюються. А ми потім.
— Ні! — замотав головою Журавель. — Без вас не піду. Дай я покопаю.
— Ще один хочеш зламати? Пусти! Ну, пусти, кажу! Все одно ж не дам.
Ех! Яка ж то мука дивитися, як друзі працюють, а ти стоїш, нічого не робиш. Бо нема інструменту. Велике діло інструмент.
(Продовження на наступній сторінці)