— Як ото Юлько кинув мене, знайшов собі багату вдовицю, і опинилась я натурально на вулиці, найнялася в ресторацію мити посуд. А два роки тому через того фацета, — вона кивнула на Фішера, — най би його шляк трафив!.. Я, видиш, розбила йому гіпсову фігурку. Поставив її на підлозі, а я йшла з повною тацею посуду, не бачила, перечепилася і… У вісімсот доларів оцінив. Стара паршива фігурка якоїсь голої кралі. А то, видиш, антикваріат. Де б то я взяла такі гроші? Тільки й мала, що дідів заповіт. Та й той трохи не викинула — не брала його всерйоз. А він, — знову кивнула на Фішера, — враз загорівся. Казав, що один емігрант з Росії торік їздив і одержав спадок. Ну і написав контракт… І на дорогу позичку документом оформив — тисячу двісті. Не по скарб, видіте, їхала… Запродала той скарб. Щоб хоч день прожити на рідній землі… на Україні. Тепер можна й до цюпи…
Петро Васильович з болем дивився на сестру. В очах його були сльози.
— Стій, Гапо, стій! — вигукнула враз Катерина Семенівна. — Не плач! Оддамо тому американцю його катові гроші, хай лусне! Чортова робота!
— Авжеж! Авжеж! — підхопила Люба.
— Но, то як? Як оддамо?! Прецінь, де я візьму такі гроші? Дві тисячі доларів! Ви знаєте, що то є таке?!
— Подумаєш, дві тисячі! — вигукнула Катерина Семенівна.
— То як? — розгублено подивилася на брата Гапка.
— А отак… — рішуче мовила Катерина Семенівна. — Зараз поїдемо, візьмемо і оддамо. Біжи, Петю, діставай книжку… А чергу на машину Кандибам оддамо.
— Умниця-розумниця моя! Дай я тебе поцілую!—
розчулено обійняв Бойко дружину, потім обернувся до Олексієнка. — Товаришу дорогий! Ви ж допоможете нам оформити це все офіційно. І… І щоб Гапка більше не їздила ні в яку Америку…
— Допоможемо! Допоможемо! Не хвилюйтеся! — весело і, як завжди, приємно заусміхався Олексієнко.
…Залишається тільки додати, що Гафія Лукашевич-Бойко, колишня місіс Гапка, живе в Гарбузянах і досі. Заміж за дармоїда Гузя вона, звичайно, не вийшла, бо він з Гарбузян на другий день кудись зник, та й, як ви, мабуть, догадуєтесь, заміж вона за нього не збиралася. Працює вона шеф-поваром у сільській чайній і живе в центрі села поруч із сільрадою. Колгосп допоміг їй побудувати хату. Прийняла вона в прийми удівця з Васюківки і щаслива з ним.
А от Люба, ви не повірите, вийшла заміж за представника Інюрколегії товариша Олексієнка, переїхала до Києва і, як пішли діти, забрала до себе спершу маму, а тоді й тата. Звичайно, коли вони стали вже пенсіонерами.
Отак почалося обезлюднення Липок…
…А тепер швиденько повертаймося у наш час, бо Сашко Циган, Журавель і Марусик аж заклякли у лопухах, чатуючи на іноземців. Переконавшись, що лисуватий не мертвий, а просто спить, вони вже не сумнівалися, що старий "ковбой" неодмінно повернеться.
І справді, десь годин через дві почулося чахкання "мерседеса", під'їхала машина і з неї вийшов старий "ковбой" і ще один похилого віку дядечко зі шрамом, що навскіс перетинав ліву щоку…
Хлопці здивовано глянули на нього.
А це хто?
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,
в якому хлопці роблять перерву на обід, час якої трапляється несподівана випадковість. "Оу! Дер Кнабе?!"
Лисуватий іноземець прокинувся.
Пошрамований дядечко, який тільки-но приїхав, не привітався з ним (слова "гутен морген", "гутен таг" хлопці добре знали, бо вчили ж німецьку мову), а одразу почав, трошки затинаючись, щось розповідати.
З цього хлопці зробили висновок, що пошрамований з їхньої ж компанії. Мабуть, вони десь його залишали, а оце зараз забрали.
— Певно, перевіряв, розвідку робив, щоб переконатися, що ніхто не перешкодить, — прошепотів Марусик.
— Та цить! Дай послухати! — цикнув на нього Сашко Циган.
Але хоч як вслухалися хлопці в розмову прибулих, не могли зрозуміти анічогісінько. Те, що говорять вони німецькою мовою, було ясно — окремі слова знайомі, а от про що балачка — хоч ти вбий. От коли пошкодували хлопці, що на уроках Олени Всеволодівни ловили гав, грали в "морський бій" та обстрілювали жованими паперовими кульками Панька Цигилика. Та від цього було не легше.
— Чого ж вони не копають? — прошепотів Сашко Циган.
— Ага… Я вже їсти хочу, — прошепотів Журавель.
— Мабуть, чекають ночі. Таємно, без дозволу скарби, як правило, викопують тільки вночі,— авторитетно заявив Марусик. Він читав більше друзів, полюбляв пригодницьку літературу і мав у детективних справах неабиякий досвід.
— То що — нам до ранку тут сидіти без ріски в роті? — прошепотів з тривогою Журавель. — Мати сьогодні такий обід варить… борщ з пампушками, качка з яблуками… на третє пундики і компот.
Марусик глибоко зітхнув,
— Хлопці,— шепнув Сашко Циган. — А чого нам усім трьом тут стовбичити? Давайте по черзі на обід збігаємо. Двоє чергуватимуть, а один…
— А що матері скажемо? — шепнув Журавель. — Чому не разом?
— Ну… ну… що рибу на Голубеньці ловимо. Клює несамовито… не можемо одірватися… Ти перший, Журавель, і йди. Твоя ж мати, підготуєш її. Та й їсти ти завжди більше хочеш. Іди…
Журавель не став сперечатися. Як ви вже знаєте, сперечатися він не вмів. Та й думка про запашний борщ з пампушками, рум'яну качку з яблуками та солодкі пундики з компотом позбавляла його сил сперечатися.
За час чергування Сашка Цигана й Марусика нічого суттєвого не відбулося. Іноземці сиділи й розмовляли.
Хлопці навіть не уявляли собі, про що можна так довго балакати. Причому більше говорили старий "ковбой" і лисуватий, пошрамований слухав, часом перепитував, часом кивав головою, але сам говорив мало. Обличчя в нього було задумане й скорботне.
— Мабуть, війну згадують, — шепнув Сашко Циган.
— Ага, — погодився Марусик.
Журавель повернувся розімлілий і винуватий:
— Біжіть, хлопці, біжіть швидше! Такий борщ! А качка! Я не кажу вже про пундики і компот…
— Ну, біжи, Марусику! — самовіддано наказав Сашко Циган.
— А чого я, біжи ти, ти ж… — не дуже впевнено почав Марусик.
— Я сказав! — стиснув зуби Сашко Циган.
— Хлопці, біжіть удвох, чого там. А я почергую. А то борщ прохолоне і качка… Мати сказала, щоб…
— Правильно! Нема питань! — підхопив Марусик.
— Та ми ж домовились… — похитнувся Сашко Циган.
— Та що там домовились. Біжіть швидше, а я сам тут управлюся.
— А якщо… — почав Сашко Циган, але Журавель перебив його:
— Нічого не "якщо"! Бо як перестоїться обід, мати вам не простить.
— Ну, гаразд. Ти ж тут дивись. Ми швидко. Одна нога тут, друга там. — Сашко Циган підбадьорливо поплескав Журавля по плечу, і вони з Марусиком зникли.
Журавель лишився один.
Не будемо приховувати: одному в небезпечній ситуації завжди гірше, ніж удвох. Здавалося б, мусить бути удвічі, але воно чогось значно гірше, — вдесятеро, а то і більше… Ніхто цього не підраховував і підраховувати не зможе. Просто, коли ти один, нема перед ким приховувати свого страху, і все в тобі труситься, як у лихоманці. І це цілком природно: страх — то інструмент самозахисту, інстинкт, який попереджає про небезпеку. Не було б страху, людство давно б загинуло, на самісінькому початку свого існування. Це Марусик вичитав у якійсь книзі і дуже любить повторювати. Правильність цієї мудрої думки Журавель відчув зараз усім своїм єством.
Те, що перед ним німці, які в час війни воювали на нашій землі, не викликало жодного сумніву. І за віком, і за деякими іншими ознаками (хоча б ті ж самі шрами) вони цілком підходили під цю категорію. Хіба що лисуватий у війну був зовсім юним. Але, як відомо, наприкінці війни, під час тотальної мобілізації, в армію брали навіть п'ятнадцятирічних хлопців. Отже, всі вони колишні фашисти, а може, навіть і військові злочинці.
Гарбузяни були тоді партизанським селом, тут орудували карателі. Отже…
Приїхали вони сюди не просто так. Просто так іноземні туристи в Гарбузяни не їздять. У Гарбузянах нема ні Софії, ні Лаври, ні інших історичних пам'яток. Іноземним туристам тут оглядати нічого.
Отже…
Щось вони тут шукають. Це безперечно. Що? Мабуть, те, що залишилося з війни. А що могло залишитись? Або якісь секретні документи, які свідчать про щось важливе — чи про агентуру, навербовану з різних зрадників і залишену в нашій країні, чи про якісь військові секрети. Або ж награбовані коштовності, які вони з якихось причин не змогли тоді вивезти.
Або… хто його знає. В Журавля забракло фантазії.
У всякому разі, побачивши хлопця, який за ними слідкує, колишні фашисти панькатися з ним не стануть. По голові— бац!.. Яму викопають (лопата в багажнику!), закопають і — бувай здоровий!
Цілковита реальність такого повороту справи примушувала серце Журавля битися з шаленою швидкістю, як тільки хтось з іноземців позирав у той бік, де він ховався в кущах смородини.
Як багато важить у нашому житті випадковість! Як змінювалися часом навіть долі людські від зовсім, здавалося б, незначних випадкових обставин!
(Продовження на наступній сторінці)