Павло Денисович кинувся на колію, схопив дівчинку, відштовхнув, але сам відскочити вже не встиг. Тепловоз з ходу вдарив його, відкинув метрів на десять, добре, що не під колеса. Але ногу розтрощило. Хірурги сім годин збирали й стуляли докупи уламки кісток…. Півроку йому тепер лежати в гіпсі, не менше.
Дружина поправила йому подушку, ніжно погладила по руці. Він усміхнувся їй лагідно й зітхнув:
— Ех, Ганю, дивлюсь я оце на хлопців і згадую наші з Явою походеньки.
— Було! Недарма вас дід Салимон шелегейдиками називав, — білозубо усміхнулася дружина.
Павло Денисович підморгнув хлопцям:
— Єсть у мене друг Ява, Іван Васильович Рень, прикордонник зараз, заступник начальника застави. Ех! Ми з ним у дитинстві витворяли… І метро під свинарником копали, і на безлюдний острів тікали, і з коровою Контрибуцією "бій биків" влаштовували… І незнайомця з тринадцятої квартири по всьому Києву шукали, і…
Що вони ще витворяли з другом Явою, Павло Денисович розповісти не встиг, бо в цю мить за вікном у дворі почувся гавкіт.
Хлопці завмерли. Потім Марусик і Журавель підхопилися й кинулися до вікна.
— Бровко! Бровко!
Перед вікном, брудний, у реп'яхах, з уривком ланцюга на ошийнику, сидів Бровко. Палата була на першому поверсі, вікно відчинене.
— Бровко! — гукнув з ліжка Сашко Циган.
Бровко гавкнув відчайдушно, розігнався, стрибнув і скочив на підвіконня.
— Ой!
Бровко кинувся до ліжка і, прищуливши вуха, метляючи хвостом і жалібно повискуючи, почав лащитися до господаря.
Сашко Циган обхопив його обома руками і, ховаючи сльози, ткнувся обличчям у шерсть.
Двері палати прочинилися, і з'явилася голова медсестри у білій косинці:
— Ой! Що це? Звідки собака?! Ви що? Не можна! Не можна! В палаті собака — це неможливо!
Сашко Циган, не розтуляючи рук і не підводячи голови, проказав:
— Віл мені… життя врятував.
Невідомо, як події розгорталися б далі, але тут у коридорі почулися голоси.
Двері широко розчинилися, і в супроводі високого вусатого лікаря зайшли голова колгоспу Максим Богданович, підполковник Дідух, Пауль Беккер, Рудольф Грос і ще якісь люди, які не вмістилися вже в палаті, стояли в коридорі.
— О! Та ти тут не сумуєш! Навіть Бровко тебе розважає. Здоров, герою! — весело вигукнув Максим Богданович. — От наші німецькі друзі прийшли тебе провідати…
Пауль Беккер і Рудольф Грос поклали па тумбочку яскраві поліетиленові кульки з оранжевими апельсинами і цукерками в барвистих обгортках. Потім витягли з кишень і подарували всім хлопцям, а також Павлові Денисовичу та його дружині значки та кольорові листівки.
— Бітте! Кляйне сувенір! Бітте!
На прощання воші всім потиснули руки, а Сашка Цигана Пауль Беккер нахилився і поцілував.
А потім усі пішли, забравши й Бровка. Пішла й дружина Павла Денисовича.
Павло Денисович задрімав. А Сашко Циган дивився у вікно на те, як сідало сонце за Лису гору, і думав:
"Як це, мабуть, страшно, коли війна… І як добре, що є такі люди, як Пауль Беккер, Рудольф Грос та інші, які в усіх куточках світу борються за мир, щоб війни не було. Ну, і, звичайно, наші — уся країна, весь народ бореться…
Бо такі, як той містер Фішер та різні інші містери-шмістери, заради грошей і золота ладні на що завгодно…
Але нічого в них не вийде!.. Не вийде! Нічого!"
І сонце — мати всього живого на планеті, що, як кожна мати теж завжди за мир, — погоджуючись, кивнуло Сашкові Цигану з безхмарного неба. І сховалося за Лису гору… Щоб завтра знову встати і усміхнутися нашим Гарбузянам, і Васюківці, і Піскам, і Дідівщині, і всій землі неосяжній нашій, кращої за яку немає для нас нічого на світі.