Та Кощій Безсмертний не поспішав. – І не страшно тобі?.. Невже не боїшся! – Кощій Безсмертний говорив дуже співчутливо…
– Якщо чесно… боюсь, звичайно, – зітхнув Глечик. – А що зробиш, коли іншого виходу нема? Треба ж друга виручати…
– Ніколи б не подумав, що ти на таке здатний, – і собі зітхнув Кощій Безсмертний. – Боягуз, вареник, редиска, а бач… Прости, Васю!..
– Що? – не зрозумів Глечик.
– Прости, кажу, вибач, що я про тебе так думав…
– Що-що? – ніяк не міг второпати Вася.
– Невже ж я так змінився, що ти мене досі не впізнав?
– Що-о?
– Це ж я – Валера!
– Що-о-о?! – Глечик поправив на носі окуляри і зміряв Кощія поглядом з ніг до голови.
– Не віриш? Я! Чесне слово!
– Не робіть з мене дурня! Що ви мені голову морочите? Що ви мене дурите, як маленького? Де ви бачили дорослого вусатого четвертокласника? Думаєте, я вам під ці вигадки дзеркальце віддам? Дзуськи!
– Не вигадки це, – знову зітхнув Кощій. – Можеш перевірити. От задавай мені будь-які питання. Питай мене про те, що можемо знати тільки ми з тобою. От питай!
Вася знову поправив окуляри і пильно глянув на Кощія Безсмертного:
– Ну… Ну от про що ми говорили, коли нас із класу вигнали?
– Про космічні польоти, як завжди.
– А точніше? Конкретніше. Про що?
– Про мою ключку хокейну замашну… Про те, що в ракеті, на жаль, у хокей грати не можна буде… Про м'яч футбольний. Що його взяти треба…
У Басі похололо в животі. Справді! Звідки Кощій про це знає? Може, катував Валеру, і Валера признався?
– А… а коли мій день народження?
– Двадцять сьомого вересня.
"Невже і про мій день народження допитував Кощій?"
– Коли ми розбили вікно у школі?
– Минулого понеділка.
– Як ми називаємо Балабайченка? – Карабас-Балабас.
– Де в мене на спині родимка?
– Під лівою лопаткою.
– Які цукерки я найбільше люблю?
– Козинаки.
Питаючи, Вася пильно-пильно вдивлявся у Кощія Безсмертного і з жахом помічав, що він справді схожий на Валеру, тільки на дорослого вусатого Валеру. І очі Балерині темно-карі, лукаво примружені, з отими іскристими бісиками. І губи, усміхаючись, так само трошечки кривить, і шрамик маленький над правою бровою (бебехнувся колись на ковзанці). І на всі запитання точно відповідає…
– Валера? – голос у Васі зірвався, захрип. – Невже це справді ти?!
– Я! Звичайно!.. Пізнав нарешті?
– Що ж з тобою зробилося, Валеро?! – в роті у Васі пересохло. – Як же ти став дорослим… Кощієм? Тебе присилували? Примусили?
– Ніхто мене не примушував. Я сам…
– Що-о?!
– Сам захотів.
– Як?!
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,
в якому Валера розповідає, що з ним сталося.
– Три дні тому, пам'ятаєш вигнала мене з класу Катерина Степанівна. За те, що я Віті Кулачковському за комір жука-рогача вкинув. Вийшов я, тиняюся по коридорах порожніх, безлюдних. Підійшов до сходів, які у підвал ведуть. Бачу, залізні двері підвалу незамкнені. Тільки я підійшов, вони – ррип!..— одчинилися, звідти рука вистромилася. І пальцем мені – хить-хить! – підійди, мовляв. Я думав, що то наш завгосп Іван Тарасович. Підійшов. А рука мене за комір – рраз! – і в підвал. Я навіть крикнути не встиг. Двері одразу – клац! – замкнулися. Темрява – хоч в око стрель.
– Здоров, Валеро! – чую голос, лагідний, привітний такий. – Не бійся. Ми – твої друзі. Лиха тобі не зичимо, тільки добра. Ти нам дуже подобаєшся. Гарний ти хлопець! Не те, що інші – вареники, пігмеї, редиски. Здорово ти того жука за комір Кулачковському вкинув. Молодець!.. І водою ти здорово бризкаєшся. А як вазон з другого поверху скинув! Сила! І кепочку Борі Бородянського у калюжу ловко швиргонув! Ха-ха-ха! Нам такі потрібні.
– А… х-то ви? – спромігся нарешті спитати я.
– Кажу ж – твої друзі. Та не лякайся, дурненький. Ми хочемо тобі допомогти. Ти ж мрієш полетіти у космос, на інші планети. Правда?
– Ну, мрію, – признався я.
– А одного ж людського життя для цього не вистачить. Правда?
– Правда, – кажу.
– Хочеш бути безсмертним?
– Безсмертним? – перепитую. – А хіба це можливо?
– Для таких, як ти, можливо.
– Ну, звичайно, хочу. Нема питань! Який би це дурень не хотів.
– Ну, тоді, вважай, що все гаразд.
– Що? Я уже безсмертний? – зрадів я.
– Ич! Який швидкий! Це ще заробити треба.
– А як? Що треба?
– Та нічого особливого. Іди до нас на роботу.
– Куди?
– У ВС.
– Яке ВС? У Військові Сили? В армію, чи що?
– Сили, але не військові. Вражі сили.
– У шпигуни, чи що? – похолов я. – В іноземну розвідку? Батьківщину зраджувати? Та ви що!
– У які шпигуни? Ніякої батьківщини не треба зраджувати. Це зовсім інше. По казковій лінії. Казки читаєш?
– Ну, читаю.
– Хто такі Баба Яга, Змій Горинич, Кощій Безсмертний – знаєш?
– Ну, знаю.
– Так от. До них у компанію. Якраз вакансія є. Вільна посада Кощія Безсмертного. Саме для тебе.
– Що?! Кощія?! – отетерів я.
– Безсмертного! – уточнив голос. – Та ти не переживай! То тільки у старих казках Кощій Безсмертний страшний, схожий на скелет. Тепер зовсім інше. Будеш звичайним собі чоловіком, – хочеш вусатим, хочеш бородатим, хочеш безвусим і безбородим.
– А робити що треба?
– А нічого не треба. Живи собі. Тільки жити доведеться не дома, звичайно.
– А де?
– Ну, ти й цікавий! Спершу згоду дай, а тоді будемо говорити далі. Та ти не квапся. Не поспішай. Обміркуй гарненько. Це справа серйозна. Не на день, не на два – на все життя. Єдине що скажу: влада буде в тебе необмежена. Можливості невичерпні. Що хочеш мати, все матимеш. Подумай. Ми не кожному таке пропонуємо. І нікого не силуємо. Тільки за власним бажанням. Даємо тобі кілька днів на роздуми. Зваж усе, обміркуй. Щоб потім не просився відпустити. Бо назад вороття не буде. Зрозумів? – 3-зрозумів, – кажу. – І ще – про розмову нашу нікому ні слова. Розкажеш – страшна тебе кара чекатиме. Зрозумів? – 3-зрозумів, – кажу. І тільки я це сказав, та ж сама рука мене за комір – хап! – двері прочинилися, і я опинився на сходах.
Рука мені помахала з дверей і сховалася. А тут і дзвінок продзвенів… Три дні ходив я і думав.
Невже це хтось пожартував? Хтось із старшокласників? Володька Мамалиґа з дев'ятого "А", наприклад, – відомий на всю школу витівник. Або Алик Бамбаровський, капітан шкільного клубу веселих та винахідливих. Могли! То такі, що самого директора Ярослава Івановича розіграти не побояться.
А якщо насправді?..
Надто вже дорослий, не учнівський голос говорив зі мною. І хіба цікаво жартувати Мамализі чи Бамбаровському з четвертокласником? Що це їм дасть? Та ще це попередження, щоб мовчав. Ніхто ж про той розигриш і не дізнається! Коли б розігрували, то сказали б прийти кудись, щось зробити, щоб можна було посміятися… А так… Схоже, що не розигриш. Схоже, що насправді.
Погоджуватися чи ні?
З одного боку, звичайно, кидати школу й батьків одразу назавжди – якось воно…не той… А з другого боку – як у космос до інших планет летіти, то все одно рідних треба кидати назавжди. А ми ж з тобою саме про польоти мріяли.
Три дні я ходив і думав. І тоді, як пішли ми з тобою у ліс їжака ловити,— теж думав.
А коли ми посварилися і ти втік, лишився я сам. І раптом з кущів виходить Бабай, ти його тепер знаєш.
– Здоров, Валеро! – я його голос одразу впізнав. – Ну що, надумав?
Розгубився я, слова сказати не можу. А він:
– Ну, чого ти, дурненький? Чого боїшся? Тобі пропонують безсмертя, а ти ще вагаєшся. Та якби я комусь іншому запропонував, мені б тільки дякували. Бажаючі у цьому лісі не вмістилися б! – І голос у нього такий лагідний, привітний.
Уявив я собі раптом – лечу я, Безсмертний, у ракеті до інших планет. І прилітаю, зустрічаюся з інопланетянами. Розказую їм про життя на Землі. І репортаж про мою зустріч передають по інтербаченню. І на мене дивиться вся планета. І в усіх газетах світу мої величезні фотографії…
Подумав я востаннє, махнув рукою і сказав:
– Ну гаразд! Згоден!
– От і добре! – Бабай витяг з кишені пласкеньку пляшечку, одгвинтив кришку-стаканчик, налив з пляшечки і простягнув мені. – Пий!
– Що це? Для чого? – здивувався я.
– Ну ти ж розумієш, діти вражою силою не бувають. Для цього треба стати дорослим. Чекати, поки ти нормально виростеш, нам ніколи. А це – сік чарівної рослини-дорослини. Вип'єш – і одразу станеш дорослим. Яким хочеш бути – вусатим, бородатим чи безвусим і безбородим?
(Продовження на наступній сторінці)