– Жах!.. Що ж робити? Як же я додому піду? Що я Валериним батькам скажу, дідові Павлу Харитоновичу? Що? "Ваш син і онук перетворився на Кощія Безсмертного за власним бажанням!" Вони ж усі збожеволіють! Невже не можна вже нічого зробити? Якось вплинути на них?
– Можна. Для цього й треба було пронести у Зландію чарівне дзеркальце. Воно не тільки тому чарівне, що пускає чарівного сонячного зайчика: кожен, хто гляне у нього, ніби зазирне собі у душу. У нього відразу прокинеться совість. І зникнуть чари пана Морока, пропаде дія соку рослини-дорослини. І він перестане бути вражою силою, знову повернеться у дитинство. Пан Морок знає про це і тому вперто полював за дзеркальцем. Тому він суворо заборонив зазирати у дзеркальце, вигадавши, буцімто це смертельно небезпечно. Та для самого пана Морока це справді небезпечно, бо сонячні зайчики – смертельні вороги пана Морока, зробленого з темряви.
– То що ж робити? Як примусити моїх однокласників і мого друга Валеру глянути у дзеркальце?
– От над цим давай подумаємо… Перш за все треба повернутися у Зландію.
– Вони ж не пустять, вони ж розгніваються… цюк-цюк-цюк!.. Ху!.. Буль-буль-буль!..
– По-моєму, якщо не помиляюсь, тобі пропонували перетворитися на дракона Васю?
– А… звідки ви знаєте?
– Ну… все-таки я таємнича Незнайомка. Мумять у мене бути свої секрети… – Незнайомка загадково усміхнулася.
– Ну… пропонував… Валера…
– То, може, варто погодитися…
– Що?! Стати драконом?! Три голови і в усіх огонь з рота?! Ні! Не хочу!
– Ну як не хочеш, то й не станеш. Перетворення можливе тільки за власним бажанням. Але вдати, наче ти погодився, можеш. І тим часом примусити їх зазирнути у дзеркальце. Сказати, що, мовляв, той, хто у дзеркальце зазирне – стане наймогутнішим, найдужчим, найнепереможнішим. Тому, мовляв, пан Морок і не хоче, щоб хтось зазирав. Владу втратити боїться.
– О! Це – ідея! Ви це зараз придумали? Незнайомка знов усміхнулася загадково.
– А хіба це має значення? То що – будемо вертатися у Зландію? – І ви теж?
– А що ж – я тебе самого кину? Я весь час десь поблизу буду. Щоб на допомогу, як треба, прийти.
Вася одразу повеселішав. Що не кажіть, а коли хтось тебе підстраховує, завжди легше.
– От тільки як у Зландію пробратися? – задумливо мовила Незнайомка. – Ворота замкнені, паркан онде який високий…
– Ну, про це не турбуйтесь. Я ж туди пробрався! Думаєте, крізь ворота? Вони весь час замкнені. Через дірку в паркані. Тільки… – Вася почухав потилицю. – Чи пролізете ви?.. Ви ж усе-таки доросла.
– Ну, коли ти проліз, то й я пролізу, – впевнено сказала Незнайомка.
– Тоді – гайда!.. Тільки, мабуть, поповзом доведеться. Щоб не побачили ненароком.
– Поповзом – то й поповзом! – погодилася Незнайомка.
– А ваше довге плаття не порветься? Не заважатиме?
– Не хвилюйся!
Вася ліг у траву і поповз перший – дорогу вказувати. Незнайомка за ним. "Добре повзе, – подумав Вася, озирнувшися. – Як справжній хлопець! І не скажеш, що доросла тьотя та ще у довгому бальному платті".
Вони підповзли до того місця, де Вася пролазив. Вася одхилив дошку, проліз. Зачаївся у траві, чекає.
Дивиться – голова Незнайомки крізь дірку просунулася, потім плечі. Раз! – і пролізла. І вже у траві біля Васі.
– Ну, ви молодець! – захоплено прошепотів Глечик. – Я й не думав, що пролізете. Все-таки доросла.
– А всі дорослі – колишні діти! – прошепотіла Незнайомка. – Їм навіть гратися іноді хочеться.
З галявини лунали музика і співи.
Скрадаючись попід кущами, Глечик і Незнайомка підповзли ближче.
Змій Горинич, Баба Яга і Кощій Валера витанцьовували, співаючи, а Бабай грав їм на акордеоні.
Змій Горинич танцював навприсядки і співав:
Я Горинич – дужий змій,
Зачіпать мене не смій!
Зачіпать мене не смій –
Бо я вогнедишний змій!
Ху-ху-ху! Ча-ча-ча!
Стережись Горинича!
Ху! Ху! Ху! Тру-лю-лю!
Кого хочеш спопелю!
Ху! Ху! Ху! Тру-лю-лю!
Баба Яга танцювала, накульгуючи і припадаючи на праву ногу:
А я Баба Яга –
Костяная нога!
Кого хочеш я провчу.
В ступі, в ступі розтовчу.
Наймиліший мені звук.
Цюк-цюк-цюк-цюк! Цюк-цюк-цюк!
А Кощій Валера танцював справжній брейк, виробляючи різні складні гімнастичні вправи. І співав:
Я Кощій Безсмертний,
Смерті не боюся.
І тому із ворогами
Я сміливо б'юся.
Раз-два! Три-чотири!
Тири-дири-нашатири!
Шура-бура-щебетура, –
Краща в світі – фізкультура!
Танцюючи, Змій Горинич і Кощій Валера зіштовхнулися лобами і одразу почали битися.
– Ху! – на тебе! – кричав Горинич.
– А я – Безсмертний! – випинав груди Кощій Валера.
Б'ючися, вони зачепили й Бабу Ягу. Вона заверещала, кидаючись у бійку.
Всі троє духопелили одне одного і галасували неймовірно.
Бабай спершу сміявся, потім це йому, мабуть, набридло і він гримнув:
– Все! Досить!
Змій Горинич, Баба Яга і Кощій Валера вмить припинили битися, наче ляльки, яких смикнули за мотузочку.
– Свято закінчено! Всі – по хатах! – крикнув Бабай, і знову ж таки всі дружно, ні слова не кажучи, розбіглися по своїх хатках.
"Бідний Валера! – подумав Глечик. – Той Бабай крутить ним, як хоче".
Бабай підійшов до погребні, тричі тупнув ногою і разом з акордеоном провалився під землю.
– Ну що… – прошепотів Глечик. – Піду, мабуть, до Валери… Проситися у дракони.
– Давай! – прошепотіла Незнайомка. – В разі чого – гукай! Прийду на допомогу.
Вася підвівся і пригинцем, короткими перебіжками гайнув до хатки Кощія. Все-таки треба було пильнувати, щоб Змій чи Баба Яга не перехопили його і не спопелили або не стовкли у ступі ще до того, як він встигне щось сказати.
Двері було замкнено.
Вася постукав.
– Хто там? – перелякано спитав Кощій Валера.
– Це я! Вася! Відчини! Я надумав! Хочу бути драконом!
– Що? – Двері відчинилися, і на порозі з'явився Кощій Валера.— Ти серйозно?
– Серйозно! А що?.. Вирішив бути з тобою до кінця… Та й як я тепер додому повернуся? Що я скажу твоїм батькам, брату, бабусі, дідові Павлу Харитоновичу? Та й у школі – хлопцям, Катерині Степанівні…
– Ну, Васько! Ну, молодець! Це ж здорово! – Кощій Валера аж підскакував.— Знову ми будемо разом. А то мені з ними, по правді сказати, нудно! Ух, тепер ми їм покажемо! Таке влаштуємо – будь здоров!
Краєм ока Вася побачив, що і в хатки на курячих ніжках, і в хатки Змія Горинича двері по-прочинялися – Змій і Баба Яга підслуховували. І Глечик, не дуже притишуючи голосу, щоб вони чули, сказав:
– Тільки знаєш, Валеро, якщо вже я стану драконом, то я хочу бути не просто рядовим поганеньким дракончиком, що яєчню на полум'ї з рота смажить та вчительці математики волосся обсмалює. Я хочу стати Всемогутнім Драконом номер один, найдужчим з усіх драконів на світі, наймогутнішим, найнепереможнішим з усієї вражої сили.
– Ну це ти вже загнув! – усміхнувся Кощій Валера. – Цього тобі досягти, не вдасться. І не дозволить тобі цього ніхто.
– А я дозволу й не питатиму. І досягти цього не дуже важко.
– Цікаво! Як же цього досягти?
– А це вже, вибач, мій секрет.
– А звідки той секрет тобі відомий?
– Раз кажу, значить, відомий.
– Не бреши!
– А я брехав коли-небудь?
– Взагалі-то ні… здається…
– То чого б це я зараз брехав?
– Ну тоді скажи.
– А ти ж мені про Бабая не сказав.
– Та мені ж заборонили! Під страхом лютої кари.
– А мене, може, за це теж по голівці не погладять.
– Ну скажи, ну!
– Чарівне дзеркальце…
– Що?
– Той, хто подивиться у чарівне дзеркальце, стане могутнім і непереможним.
– Та ти що! Навпаки! Той загине!
– Дурниці! То пан Морок навмисне каже, щоб ніхто з вас не зазирнув. Боїться, щоб його влада не похитнулася. Щоб ніхто не став могутнішим за нього. Тому він і полював за дзеркальцем, тому й помістив його у печері "Тридцять три лиха".
– Хто тобі це сказав?
– Незнайомка. Ще там, у лісі, коли дзеркальце мені давала.
– А вона його сама тобі дала?
– Аякже! Де б я його взяв? Бо я їй сподобався. "Вони все одно, – каже, – в мене дзеркальце одберуть. Так я тобі його секрет одкрию. А ти мене потім за це із Зландії вирятуєш…" І, як бачиш, вона на мене покладалася недаремно. Я її таки вирятував. Вона, мабуть, давно вже дома, у своїй Країні Сонячних Зайчиків.
– Ти диви!.. – Кощій Валера був вражений. – Невже ти такий розумний! От Глечик!
(Продовження на наступній сторінці)