Осторонь від усього цього, в затінку, під повіткою, де сидів сам Омелько і з сім'єю і декотрими із сусідів, лежав, витягши передні лапи, друг дому — кудлатий Рябко, надзвичайно розумний пес, про якого Омелько не раз, бувало, казав гостям: "Такий розумний собака, такий розумний, тілько що "оченаша" не знає". Рябко, постукуючи своїм кудлатим у реп'яхах хвостом по землі, здавалось, уважно слухав, що говорилось під повіткою, і виявляв на своєму собачому обличчі жваву радість, коли Омелько розповідав про щось, як йому здавалося, веселе.
А старий Омелько, сивий, з сивими, підрізаними над верхньою губою вусами,— підрізаними для того, щоб вони, гаспидські вуса, йому, Омелькові-шевцеві, не заважали, брати в зуби дратву,— Омелько, сидячи під повіткою на маленькому триногому дзиґлику і постукуючи шилом об чобіт і колодку, що лежали в нього на колінах, шив козацький чобіт і весело просторікував, допікаючи, очевидно, одному високому, з блідим, виснаженим обличчям парубкові, який сидів верхи на голоблі.
— І якого ж біса ви там друкуєте у вашій друкарні?—допитувався Омелько, просиляючи дратву в прокол, зроблений шилом.
— Та книжки, дядьку, друкуємо,— відповів, усміхаючись, парубок.
— Які там книжки?
— Усякі, дядьку.
— Овва! От сказав! Усякі! Книга — це не чобіт... От я так усякі чоботи шию — і козацькі, здоровенні, і дитячі, маленькі: все одно це буде чобіт. А книги, небоже, гай-гай! Буває книга добра, православна, буває і погана, католицька. Ось воно як.
— "Вертоград словесний" друкуємо...
— Ну, коли вертоград, то це що-небудь добре.
— Та ще "Лестницу духовную".
Трохи осторонь від цих співбесідників біля складеного з чотирьох цеглин маленького горна сидів молодий вусань. Він тримав над вогнем велику залізну ложку з дерев'яним держаком: це він розтоплював свинець у ложці для лиття куль. На колінах у вусаня лежала формочка для куль — щось схоже на обрубані ножиці, і тут же стояла миска з водою, в якій мали охолоджуватись кулі. Нагрівши залізну ложку й розтопивши свинець, він, перехрестившись, почав наливати його у формочку. Вода у мисці хлюпнула — то куля впала у воду.
— Перша куля во ім'я отця!—урочисто промовив вусань.
— Амінь!— підтвердив Омелько, моргнувши вусом. Молодий парубок, котрий розповідав, які книги вони
друкують в острозькій друкарні, підійшов до вусаня, щоб подивитись на лиття куль. Підійшов і зацікавився цим ділом Рябко і, помахуючи хвостом, почав обнюхувати миску.
— Друга куля во ім'я сина!—казав далі вусань.
— Ще амінь!—підтвердив Омелько.
— Третя куля во ім'я дуй а святого!
Вусань перебрав усіх відомих йому святих — і богородицю, і покрову окремо, і святую п'ятінку, і Миколу і Івана Головосіку, і святого Юрка — і усім їм відлив по кулі.
— А добрячі кулі?— спитав молодий парубок, виловивши з води одну кулю й роздивляючись її.
— Добрячі, брате, такі добрячі, що в саме око битимуть,— усміхнувся вусань.
— Авжеж! І свинець добрячий!—— усміхнувся й собі парубок.— Свинець учений, письменний.
— Як письменний?—здивувався Омелько, виймаючи з рота дратву.
— А таки письменний, дядьку,— загадково посміхався парубок,— цим свинцем польські книги друкували.
Парубок витяг з кишені кілька чорних смужок і показав їх на долоні старому Омелькові. То були друкарські літери. Молодий високий парубок, на ймення Хведь-ко, був складачем у славнозвісній тоді друкарні князів Острозьких в Острозі,— в друкарні, видання якої, особливо церковні книги, ціняться тепер дуже дорого. Хлоп Хведько, що став складачем не по своїй волі, а за наказом старого князя, який брав з острозької школи у свою друкарню кожного, кого його ясновельможності забажалося взяти, не відчував ніякої схильності до друкарської справи. Сидіти або здебільшого— стояти перед ящичками, з літерами в похмурій тюрмі, якою здавалась друкарня, з ранку до ночі цокати остогидлими літерами і водночас думати про зелений ліс, про поле, про волю, про козакування і внаслідок цього через неуважність хапати не ту літеру, яку треба, замість буки ставити како, і замість како —іжицю, і за це діставати ляпаса або вуходранку, а то й києм по спині від справщика чи від пана ревізора — усього цього було цілком досить, щоб зненавидіти чортову друкарню. Хведько мріяв про Запорожжя, а тут набирай "Духовний вертоград" або "Лестницу до раю". Йому остогидли ці "вертогради" й "лестницы", але найбільш остогидли літери. І от він почав потихеньку тягати їх з друкарні й давати козакам на лиття куль. Але Хведько чинив у даному разі з розбором: він не чіпав своїх, слов'янських літер, якими друкувались церковнослов'янські книги,— Хведько несвідомо став прибічником кирилиці,-—а тягав він прокляту латиницю та лядщину — шрифти латинський і польський—і віддавав їх на козацьку справу.
Таким чином, через дивний збіг ідей та обставин друкарня — знаряддя єзуїтської пропаганди в південній Русі — стала знаряддям цілком протилежної їй ідеї — знаряддям козацької незалежності: єзуїтська книга, надрукована в острозькій друкарні, побивала народність і віру України; а козацька куля, відлита з латинсько-польського шрифту тої самої друкарні, руйнувала не лише зведену єзуїтами будову окатоличення південно-руського народу, але й саму державу, що дала притулок цим розбійникам церкви Христової.
— Що ж це таке?— дивувався старий Омелько, крутячи пальцями чорненьку бляшку.
— Та літера ж дядьку,— відказав Хведько.
— Яка мат-тері її — літера? Оце горобине очко?
— Ні, дядьку, не горобине очко, а літера о, он. Несподівано загавкав Рябко і кинувся до воріт.
— Цуцу! Рябко!— почулося за воротами.
Собака радісно закрутив хвостом і гайнув у підворіття.
— Кого бог несе?— повернувся до воріт Омелько. Глянула в тому ж напрямку і його старша онука й
спаленіла: собачий нюх і дівоче серце вгадали, хто йшов...
Відчинилася хвіртка, і в двір зайшло двоє знайомих уже нам парубків — ті, що їх запряжено було в біду патера Загайла і один з них іржав, жеребцем, а другий попереджав патера, що буде хвицатись...
— Гі-гі-гі-гі!— раптом заіржав один із прибулих, кремезний гарний парубок з сірими веселими очима, і заіржав так добре, що навіть Рябко здивувався й хотів було загавкати, та схаменувся, збагнув, що той жартує, і ще швидше закрутив хвостом.
— Гі-гі-гі-гі!—знов заіржав веселий парубок.
— Тю на тебе! Що ти, з глузду з'їхав, чи що?— здивувався Омелько.
— Ні, дядьку, я оконячився,— відповів веселий парубок.
— А, мат-тері твоїй!.. Як це оконячився?
— Конем став, дядьку, от і іржу по-жереб'ячому.
— А я хвицаюсь; не підходьте до мене, задом вдарю,— сказав і другий парубок, смаглявий хлопчина з чорними бровами, що зрослися на переніссі.
— Та тю на вас, гаспидські діти,— сердився Омелько. Усі наблизились до прибулих і з подивом поглядали
на них. Гарненька старша онука Омелькова крадькома поглядала на веселого парубка, і в очах її спалахувала ніжність. Стара Омельчиха, підперши щоку рукою, хитала старою головою і теж усміхалась, шепочучи:
— От дурні — молоді ще, веселі... Парубки розказали, що з ними трапилось. Вусатий козак насупився.
— Ось до чого дійшло,— тихо бурмотів він,— людей хрещених на коней обертають...
— За що ж се вас отак? — спитав він, помовчавши якийсь час.
— Та що в неділю до костьолу не пішли, а пішли до церкви.
Гарненька дівчина, знай, поглядала крадькома на Грицька, який безтурботно розповідав про те, що возив на собі ксьондза і що його, як коняку били нагайкою. Кілька разів загорілі щоки її спалахували рум'янцем —• від сорому та обурення.
— А чи нема у вас, бабусенько, чого-небудь мокрого?— раптом звернувся Грицько до старої Омельчихи,
Старенька лагідно усміхнулася.
— Мокрого, хлопче?
— Та мокренького, бабцю, коней напувати.
— То чого б тобі, хлопче. Сирівцю?
— Та сирівцю, чи що, афї мокреньке та холодненьке.
— Добре, хлопче... Ану, Одарю, біжи хутенько в льох наточи сирівцю,— звернулася старенька до онуки.
Поки ходили за сирівцем, усі перейшли в холодок, і Омелько знов узявся постукувати шилом то по чобо" ту, то по колодці.
— Невже й оцей чоботище буде возити поганців, мат-тері їх?— з образою в голосі запитав він.
— Буде, дядьку,— відповів, сміючись, Грицько. Омелько подивився на нього докірливо, а вусатий запорожець сердито крекнув.
— Пани й ксьондзи кажуть, що нас на те бог створив, ми, бач, бидло, худоба,— вів далі Грицько.
У цей час Одаря, задихана й розчервоніла, підійшла до нього і, подавши велику миску з пінистим сирівцем, уклонилась. Грицько, взявши обома руками миску, підморгнув.
— Ану, Юхиме,— глянув він на товариша,— перехрестись за мене, а я за тебе вип'ю.
— А цур тобі!— відбувся жартом Юхим.— Коні без хреста п'ють.
(Продовження на наступній сторінці)