Заходилися коло огірків і тарані. Тут, біля води, степ не був таким мертвим та мовчазним, яким він здавався кілька годин тому. Деркачі завзято диркали в траві; то там, то тут хававкали й підпадьомкали перепелиці, чайки перекликалися за річкою, а в очереті десь гув приглушено бугай. Розспівалося в тернах та по лозах дрібне птаство, дзижчала й тріскотіла всіляка жива дрібнота — різноманітна комашня.
— А далеко ще, дядьку, до Січі?—спитав смаглявий Юхим, смокчучи голову тарані.
Запорожець глянув на нього лукавими очима й глузливо моргнув вусом.
— Ні, вже близько,— кинув він ліниво,— рукою подати.
— А як таки буде?
— Та тижнів два ходу буде.
Товариші його засміялися. Юхим здогадався, що це з нього, й сам зареготав.
— Ото піймав облизня, дурний!— похвалив він сам себе.
4. Д. Мордовець
97
Коні забрели у воду І, вгамувавши спрагу, задоволено форкали.
Грицько, кінчивши трапезу й помолившись на схід сонця, теж підійшов до води, приліг на берег грудьми, припав ротом до річки й почав пити лежачи.
— Не пий так, хлопче,— татари спіймають,— зупинив його запорожець.
— А як же, дядьку?— спитав Грицько, повертаючи голову.
— Пий пригорщею, по-козацькому.
Незабаром усі скінчили трапезу, помолились, напилися води з річки, прибрали харчі, зв'язали коней поводами й пустили на одному аркані.
— Тепер одпочинемо,— наказав запорожець.
Молодь, полягавши долілиць і уткнувши носи в шапки, одразу ж захропла: далася взнаки проведена без сну ніч.
Не спав лише запорожець. Розкинувшись горілиць і дивлячись в бездонну синяву неба, він посмоктував свою люлечку й думав, про що може думати лише запорожець... Далека біленька хатка за Сулою, вся в зелені... Зелені верби коло ставка... Під вербами сидить дівчина; низько схиливши голову й тихо співаючи, вона щось шиє... На тім боці, за Сулою, під темним лісом козак траву косить і часто поглядає туди, де шумлять верби над чорнявою, низько схиленою голівкою з волошками у волоссі... Потім на цій чорнявій голівці, над блідим як стіна обличчям, золотий вінець, співають "Ісаіє, ликуй..." А молодий козак, що косив траву за Сулою, дивиться здаля, з натовпу, на це бліде під вінцем обличчя, і здається йому, що в нього серце вирізують — вирізують і співають "Ісаіє, ликуй...". А там Запорожжя — не чути ні жіночого голосу, ні "Ісаія", не видно любого блідого личка — самі похмурі вусаті обличчя товариства... Дніпро голубий, ще голубіше море, і голубе та безкрає небо... Козлов-місто, Кафа, Синоп, Трапе-зонт — галери, невольники.
Усе це в півсонній дрімоті привиджується запорожцеві. А люлечка вже хрипить, згасла — сон очі склепляє...
Раптом десь почулось немов далеке собаче гавкання...
Запорожець розплющив очі; гавкання повторилося, спочатку ніби з одного боку, потім з другого... Запорожець звівся на лікті, дослухається,— нічого не чути... Він тихо став спочатку на коліна, озирнувся навколо,— нічого не видно... Знову вітром донесло звідкілясь собаче гавкання... Запорожець став на ноги — голий неозорий степ та де-не-де могили... Через одну з могил майнули темні цятки — то сайгаки... Недарма це — їх налякав хтось...
На березі, де відпочивали втікачі, росла верба. Запорожець, чіпляючись за гілки, виліз на самий верх дерева й поглянув кругом на степ. Те, що він побачив, змусило розширитися його маленькі зіниці...
Він швидко зліз з дерева і почав розтошвхувати товаришів, що солодко спали.
— Хлопці, вставайте мерщій... За нами погоня...
— Що? Що, дядьку? Пан?.. Загайло?..
— Вставайте, стонадцять вам чортів! За нами гони!
— Гони? Ой лишечко? Що нам робити?
— На коней, зараз, дядечку!
— Е! Пізно на коней... треба у воду.
— Як у воду, дядьку? Ото біда!
— У воду! Топитись — стонадцять кіп чортів!
— Ой матінко! Мй, може, ще втечемо...
Собачий гавкіт чути було тепер зовсім виразно. Молоді втікачі, пойняті жахом, дивилися один на одного знетямленими очима: вони пізнали здаля голоси гончаків князя Острозького — від них не втекти.
Запорожець тим часом кинувся до сухого торішнього очерету* що стирчав біля води поміж зеленню молодого, дістав ножа, зрізав чотири найгрубіші очеретини, обрізав похапцем, продув їх так, що повітря проходило вільно, і повернувся до товаришів, які розгублено тупцяли на одному місці.
— Ось візьміть по очеретині... —■ Нащо, дядьку?
— Стонадцять кіп чортів! Слухайте: візміть по очеретині в рота та й сховайтесь у воду проміж осокою або між очеретом — так з головою і ховайтесь, щоб голови не видно було з берега... Хоч і день просидіти можна під водою. Ми так від татарви ховаємося...
Молоді втікачі жадібно вхопили по очеретині й тремтячими руками почали сунути їх у рот і дути. Потопаючі хапалися за соломинки...
— Та глядіть, щоб один кінець очеретини був у роті, а другий над водою, а не у воді, а то вода в рот поллється, тоді — стонадцять кіп — усе пропало.
Погоня наближалась. Чути було голоси людей, кінський тупіт і веселе гавкання собак. Заіржали коні втікачів — пізнали, що свої близько; їм відповідали іржанням звідти.
Запорожець щось згадав: він кинувся до тернового куща, відломив кілька гострих колючок, метнувся до спутаних коней, швидко розпутав їх, одв'язав від аркана, і, встромивши під пітник кожному що кілька колючих голок, вдарив нагайкою. Коні, почувши гострий біль від тернових колючок, як скажені, помчали в степ.
Погоня була близько.
— Лізь у воду, стонадцять кіп!
Втікачі кинулися до води, тримаючи в роті очеретинки і хрестячись.
— В очерет! Бредіть в очерет!— наказав запорожець, тягнучи за собою у воду все своє майно.
Втікачі занурились у воду. Видно було, як на поверхні збуреної річки рухалися й тремтіли очеретинки, вискакували з води бульбашки; потім усе заспокоїлося. Тільки знаючи, де кожен з утікачів занурився у воду, можна було після довгого спостереження помітити, як поміж зеленим очеретом тремтіли й ніби рухались сухі очеретинки, що стирчали з води.
Останнім ввійшов у воду запорожець, озирнувся навколо, чхнув, згадав "стонадцять кіп чортів" і зник під водою.
— А, псявяра! Рибу й огірки їли — ось і сліди...
Погоня підскакала до самої води. Собакц, обнюхуючи землю й риб'ячу луску з кістками, гавкали, аж скавучали. Вони відчували, що здобич тут, але не бачили її.
— Піль! Піль! Шукай, Ментор, шукай!— нацьковували собак.
— Вони тут,— лови їх, псю крев, лови, Огар!
Собаки кинулися в очерет, у кущі, лізли в воду, гавкали на вербу. Ментор, чуючи здобич і вгадуючи навіть, де вона, крутився по воді, захлинався, пирхав. Але він не вмів пірнати.
Деякі собаки перепливали через річку, обнюхували протилежний берег, але, відчувши, що сліди там зникали, поверталися назад.
— Вони тут — їм нікуди було втекти.
— Кляті хами у воді сидять: вони це вміють робити.
— Що з хамами станеться! Вони, як хохуля, і в воді можуть жити.
— А чи не поскакали вони, пане, на конях? Я бачив, як вони помчали в степ.
— То самі коні, без людей: я сам бачив.
— Все ж треба, пане, спіймати княжих коней: його мосць князь дуже дорожить ними.
— Знаю! Хіба ж так відшмагав за них нашого брата шляхтича!
— Коней і пан Сондач із своїми жовнірами піймає.
Коли б переслідувачі наших втікачів уважніше дивилися на воду, вони б побачили, як в одному місці тремтіла й ходором ходила по воді суха очеретинка, що стояла сторчма, як вона нахилялася, знову ставала, як виходили з води бульбашки... Вони побачили б, як очеретинка вискочила з води, покружляла на місці й тихо-тихо попливла вниз.
— Ні, це чорти, а не люди,— справді, у воду впалиі
— Та вони, пане, потонули, напевно.
— Не можна ж не захлинутися: стільки часу під воlt; дою!
— Цих клятих схизматиків ні вогонь, ні вода не бере?
— А! Он одного коня спіймали — ведут...
— Як він хвицається!.. Наче скажений, далібуг, скажений...
В цей час у воді, на тому місці, де недавно вискочила суха очеретинка, щось заборсалося, заплескало водою... Показалася рука, голова... Собаки загавкали й кинулися у воду.
— Бачив пан? Там щось із води показалося...
— Рука... голова... волосся...
— Де пан бачив?
— Он там, де Огар шукає.
Але там знову нічого не було видно: руки й волосся зникли під водою... Собака крутився на тому місці й скавучав.
— Треба, пане, пошукати там.
— Роздягнися, Яцеку, поштрикай там шаблею. Один жовнір роздягнувся і побрів у воду, тримаючи
поперед себе шаблю. Раптом він спіткнувся об щось і злякано кинувся назад.
— Єзус-Марія, там щось лежить м'яке...
— Ну, тягни, з води — побачимо.
-— Як же, пане?... Воно... може, воно...
— Тягни, собачий сину, бо палашем нагодую!
Ядек, бурмочучи молитву, побрів знову, нахилився, намацав щось і потяг. Хутко з води показалася холоша синіх штанів, чобіт...
— Тягни, Яцеку, тягни!
Показалися руки, бліде обличчя із заплющеними очима... Це був Хведір Безрідний. Собаки обнюхували його й вили.
(Продовження на наступній сторінці)