Тим часом запорожець дістав з кишені своїх широких штанів люлечку й кисет з тютюном, повагом натоптав люлечку, дістав кресало, мовчки викресав огню, поклав тліючий трут у люльку, закрив її мідною, з прорізами, покришечкою, що висіла в нього на реАмінці разом з кривою голкою для чищення люльки, потягнув і випустив з-під суворих вусів струмінь синього диму, сплюнув набік і подивився своїми маленькими лукавими очима на парубків.
— А хочете, хлопці, я вас навчу, як на панах та на ксьондзах їздити?— повагом промовив він.
Усі глянули на нього — хто з посмішкою, хто здивовано.
— Навчіть, дядьку,— усміхнувся Грицько,— ото б поїздив на чортовому Загайлі!
Запорожець знову потягнув люлечку, випустив синій димок і сплюнув.
— Гаразд, навчу... Тілько цього вчать у нас на Запорожжі,— процідив він крізь зуби.
Парубки перезирнулись між собою. Гарненька Одаря глянула на них і спустила додолу очі; рум'янець помітно сходив з її жвавого, тепер ніби застиглого личка... Запорожець знову пустив струмінь диму...
— Ходімо зі мною на Низ, у Великий Луг. Великий Луг буде вам батьком, Січ — матір'ю, а я буду вашим дядьком,— вів далі запорожець.
Парубки знову перезирнулись нерішуче... Омелько мовчки, сердито стукав по чоботу...
— Добре, дядьку, ходімо,— сказав Грицько, труснувши головою, і глянув на Одарю.
Дівчина стала бліда на личку, мов нежива...
Слова запорожця зробили своє діло.
Коли другого дня вранці патер Загайло наказав своїм гайдукам знову запрягати хлобів у біду, щоб далі їхати по парафії, йому доповіли, що хлопи зникли — двоногі коні патера як у воду впали. До того ж марша-лок князя Януша з великим збентеженням доповів його мосці, своєму ясновельможному панові, що вночі із стайні хтось викрав найулюбленіші скакові коні його милості князя, що і в місті сталося щось незвичайне, бо вночі з різних закладів князевих, в тому числі й з друкарні, зникло кілька хлопів. Ходили чутки, що причиною цьому був якийсь волоцюга, вусатий запорожець, що вештався в місті й підбивав хлопів тікати на Запорожжя, і що це був емісар завзятого козацького розбійника Конаше-вича-Сагайдачного, який потай вербував молодь у свої кляті ватаги.
Ця звістка розлютила князя Януша, і він наказав тут-таки, біля самого ґанку свого палацу, розкласти "на коберці" і відшмагати канчуками кількох панків із своєї палацової шляхти, які ще досі не проспалися після вчорашньої гулянки, і в той же час звелів негайно відправити загони міських козаків і жовнірів за зухвалими втікачами,
Ясновельможні гості князя Януша, які ночували у гостинного хазяїна, дізнавшись про те, що сталося, дуже сміялись з шановного патера Загайла, який потрапив у таке кумедне становище,— йому ні на кому було далі об'їжджати свою парафію.
— Що ж!—лукаво підморгував князю Вишневець-кому Мелетій Смотрицький.— Сії на колесницях і сії на конях, а ми во ім'я господа...
— На паличці?—підказав князь, не усміхнувшись ні сухими губами, ні холодними очима.
— Пішечки — по-апостольському.
— Ну, в апостолів мозолів не було...
—• Його мосць хоче сказати — подагри...
Тим часом втікачі були вже далеко. Вони — знайомий уже нам вусатий Запорожець Карпо, на прізвисько Колокузні, і два парубки, що возили Загайла,— Грицько і Юхим,— скориставшись тим, що підпила челядь князя Острозького поснула, встигли захопити з його стайні по чудовому коню й на світанку виїхали з Острога. За містом до них приєднався четвертий товариш, і хоч був він піший, добрий запорожець не міг відмовити йому в допомозі за його послуги й посадив до себе за сідло. Четвертий товариш, що приєднався до них, був той самий худий і високий складач із друкарні, який постачав запорожця друкарськими літерами, з яких той виливав кулі.
Ранок був хмарний і прохолодний. Північний вітрець грався гривами коней, яких втікачі це дуже гнали, почасти бажаючи зберегти їхні сили, почасти й через те, що четвертий товариш заважав їм швидко їхати: доброму коневі давався взнаки зайвий тягар. Лишивши за собою ліс, втікачі виїхали у відкритий степ, що простягся аж до Запорозьких Вольностей, як називалися фактичні володіння запорожців,і переходив у володіння кримських татар, хоч справжньої границі в той час не існувало. Щоправда, степ цей не був ще пустелею, якою він ставав біля Чорного шляху і далі на південь: тут були ще й річки, й озера, й лісові хащі, але житла вже не видно було, бо досвідчений запорожець вибирав для свого походу шлях, де найменше можна було зустріти живу істоту, крім, звичайно, сайгаків, диких турів, кабанів і різноманітного птаства, починаючи від качок і чайок і кінчаючи орлами-білозірцями.
Невідома далина, що лягла перед нашими втікачами, вселяла якийсь забобонний страх, особливо новачкам здавалась чимсь незбагненним, неосяжним. Це була розкішно поетична пустеля, яка навівала на душу благоговіння, священний жах перед чимсь невідомим; але наші молоді втікачі, що далі Острога і ближчих сіл нічого не бачили, відчували одне в цій чудесній поезії незайманої природи — чи то страх ,від якого волосся стає сторч, чи то приглушену тугу, що ятрить молоде серце. Адже вони покинули все близьке і знайоме задля далекого і незнаного! Куди веде їх ця безмежна пустеля? Чи не туди, де кінчається земля, впираючись у небо? Поглянуть вони на небо, а по небу біжать хмари, немов такі самі втікачі, як і вони, і теж тікають туди, в невідому далину, з півночі на південь. І вітер туди ж віє, і тирса шумить у цьому безмежному морі, схиляючись теж.туди, до невідомого півдня. Шелестять край степового озерця й лози, нахиляючи свої гнучкі віти туди ж куди і їх несуть слухняні ноги коней. Он оддалік з'явилися сайгаки, зупинились, підняли свої гострі мордочки, дивляться сюди, нюхають повітря і, немов чимсь злякані, тікають теж туди, в невідому далину. Он пролітає над степом, ширяючи в повітрі, білий ширококрилий лунь і теж щезає в далині. Он злетіла й закигикала чайка і, зробивши в повітрі кілька кіл, спустилася десь у високу траву. Попереду вискочив звідкілясь зайчик, сів на задні лапки, нашорошив довгі вуха й стрімголов чкурнув черезвисоку могилу, через яку вітер жене сухе перекотиполе,— і знову туди, в невідому далину...
А там, іще далі, щось чорніє по степу, щось никає, наче люди: то нахилиться, то підведеться; часом щось блисне на сонці, коли хмарка перебіжить через нього,— може, це блищать коси косарів, а може, це татари... Страшно стає... А запорожець мовчить, посмоктує свою люлечку: він звик до мовчання; цілими тижнями іноді доводиться запорожцеві самому блукати степом, полювати на сайгака чи тура, або стерегти татар, або ловити рибу у плавнях,— і він мовчить. Мовчать і молоді втікачі... А воно, оте чорне, що никає степом, все ближче й ближче. Страшно стає...
— То, дядьку, люди отам?— наважуються спитати мовчазного запорожця.
Запорожець глянув, пустив з-під вусів димок —і знову мовчить.
— Може, татари, дядьку?— нове запитання.
— Дрохви,— вилітає коротка відповідь з-під вусів разом із димом.
І знову западає мовчанка, така сама глуха, як оцей мовчазний степ. Та й говорити нікому неохота. Кожен думає, і кожному думається своє, минуле, ще зовсім недавнє, але таке вже далеке.
Сонце перейшло вже за полудень; усі хмари попливли до крайнеба; ставало душно, і коні, видно, втомилися, та й напувати їх давно вже пора.
Саме в цей час оддалік показалися кущі терну й верболозу. Блиснула на сонці смуга води — то була річка. Побачивши воду, коні радісно заіржали.
— Ага! Пити захотіли... Добре... Повертайте, хлопці, до води; і коней понапуваємо та попасемо, й самі відпочинемо,— наказав запорожець.
— І в мене в горлі пересохло,— сказав Грицько. Повернули до річки. Вона тихо й спокійно плинула
серед положистих берегів, порослих подекуди високим очеретам. На березі меланхолійно походжали чаплі; побачивши вершників, вони злякано замахали крилами й полетіли геть. Дикі качки випурхнули з очерету і з кряканням подалися за чаплями.
Втікачі злізли з коней, спутали їх і пустили на траву, яка здавалась напрочуд, розкішною, соковитою та м'якою. Запасливий запорожець дістав із своїх саков хліба, в'яленої тарані, огірків і добрячий боклажок оковитої: все це йому понакладала в сакви стара Омель-чиха, синок якої, Одароччин батько, теж козакував десь, і вона без сліз не могла бачити запорожця. Сіли кружка на траві. Запорожець дістав із саков маленький срібний корячок, який між іншим добром він знайшов колись у торбинці заарканеного татарина.
— Добрячий корячок,— сказав він, милуючись чаркою,— вартий татарської голови.
— І він налив з боклажка живлющої рідини.
— Відступися, козацька душе, обіллю!— сказав він, хрестячись, і перехилив корячок під богатирські вуса, навіть не крекнувши.
Він налив знову і подав Грицькові.
— Ану, хлопче, встроми в душу оцього списа. Грицько перехрестився, випив і крекнув.
— А щоб її! Наче кота в горлянку посадив,— замотав головою Грицько.
— Нічого, хлопче, твоя душа не миша, кіт її не задавить,— втішав його запорожець.
Випили й інші двоє парубків, і в усіх на душі наче полегшало.
(Продовження на наступній сторінці)