Попереду чайок пливли якісь темні страховища: чи то люди-велетні, чи то звірі, чи то чорні дивоглядні риби... Стирчали з води якісь руки, велетенські пальці на цих руках: це пливли прив'язані до чайок дуби та осокори...
Тихо, незвичайно тихо, хоч би почувся подих чий-не-буд... Тільки дихає "москаль", дихне поривчасто, пробіжить по воді й вщухне...
Десь там, у темряві, заспівав півень: це в Кизи-Кер-мені — турецький півень, а співає він так само, як козацький на Україні. Знов заспівав півень,— це північ... Та й в небі визоріло: он Петрів Хрест, он Чепіга горить, Волосожар... І в Дніпрі з темної води визирають і мигтять зірочки... Одна покотилася по небі і, здається, впала у Дніпро... Застогнав десь пугач...
На одній із чайок, що йде трохи попереду інших, чорніє на носі ніби статуя. Це стоїть непорушно сам Сагайдачний і не відводить очей від оповитої туманом далечини...
Там, попереду, в тому мороці, забрехав собака... Це в Кизи-Кермені турецький собака на вітер бреше, не спиться йому, як і всякому собаці...
Ледь-ледь заблимав попереду вогник... Напевно, у віконечку сторожової башти...
А може, це зірочка... Ні, не зірочка — темніють обриси башти, стін...
Знову порив вітру, "москаль" війнув козакам у потилицю, і знову тихо...
— Весла у воду, стій, ні кроку!— пішло по всій фло-пролунав раптом голос Сагайдачного, але так тихо, що почули тільки найближчі чайки.
— Весла у воду, стій, ні кроку! — пішло по всій флотилії.
І чайки вмент зупинилися. Попереду вирізьблювались темні виступи башти.
Настав вирішальний момент.
— Спускай дуби! Ріж — знову пролунав голос кошового.
— Ріж! Спускай дуби!— пішло по всій флотилії, від одного берега Дніпра до другого.
Відрізані від чайок дуби й осокори, ворушачи над водою обрубаними гілками, наче велетенськими руками, попливли вниз за водою...
Чайки, утримувані веслами, стояли на воді непорушно...
Дуби зникали з очей... Дехто з козаків хрестився...
Тихо, незвичайно тихо навколо, навіть "москаль" не віє... Минуло кілька хвилин... Наче спросоння хрипко заспівав півень, йому відповів сонним гавканням собака, і знову стало тихо.
Раптом попереду, далеко поза цією пітьмою, почулось якесь глухе брязкання, ще, ще...
— Зачепили!— прошепотів до себе Карпо, налягаючи на весло.
У цю мить гримнув гарматний постріл, за ним другий, третій... Прокинулась фортеця, загриміла стіна — шкварять турки по колодах, по дубах та осокорах, гадаючи, що то вони по козаках стріляють та по їх зухвалих човнах... "Алла! Алла! Алла!" — виють у пітьмі голоси.
Постріл за пострілом гримить із стін фортеці. Чути, як ядра хляпають в ріку, розривають ланцюги, каламутять воду. Картеч і ядра хряскають по колодах, брязкають ланцюги.
— Ких-ких-ких!— затискаючи носа й рота рукою, не може втриматися від сміху добряга Хома.— Ото дурні, по колодах гатять...
— І хитрий достобіса у нас батько!— шепочуть молоді козаки.
Ще кілка разів гримнули залпи й стихли: чи то всі набої вистріляно, чи то турки подумали собі, що знищили зухвалих ягуарів.
Тихо й темно попереду, хоч в око стрель...
— Рушаймо, дітки, та тихо-тихо, водою не хлюпни!— чується знов у темряві голос Сагайдачного.
— Рушай! Рушай!—— покотилося тихо від берега до берега.
У ту ж мить поривчасто війнув "москаль", і чайки птахом полинули темною поверхнею похмурої ріки... Ось вони вже напроти фортеці... Зі стін долинають приглушені голоси... Злякані корови ревуть за стінами.
Чайки вже минули фортецю...
— Ких-ких-ких!— не мбже стриматися Хома.
— Мовчи, Хомо, ще не дома,— застерігають його.
— Оце так батько! Оце-то старий Сагайдак!
— Налягай, налягай, братця, щоб весла тріщали! Налягай до живих печінок! Або слави добути, або дома не бути!
Чайки летіли стрілою, далеко лишивши за собою страшний Кизи-Кермен.
Уже над ранок, підійшовши до лиманів, вони зупинилися й поховались у неозорих плавнях, наче дикі качки. Тут, під захистом очерету, козаки стали на відпочинок перед виступом у відкрите море. Місце для стоянки й відпочинку було щонайкраще. На десятки верстов розкинулися плавні, в яких могло сховатися ціле військо й лишитися непоміченим цілий флот з невеликих суден. Незайманий очерет був такий високий, що в ньому могли ходити велетні і все ж вершечки гарного, стрункого, гнучкого очерету ховали б їх з головою.
В очереті гніздилися незліченні зграї водяних птахів — бакланів, чапель, гусей, качок, куликів, лисух, диких курочок, бугаїв. Від пташиних голосів над лиманами стояв стогін. Часом над очеретом наче буря промчить: то пробігали стада наляканих чимсь диких кабанів, яких на лиманах була сила-силенна.
Козаки взагалі любили очерет, бо в очереті вони ховалися від поганих бусурманів, в очереті вони полювали на птахів та звірину, в очереті й рибу ловили — одне з багатств їхнього скромного життя. Козак і в пісні не забував свого очерету, а дівчина, вихваляючи свого милого, співала також про очерет:
Очерет-осока,
Чорні брови в козака.
Та зате в очереті водилося й лихо козакове, яке отруювало все його життя в цій Палестині: лихо це — комар. Комарі в лиманах серед очерету були якоюсь
№
карою божою, муками єгипетськими, і народна поезія, згадуючи про злигодні козацького вільного життя, згадувала й про комара; кожному козакові доводилося "козацьким білим тілом комарів годувати"..
Саме в цьому очереті й отаборилися запорожці, щасливо поминувши Кизи-Кермен. Хто заснув у човнах, хто на березі, в очереті. Вартові розташувалися край поснулого війська, хоч теж у траві, але на більш високих місцях, звідки видно було і лимани, і степи, що ген розкинулися на неозорих просторах.
Вартові розташовувалися невеликими гуртками — по двоє й по троє: якщо один ненароком задрімає, то другий пильнуватиме.
Раптом десь у траві чи в очереті почувся крик перепела.
"Під-подом, під-подом!" — повторився він ясно знову. "Сховав-сховав сховав!" — відгукнувся на це запорожець.
"Сховав-сховав-сховав!" — пішло луною в різних місцях.
Це обережний Небаба перевіряв варту; для цього він, причаївшись десь в очереті, наслідував крик перепела, а йому тим же криком мали відповідати вартові. Горе тому безтурботному, який би заснув і не відгукнувся,— його чекало жорстоке покарання киями.
XII
Нарешті козаки в морі.
— Та яке ж воно велике!—з мимовільним острахом сказав Грицько, оглянувши своїми зляканими очима неозорий водяний простір.
— А яка вода в ньому!—чи то із здивуванням, чи то з ляком зітхнув його товариш.
— Неначе блакитна.
— Ні, синя.
— Та не синя—зелена.
— І кінця-краю нема їй!
— Так от воно — море! Ой господи! Тільки небо вкрива його...
— Небо простре, яко шкіру, ех!—якось гірко пробурчав Олексій Попович, котрий був, видно, не в гуморі, бо в поході, і особливо на морі, якнайсуворіше заборонялося пиячити,— Чортове море!
— Еге! Якби ж усе це була горілка, а не вода, ото б! — підсміювався з нього вусатий Карпо.
І не тільки новачків вразило море. Безмежна маса води і її небачений колір, неможливість на чомусь зупинити погляд, який, скільки не дивись в далечінь, здавалось, все більш і більш потопав у цій безмежності, одноманітне погойдування чайок, жахливе безлюддя цієї водяної мертвої пустелі — все наводило на душу тугу, сонноту, нудьгу. Відчувалась якась страшна безпорадність, відірваність од усього світу. Це було навіть не між небом і землею, а між небом і безоднею, який немає кінця-краю, яка поглинула саму землю і яка німа та глуха, наче могила, наче смерть.
Хоч би що-небудь з'явилося живе на цьому мертвому морі! Хоч би татари!
Чайки йшли відкритим морем, очевидно, на південь. Що ж там—хотілося спитати — ще далі, ще глибше, за цією безкраєю синявою? Там, здавалося, ще страшніше.
Тільки ліворуч, далеко-далеко, ніби край моря, тяглася довга туманна смужка й теж танула в далині, в цьому самому безкрайому морі, танула, наче димок, наче хмарка, наче туманець від подиху кудись зниклої землі.
— А то що таке? — показували молоді козаки.
— То Крим.
І ця туманна смужка в синій далечині, ця тануча хмарка—то Крим! Та не може бути! Це там, де кінчається і небо, і море... Та це, напевно, кінець світу...
А як пече сонце! Невже це те саме сонце, що й на Україні, в Києві, в Острозі, в Прилуках, у Пирятині?.. І на море впала від нього безкрая смуга, що яскріє і тремтить на цій страшній, ніби дихаючій воді, якій теж нема кінця й краю...
Ближче до корми великої чайки, отаманської, на розмальованому підвищенні, яке зветься чердаком, сидить, підібгавши по-турецьки ноги, сивоусий Небаба, він ліниво посмоктує свою люльку й куняє. Люлька його часто гасне, через що він бурчить, згадує сто копанок чортів, викрешує знову вогню, оглядає з-під сивих брів море, і знову ліниво смокче люльку, і знову куняє.
(Продовження на наступній сторінці)