Нетяга тим часом сів за стіл на покуті, одсунув від себе чужі чарки та пляшки й витяг з-під своєї рогозової опанчі щирозлотного обушка.
— Гей, шинкарко!— гукнув він, кладучи свою за-ставщину на стіл.— Цебер меду за цей обушок!
Перелякана недавнім грюкотом, шинкарка не знала, що їй робити, і запитливо поглядала на дуків, боячись зустрітися з сердитим поглядом нетяги.
Дуки, посміхнувшись, перезирнулися.
— Не давай йому, Насте,— сказав нарешті Войтен-ко,— не викупить він у тебе сеї заставщини, поки не буде в нас воли поганяти або в тебе груби топити.
Тоді гольтіпака, не кажучи й слова, розпустив свій пояс з хмельових батогів, розстебнув широкого шкіряного череса, що був під рогозовою опанчею, труснув ним,— і з нього посипалися блискучи червінці, що так і устелили собою весь стіл.
Картина швидко змінилася.
Шинкарка ахнула й перехилилась усім тілом через шинквас. Гарні очі її засвітилися жадобою, губи затремтіли. У дуків, як побачили вони таку купу золота, і хміль з голови вилетів. Вони кинулися навперебій догоджати гольтіпаці.
— Ох, братику, пане козаченьку! Як же ти нас одурив!— заговорив Золотаренко.
— Випий, козаченьку, випий, серце нашого меду-го-рілки!— підсипався Войтенко.
— Не май на нас, братику, серця, що ми з тебе насміялися,— то ми жартували...
Пб
Нетяга, не кажучи й слова, підійшов до одчиненого вікна і свиснув.
І раптом — звідки й взялися — у шинок заходять троє добре вбраних козаків, по всьому видно, що джури, і, низько кланяючись, підходять до гольтіпаки.
— Здоров був, батьку козацький! Ось твої шати,— сказав перший з них,— шовкові жупани.
— А ось твої, батьку, жовті сап'янці!— привітав його другий джура.
— А це твої, батьку, червоні штани та шапка-окса-митка,— привітав третій.
І справді в руках у козаків була дорога одежа: у першого — голубі шовкові жупани із золотими китицями й гаптуванням; у другого — жовті сап'янові чоботи; у третього — червоні широченні штани, такі широкі, що коли в них козак іде, то сам за собою штанямми слід замітає.
Нетяга тут-таки, не соромлячись, жінок, вбрався й закрутив вуса.
Коли невідомий гольтіпака обернувся на пишно вбраного козака, на лицаря, старший джура звернувся до нього з такими словами, які дуже збентежили дуків і шинкарку:
— Гей, Хеесько Ганжо Андибере, батьку козацький, славний лицарю! Чи довго тут байдики битимеш? Час-пора йти на Україну батькувати.
Дуки навіть подалися назад, зачувши ці слова, і посунулися до самого порога.
— То це, братця, не козак —— бідний нетяга!—зашепотіли вони злякано.
— Еге! То се Хвесько Ганжа Андибер — гетьман запорозький...
— Отаман кошовий, братця,— про нього вже давно слава йде!
Отямившись трохи, вони з поклонами наблизились до перебраного нетяги ї почали вибачатися, що помилково пожартували з ним.
А Гаврило Довгополенко, підійшовши до нього й вклоняючись низько, сказав:
— Присунься ж і ти до нас, батьку козацький, ближче, вклонимося ми тобі нижче, будемо думати та гадати, як би добре було на славній Україні проживати.
А Войтенко й Золотаренко одразу ж піднесли йому з своїх рук мед та пиво. Дивний незнайомець не відмовлявся від частування, але, приймаючи з їхніх рук напитки, не пив їх, а виливав на свою дорогу одежу.
— Гей, шати мої, шати!—вигукував він при цьому.— Пийте, гуляйте! Не мене шанують — вас поважають, бо доки я вас на себе не надівав, то й шани від дуків-сріб-ляників не видав.
Спантеличені дуки розгублено переступали з ноги на ногу, соромлячись глянути в очі цьому дияволу, що наче з неба впав, та його трьом чубатим, засмаглим аггелам. Шинкарка теж стояла ні жива ні мертва. Тільки наймичка одверто раділа, витріщаючи свої веселі очі на козака-нетягу, що тепер аж сяяв у дорогих шатах.
Та недовго тривало це збентеження. Страшний незнайомець глянув на своїх молодців.
— Гей, козаки-дітки, друзі-молодці!—гукнув він і лагідно і грізно водночас— Прошу я вас, друзі, добре дбайте, сих дуків-срібляників за лоб, паче волів, із-за стола виводжайте, перед вікнами покладайте, у три березини потягайте, щоб вони мене пам'ятали, до кінця віку не забували.
І.він показав на Войтенка та на Золотаренка, а до Гаврила Довгополенка звернувся по-дружньому:
— А ти, брате, сідай коло мене, вип'ємо: ти бідним чоловіком не погордував, а хто бідним чоловіком не гордує, для того й бог добра не пошкодує.
Войтенка й Золотаренка джури тим часом узяли за чуби і, наче волів, вивели з шинку, поклали під вікнами і, незважаючи на їхній лемент, на те, врешті, що з усього ринку та з берега збіглось багато цікавих, добре відшмагали березою, та ще й прочитали їм напучення.
— Гей, дуки ви, дуки!—примовляв той, що бив.— За вами ліси й луки: ніде нашому брату, козаку-нетязі, стати, коня попасти...
— Так їх, так їх, дуків!— кричав натовп.— Вони з бідного чоловіка останню сорочку знімають.
— Оце так Хвесько-козак! Оце так Ганжа Анди-бер!—лунали радісні голоси.— Він за нашого брата стоїть— за голоту.
Оцей таємничий голтіпака, цей Ганжа Андибер і був Петро Конашевич-Сагайдачний, що стільки років пропадав безвісти.
Відтоді, як Сагайдачний, одразу ж після обрання його кошовим отаманом, оголосив морський похід, минуло більше тижняч Козаки весь цей час споряджалися в дорогу. Діло це було немудре: остаточно опоряджалися чайки, конопатилися щільніше, смолилися, оснащалися линвами, кодолами, якорями — із заліза й просто з каміння на покладних навхрест дерев'яних лапах; виготовлялися запасні вірьовки, весла й правила; латався та зашивався драний одяг — штани, сорочки, шапки, кожухи, чоботи й череси на татарські й турецькі майбутні золоті; пекли хліби, які потім різали на сухарі й сушили по горнах і просто на запиналах та на кін-ских попонах; запасалися на дорогу й предмети розкоші — цибуля, часник, сіль, тютюн, сушена тараня й лящ, наливалися боклаги й барила доброю горілкою, оковитою. Військовий грамотій "письмменник" Олексій Попович, одчайдушний пройдисвіт з київських бурсаків, захопив у дорогу і святе письмо.
Надзвичайно зворушливим по своїй простоті й дитячій наївності був виступ у похід і особливо напутній молебень, який, за відсутністю в Січі попа й церкви, якось особливо по-козацьки відмахав Олексій Попович. Деяким козакам схотілося помолитись перед виступом у грізну, далеку, незнану дорогу; а як молитися — вони не знали... "Бог його зна, що воно таке там піп чита, коли у дорогу напутствуе,— говорили декотрі з них, які бачили часом у Києві напутні молебні,— про якогось-то там Пилипа-мурина та— про царицю якусь Кандакію, а до чого ся цариця — бог його знає..."
І от, коли всі курені, все військо запорозьке висипало на берег до чайок і коли веслярі зайняли вже свої місця, а все інше товариство юрмилося то коло своїх корогов, то біля чайок, увагу всіх привернула поява на гетьманській чайці Олексія Поповича з книгою в руках. Він був без шапки. Завжди зухвала, одчайдушна, завжди задерта догори голова його тепер була покірливо схилена над книгою. Південний теплий вітреть грався його чорним чубом і корогвами, що тихо поскрипували... Берег на цілу верству був усіяний козаками, наче город квітами,
Олексій Попович, підвівши очі на гетьманську корогву, перехрестився. Ніби за чиїмсь таємним знаком все військо зняло шапки.
— Олексій Попович святе письмо читає!— прокотилося рядами.— Слухайте, братці!
— "Ангел же господень рече до Пилипа, глаголя: устань, іди на полуднє, на шлях, що веде від Єрусалима в Газу,— і той бє пуст..."
Гучно лунало по воді та по всьому березі чітке, поважне читання Олексія Поповича. Козаки слухали його уважно, затамувавши подих... Вони слухали серцем і дитячою, віруючою думкою, слухали не Олексія Поповича, цього частенько п'яного гульвісу, цього запального розбишаку й одчайдушного пройдисвіта, який не давав, де це можна було (тільки не в Січі), спуску ні дівчатам, ні молодицям, а слухали вони своїм чистим серцем святе письмо. Обличчя козаків були серйозні, замислені, і тим поважніші, чим менше розуміли вони прочитане, це таємниче святе письмо, якого вони самі не вміли читати. Південний вітрець грався їхніми чубами на похилених задуманих головах.
Голос читця дедалі міцнішав — він сам захоплювався, вигукував церковні слова з українським акцентом, перетворюючи "ять" в "і", а "і" в "єри", в "и", що найбільш було до душі слухачам. Ці незрозумілі для них слова — цей "мурин", цей "євнух" і якась "цариця" — все це входило в душу слухачів таким же незрозумілим, таємничим, але тим більш милим серцю. Хтось кудись їде на колісниці, читає пророка Ісаію... А тут і "дух", і "Пилип", і "рече"... І вони, козаки, кудись їдуть — далеко-далеко... І під голос читця, під звуки цього святого письма кожному згадується або рідна хата з вербою, або старенька мати, прибита горем розлуки, або дівчина коло криниці, яка прощається з козаком, а сльози в неї течуть по зблідлих щоках та в криницю кап-кап-кап...
— Дивіться, дивіться!— залунали раптом голоси.
— Козаки бугая ведуть!
— Та то ж не бугай! Хіба тобі повилазило?
— Та бугай же і є, чортів син!
(Продовження на наступній сторінці)