— Не бугай, іродове цуценя! То сам тур! Хіба не бачиш — бородою трясе?
— Та тур же, братці, тур і є, от дивина, так дивина!
Справді, перед очима козаків, які молилися богу, постала небувала дивина. На тому боці Дніпра, саме проти берега, всипаного козаками, якісь два — чи то козаки, чи то просто хлопці — вели на аркані живого тура, що опирався й сердито мотав головою. Хіба ж це не дивина! Живого чорта за роги тягнуть! Де ж це бачено! Двоє хлопців живого тура ведуть, а він величається, як свиня на очкурі... Це якісь чари...
Хлопці, що ведуть тура, махають шапками, гукають.
— Та се, може, татари, чортові сини, ману напускають...
— Які татари! У наших штанях...
— Та ману, ж напускають — характерники, може...
— Ми їх напустимо*..
Декотрі з козаків кинулись до великого рибальського човна, що стояв коло берега, схопили весла і, обминаючи чайки, птахом полинули на той берег, де об'явилась ця дивина. Як тільки човен пристав, козаки вискочили з нього, підбігли до дива... Розводять руками, знизують плечима... Ті, що привели диво на аркані, скидають шапки, вітаються з козаками...
Бачать козаки з цього берега ще більше диво: тур починає танцювати й хвицатися... Чути, як там козаки, дивлячись на танцюючого тура, регочуть — лоском лягають...
— Що воно таке, сто копанок чортів!— не витримав Хвилон Небаба.
— Та то вчений тур! Може, москалі, як ведмедя, навчили його танцювати...
— Еге! Навчиш бабу козаком бути!
Незабаром побачили, що всі — і ті козаки, які поїхали човном, і ті, що привели тура, і сам тур — зійшли до Дніпра й сіли в човен... Видно, як тур стоїть у човні і бородою трясе...
— Ото чортова проява! Ну й диво!
— А роги які, братці! Оце-то роги!
— А хвостище!
— А борода немов у цапа. Цапина борода...
— Де вже цапові до такої! Наче в доброго москаля... Тим часом човен пристав до цього берега, і з нього
разом з козаками та двома невідомими хлопцями вийшов і тур, крутячи головою та бородою потрушуючи... Його зразу обступили кругом запорожці...
Та в цю мить з нього вискочив... козак, запорожець.
— Пугу! Пугу!— запугав він пугачем.
— Козак з Лугу!
— Ой, та це ж Карпо!
— Та Карпо ж Колокузні, чортів син! Ото вигадав.
З тура вискочив іще парубок, знайомий нам Грицько, що возив патера Загайла в біді... Тут, тобто його шкура, ніким не підтримувана, впала додолу.
— Карпе! Карпоньку, братику! Здоров був, братику!— залунали віхання з усіх боків та розпитування.
— Яким побитом? Як бог приніс? Сам убив цього чортяку? Як там пани-ляхи? Як ксьондзи?
— Ксьондзи на хлопах їздять...
— Як се на хлопцях?
— Та от я і коней панських привів... Вони возили на собі Загайла... Се Грицько, се Юхим, се друкар Хве-дір Безрідний — козаками будуть...
Саме в цей час на валу гримнула вістова гармата, і білий димок її понесло ген на Україну... Другий білий димок знявся по той бік валу, і знову гримнув постріл... І цей димок понесло на Україну, доки не розвіяло його в блакитному повітрі... І третій димок, третій постріл...
Майже кожен з козаків глянув на корогви й перехрестився. Обличчя стали серйознішими.
Як бджоли у свої вулики, сипнули козаки кожен до своєї курінної корогви, до своєї чайки, де молоді веслярі, козаки-молодики, пробували, чи зручні весла.
— А як же хлопці?—спитали Карпа козаки, вказуючи на його молодих товаришів, що стояли ніби розгублені, вражені ніколи не баченим перше видовищем виряджання в похід запорозького війська.
— Хлопці зі мною,— відповів Карпо.
— Та в них нема нічого.
— Добудуть у морі та за морем — ще які жупани добудуть!
— А сього чорта-тура?
— І він з нами поїде — у нашій чайці... Беріть його, хлопці, та гайда до човна!
Дніпро запінився від кількох сотень весел, якими веслярі борознили його голубу поверню. Виступало в похід більш як півсотні чайок, причому на кожній з них було по —п'ятдесят чи шістдесят козаків разом з веслярами. Крик і ^омін стояв неймовірний: веслярі зштовхувалися веслами, сварилися, чулася команда стерничих... Козаки вмощувалися зручніше, запалювали люльки... З берега махали шапками ті з козаків, що лишалися стерегти Січ, пясти військові табуни, ловити й сушити на зиму рибу...
— Бережіть, братики, мого Лисого!
— Стригунця, братці, мого дс^глядайтеї
Це були останні турботи козаків, які вирушали в море, останні їх, так би мовити, передсмертні накази — берегти їхніх улюблених бойових коней... А хто з них ще повернеться?
Скоро й Січ-мати зникла з очей. Передні чайки були вже далеко, ніби вони надто поспішали в далеку, незнану дорогу. Уся флотилія посувалась по воді тихо, безшумно. Не чутно було ні криків, ні звичних веселих пісень, їх ждала нелегка справа: треба було так обережно пробратися в море, щоб погані й не стямились, як козаки впадуть на них мокрим рядном...
XI
Козацька флотилія щасливо допливла до Кизи-Кер-мена.
Це була невеличка турецька фортеця, що стояла майже біля входу в дніпровські лимани й призначалася, власне, для того, щоб закривати собою Дніпро з його страшними чубатими жителями і не давати їм можливості з їхніми легкими, невловимими, як блискавка, і страшними, як грім божий, чайками випливати в Чорне море, у цей дорогий басейн падишаха з розкиданими по берегах, його такими багатими й гарними містами, як Козлов, Кафа, Трапезонт, Синоп і сам Стамбул — бди-скуче підніжжя тіні аллаха на землі.
На стінах Кизи-Кермена стирчало щось з дюжину чорних гармат, похмурі дула яких, звернені до Дніпра, ладні були щомиті вивергати вогонь і смерть тим зухвалим смертним, що насмілилися б з Дніпра пробратися в заповідний басейн падишаха, в голубе море, назване Чорним тому, що під час бурі на ньому, як запевняв Копичі-паша московського посла Українцева, "стають чорними серця людські". Крім того, біля фортеці з одного берега на другий перекинуто було ланцюги, які перегороджували ріку, а якщо й не могли ділком її перегородити, бо від власної ваги занурювались у воду досить глибоко, і, у всякому разі, глибше, ніж сиділи на воді легкі козацькі чайки, що, наче горіхова шкаралупа пливли майже по поверхні,— якщо, повторюємо, і не могли цілком загородити Дніпра, то завдяки різним поплавкам, прикріпленим до них, і дзвінким металевим брязкальцям попереджали сторожу фортеці, осболиво темної ночі, що ворог крадеться через ланцюги. Тоді гармати, наведені саме на це місце, на загороджувальні ланцюги, робили кілька пострілів, і ворог мав неодмінно загинути під ядрами або піти на дно з усіма своїми чайками раків ловити, як казали запорожці.
Усе це дуже добре знав хитрий батько козацький, старий Сагайдак, і тому заздалегідь ужив заходів.
Він наказав флотилії зупинитися, не доїжджаючи кількох верстов до Кизи-Кермена, біля берега Дніпра, де утворилася ніби природна гавань. Берег вкритий був лісом — старими дубами, осокорами, тополями. Сагайдачний, вийшовши на берег, наказав козакам рубати найгрубіші дерева і тягти їх до води. Дітки узялися пильно до роботи і незабаром повалили на землю кілька десятків дубів і осокорів, що прикрашали незаймані береги цієї незайманої ріки.
— Скільки чайок,—стільки й дубів, дітки!—наказав Сагайдачний.
— Добре, батьку,—відповіли дружно дітки й почали лічити повалені дерева.
— Лічи ти, Хомо!— глузували козаки з придуркуватого, простодушного Хоми.— Ти ж бо з біса добре лічиш!
Хома почав лічити, загинаючи свої оцупкуваті пальці на правій руці:
— Оце раз, оце два, оце три...
Так він щасливо дійшов до двадцяти дев'яти, а там збився.
— Оце двадцять дев'ять, оце двадцять десять, оце двадцять одинадцять...
Вибух реготу перервав його своєрідну лічбу. Хома сторопів і, знай собі, все згинав то той, то другий палець.
— Добре! Добре, Хомо! Лічи далі: двадцять десять, двадцять — люлька, тридцять — кресало...
Знову розлігся регіт.
— Чого гигочете, сто копанок чортів!—гримнув на них старий отаман Небаба.
Нарешті зрубані дуби були полічені. Підійшов старий батько Сагайдак, спираючись на шаблю.
— А тепер, дітки, у воду дуби та прив'язуйте їх легенько до човнів,— наказав він.
— У! З біса ж і хитрий у нас батько, стонадцять кіп!—бурчав сам до себе Карпо, тягнучи з друкарем, Грицьком та Юхимом велетенського дуба в воду.
Коли всі зрубані дерева стягнули в Дніпро, Сагайдачний наказав до кожной чайки прив'язати по дереву, але так, щоб вони пливли не позаду чайок, а поперед них. Потім перепочили, повечеряли на березі, не розкладаючи вогнищ, щоб не видати сторожовим туркам своєї присутності. Незабаром смеркло, настала ніч, темна, вітряна... Подув північний холоднуватий вітер, відомий у запорожців під назвою "москаля".
— "Москаль! нзявся, це нам на руку,— зауважили козаки.
— "Москаль" нас і в море винесе.
Опівночі флотилія рушила далі, але вже так, що кожна чайка йшла майже весло до весла з іншою чайкою,— рухалися лавою, в один або в два ряди. Посувалися вперед надзвичайно тихо: жодне весло не хлюпнуло сонною водою, бо флотилія йшла не на веслах, а просто пливла за течією.
(Продовження на наступній сторінці)