— З віків, соколику, з сивої давнини. А жив неподалік від нас, під горами Карпатськими. Коли — достеменно ніхто уже й не знає. Одне залишилось у пам’яті людській: витязем був непереможним і доброликим на все підгір'я. Сам, без дружини, виходив супроти чужої раті й рубав її мечем-самосіком доти, доки не стиналася й не показувала хребти. А ще правду ставив над усе. Невинного не кривдив, убогого не обминав. Орав землю, діяв лови, оседок змурував над річкою Прутом. Так і жив би, мабуть, на радість батька-матері, люду довкружнього, коли б не заговорила в ньому Лада та не повела назустріч тій, що ждала-виглядала його, свого судженого.
Княжич і до того не раз бував у горах та долах землі своєї, коли — діючи лови, коли — з цікавості. А ще виходив на обводи, як люд сурмив тривогу: "Вставай, Яровите, поспішай, Яровите! Таті ідуть на нас із чужкраю!" Того ж дня, як заговорила в ньому Лада, вибрався аж у бескиди. Чому, сам не знав. Побачив, які круті, і взяв собі до тями: "Ану ж, чи здолаю?" І що вище збирався, то зухвалішим було воно, бажання здолати узвишшя. А вже як вибрався на бескид-перевал та глянув по той бік перевалу, не втримався від спокуси спуститися в діл, поглянути та довідатись, хто і як живе там, за крутими горами.
На нього не звертали уваги, аж поки не доправився до острогу волостелина загір'я та не освідчився:
— Я княжич Яровит з-над Пруту. Хочу бачитися з господарем острога г волостелином краю.
Тоді подивувалися й заметушились.
Яровит? Той, про якого йде світом слава як про диво-витязя, що сам-самісінький виходить супроти раті й перемагає?
Бачив, перестрахані вкрай, і не тільки челядники. В теремі волостелина теж дивилися на нього налякано. Те й робили, що питалися: як се він перебрався через такі гори? Чи то можна перебратися, та ще з конем?
А поки між княжичем Яровитом та володарем загір'я велася така-сяка бесіда, через стіну, в сусідній із гридницею світлиці стояла перед матір'ю зболена сум’яттям та ніяковістю донька волостелинова й не знала, що казати допитливій мамі.
— Ти слаба? — питалася мати. — Тобі зле?
— Так, мамцю. Зле і дуже. Одначе не тому, що слаба.
— То чому ж?
Ховалася зі своєю гризотою і ще більше страждала.
— Там... — одважилася зрештою і спаленіла до краю. — Там, у вітця, сидить витязь, угодний серцю моєму, той, що бачився давно і в сні, і наяву.
— Иой, Живо! Що я чую від тебе?
— Мамцю моя! — простогнала дівчина і впала на коліна. — Мамцю добра та золотенька! Не гнівайтесь на мене і не карайте мене. Бо то нічого вже не допоможе. Ліпше зробіть так, аби витязь цей лишився у нас до ночі, і ніч, і потім, аж доки не скажу йому те, чим горю. Бо коли мамця не знайдуть способу лишити його в нашім острозі, то отам, у вирі річки, знайдуть свою доню.
Господиня і налякана, і стривожена не менше, ніж її Жива. Та де є така мати, котра була б ворогом своїй дитині? І пішла до гридниці, і заговорила гостя. А говорячи, сама впевнилася: таких парованих, як цей витязь та її доня, в усьому світі не знайти. Вони, мов дві квітки в саду цар-діви, буде згуба і згуба велика, коли не докладе зусиль, аби зійшлись і порозумілися.
І сокорила коло гостя, і до столу запрошувала. Коли ж зголосився пообідати, не забарилася накрити стіл, покликала на трапезу мужів острога, родину свою і серед усіх — приворожену чужинцем Живу.
Там він і побачив її вперше, а вже як побачив, та заговорив, та впевнився бесідуючи: ось хто кликав його через бескиди, не став зволікати, там таки, за трапезою, й сказав дівчині, що не може повертатися за гори без неї.
"Я ладна, витязю, наректися твоєю жоною, — одповіла йому Жива, — одначе ставлю й свою умову: зроби так, аби могла їздити через гори до тата-мами в гості".
На все зголошувався і все обіцяв. Та й чом не обіцяти? Земля його хоч і за горами, та не за далекими. По цей бік бескидів вітець Живин збере люд та вирівняє путь до самого хребта, по той — зробить те саме його, Яровитів, вітець. А з перевалом і сам упорається. Що йому, витязю при молодості та силі? Чи не зрушить каміння, чи не зрівняє гору?
Так гадалося, та не так сталося. Як завершував уже рівняти через бескиди путь, відчув неабияку спрагу. А що неподалік — чутно було —-— шумів, зманюючи прохолодою, потік, то й не відкладав бажання надалі, пішов напитись. Довго і смачно пив, і тільки тоді вже, як утолив спрагу, сів на коня й погнав його до батькової та материної домівки над Прутом. Не почував якихось одмін у собі, через те нічого й не помічав за собою. А під'їхав до вітцевої оселі, постукав у ворота — й змушений був загадатися: його не пустили до двору.
"Хто ти?" — запитали через віконце.
"Чи не бачите, хто? Яровит".
"Їдь далі, чоловіче, коли видаєш себе за Яровита. Наш Яровит — молодець із молодців, а ти, не проти ночі кажучи, зловіщий із пущі і старець під сто літ".
"Що ти верзеш? — гнівався на челядника. — Поклич князя, коли тобі зловіщі сняться".
"Нема потреби кликати".
"А я велю: поклич!" — гримнув булавою у ворота.
Челядник послухавсь-таки, подався до господи, а звідти появився перегодом у парі з князем-вітцем. "Голос ніби Яровитів, — казав, чимчикуючи позаду, — а личина — страшно й казати, яка".
Князь теж прочинив спершу віконце й подивився через нього, а подивившись, як і челядник, запитав у Яровита, хто він, чого хоче.
"Ви що, отче, — хотів обуритися Яровит, а видав із серця жалість. — Жартуєте зі мною чи уроки взяли вас тут усіх? Кажу ж, Яровит я, син ваш!"
Старий причинив віконце, чути, гомонить із челядником: "Не лише голос, кінь теж Яровитів. А в сідлі чужа й страшна людина. Що ж робити? Боги світлі та боги ясні, порадьте, що робити?"
І думав довше, ніж слід, і вагався більше, ніж личило б князеві, а повагавшись, сказав: "Переночуй, муже, десь-інде. До нас приїдеш завтра, як буде день".
"Чи ж зараз така вже ніч!" — хотів крикнути, та не крикнув, боляче стало йому, і так дуже, що й голос втратив.
Потирлувався під воротами й повернув коня до лісу. Там було їхнє тирло, а при тирлі халупа для челяді, що ходила літньої пори за товаром. У тій халупі й заночує.
І ходив на місці своєї вигнанської ночівлі, і думав, і близький до відчаю був, думаючи. Чи то ж можливо таке: рідний отець не признав, до оселі не зважився пустити на ніч. Що ж сталося? "Не лише голос, кінь теж Яровитів, — казав челядникові, — а в сідлі чужа й страшна людина". Невже то правда? Невже його одмінив хтось?
Обмацав себе раз, обмацав вдруге й закляк: у нього таки не його вид. І сплюснутий, і порізаний глибокими зморшками-борознами.. Далебі, й справді схожий на того, що в пущі.
Як же це сталося? Чия зла сила захотіла стати їм із Живою на перепутті?
Вибіг надвір, під місяць та зорі, хотів було сісти на коня, та одразу ж і стримав себе. Куди подасться? Що вдіє? Хто признає його тепер, коли рідний отець не признав? Лишається взяти себе в руки й ждати дня, а вдень і сам переконається, що сталося.
Про сон годі було й думати. Лежав, уткнувшись спотвореним видом у сіно, і мучився, перекидався горілиць і знову мучився. І так до світання. А на світанні відв'язав коня, вскочив у сідло й поїхав не до воріт, що їх перед ним не розчинили, а до гірського озера.
Поки добрався — і сонце виглянуло з-за гори, бризнуло скісним промінням на плесо. Певен був: від того, що сталося з ним, нікуди не втече уже, через те не лякався аж надто. А заглянув у гірське свічадо — й очам не повірив: з озера дивився на нього старий-престарий, справді столітній дід. Доброликості, що сліпила колись дівкам очі, ніби й не було. Щоки запали, вид, чоло порізані глибокими зморшками-борознами.. І рот запав, підборіддя загострилося.. Лише очі світилися давнім молодечим блиском і сила почувалася в руках не менша, ніж досі. Підвівся, розглянувся і, вихопивши меча, люто, з якоюсь нелюдською злістю махнув ним зверху донизу. Струнка смерічка, та, що найближче була до води, як стояла, так і присіла до землі, підтята скісним ударом.
Знову сидів Яровит, притиснутий до землі горем, і кам'янів з горя. Хто, де, яким робом помстився йому? Усе то через Живу? Комусь аж надто вже не хочеться, аби він узяв злюб із загірною миловидою Живою? То де він, той, що хоче цього? Чому не вийде на поєдинок? Невидимим захотів бути, чари наслав. Коли, де і як? У Живи за столом чи тоді, як пив воду з потоку-джерела? Напевно, коли пив воду. Сталося б у нареченої, Жива одмінилася б з лиця і виказала б свою бентегу. Біда іде, виходить, від води. А коли так, може, вода й змиє з нього цю потворну личину?
Не роздумував. Роздягнувся — і до озера мерщій. Вода холодною уже була, мов крига. Та Яровит не зважав на те. Старанно вимив вид, голову, пірнав і знову вимивав та полоскався. А вийшов на берег та глянув у заспокоєне плесо — жодних одмін. Як був старий, поморщений, так і залишився.
Що ж робити? Таки податися до кревних, благати про поміч? А що вони вдіють супроти чарів? Слід шукати людей, що могли б побороти чари, стати вище за басих та баянів.
(Продовження на наступній сторінці)