—Ба ні, загинула. Весь рід загинув. Миловида літувала в тітки своєї, а це не бачу. Та я піду і запитаю в тої ж тітки, де вона.
Староста уклонився й поспішив зникнути, а князь сидів, мовби у воду опущений. І хотів, і не міг втямити те, що почув. Каже, старині у Миловидки немає, рід увесь загинув, і Миловидка подалася кудись ще на передзим'ї. А до Черна не прийшла, бач. Чого б то? Не повірила речам княжим? Не побажала бути в стольному Черні? Мабуть, що так.
Поки думав та сушив себе не вельми втішними думами, ролейний староста стукався уже в двері Миловидчиної тітки й тлумачив тітці, чом прийшов, хто кличе Миловидку.
— Пробі. Таж її немає!
— Я теж казав: немає. А князь велить: знайди і приведи.
Тітка і подивована, і неабияк налякана тими речами. "Приведи? Йой, та що він собі надумав, той князь?"
— Облиш ті клопоти, старосто. Миловида полишила Випал, пішла з Випалу.
— Куди пішла? Де можна знайти її коли не нині, то завтра?
— Або я знаю? — злукавила жінка. — Пішла у світ, а світ широкий, шукай її там.
Вертів, як тільки міг, хитрий та битий на бесідах староста, а мусив вертатися ні з чим. І князь мусив лишатися в його оселі ні з чим. Через те і спати не спав до глибокої ночі, і на лови виїхав похмуріший за похмуре зимове небо. Вепр швидко спостеріг те і не втерпів, щоб не нагадати при нагоді про свою дідизну.
Нагоду дало завершення першої облави. Ловчі несли та й несли до саней звірину: і лосей, і вепрів, і єленів, і зайців. Окремо складали тих, що давали лиш пушнину.
— Ого! — веселилися й потирали закляклі руки. — Такий вилов не завжди щастить мати.
— Князь знає, де водиться звірина, — полестив хтось, не відаючи, якими підозрілими видадуться ті лестощі. Зате Вепр нагледів гострий його позирк і, здається, збагнув, чому такий невдоволений вийшов Волот з ночі.
— Набили справді більше, ніж можна було сподіватися, — вкинув і своє слово. — Може, на сани та й по конях, га, княже? Чого маємо тулитися в тісних випальських халупах? У мене і теплінь, і просторінь, буде де і лови продовжити, і трапезу, достойну князя і його мужів, справити.
— А доберемося до ночі?
— Присяйбіг, доберемось. Це ж мало не вдвічі ближче, ніж до Черна.
— Тоді вели узяти з собою дичини на вечірню та вранішню трапези, та й поїдемо. Усе, що лишиться, залиш випальцям.
— Гой-я!
Вепр крутнувся на місці й подався по-молодечому швидко до челяді, а князь кликав уже до себе релейного старосту з Випалу.
— Ми від'їжджаємо, — сказав йому. — Все, що уділять мої мужі, візьми й роздай погорільцям. Дівці ж Миловиді, коли з'явиться тут, скажеш: князь був і цікавився, як живе вона без кревних. Коли ж залишиться у Випалі, подбай, аби не була зобиджена кимось. Чув, що кажу?
— Чую, княже, аякже.
— І ще повідай їй: на передлітті ромеї обіцялись повернути наших бранців, ну, і її лада також.
— Повідаю, княже, неодмінно, — поспішав запевнити староста, і була в тій поспішності не тільки ладність будь що прислужитися, був і страх: а де знайде Миловиду? Тітка її правду казала: світ широкий, піди та знайди сироту в тому широкому світі.
У теремі воєводи Вепра справді почувалися, ніби вдома: і тепло було, і затишно, і просторо. А ще ж парували й свіжі яства на столах, гнулися столи від численних яств, наповнених ситою та медами корчаг, численних братниць та поставців для тих, хто ділитиме з господарем щедре застілля. Воно й князь не з порожніми залубнями вирушив на лови, є в тих залубнях і яства, і питва. Та що вони супроти того, чим пригощає нині Вепр і його жона Людомила? З привезеного оббілували тільки й пошаткували виловлену по випальських лісах дичину, все інше — від щедрот Людомили Вепрової та від радості самого Вепра.
Хто бачив його на ловах, той, не задумуючись, скаже: немає завзятішого і буйнішого в тих заняттях мужа, аніж воєвода Вепр. Одначе хто мав нагоду підіймати з ним виповнені медом братниці, ділити веселе під хмелем застілля, той теж не буде довго думати й шукати рівного Вепрові в буйнощах та веселощах. Бо Вепр самого бога перевершить у питві та весіллі, а ще — у вихваляннях ловчими виправами.
— Зимова ніч, — підвівся за столом господар, — довга ніч. Веселімось, братіє! Маємо час і все, що треба для веселощів. А найперше маємо нагоду бути на дозвіллі, самі з собою і з своїм князем. Тож за веселе дозвілля, мужі! За вдалі лови! За князя Тивері, надійну охорону нашої землі і нашого достатку!
Він простягнув до Волота братницю, і мужі не забарилися стати на рівні, та не забарився стримати їх і князь.
— Стривайте, — застеріг і теж підвівся. — Покони наші велять пити насамперед за господарів і достатки в господі. Ми нині частуємося в господі воєводи Вепра. Тож піднімемо першу братницю і воздамо належне вогнищу воєводи і тій, котра оберігає це вогнище, — госпожі Людомилі.
Помітив, певно, як ніяковіє жінка, чуючи здравицю на свою честь, і звів на жарт.
— За Вепра питимемо завтра, коли матимемо такі ж багаті лови в його лісах, як нині у випальських. А зараз пропоную випити за господиню оселі, за її багате застілля, за те, що вміє бути і турботливою матір'ю, і вправним вогнищним на місці свого мужа!
— Ано! — голосно і дружно підтримали свого князя мужі. — За Людомилу Вепрову і в її особі за всіх жон мужів ратних! За тих, на кому стоїть наше слов'янське вогнище! Здравиця гожій Людомилі! Шана і здравиця!
Господиня не сподівалася, видно, що її помітять у велелюдді мужів, тим паче, що віншуватимуть отак голосно, і зніяковіла, не знайшлася б, що сказати на ту здравицю, коли б не князь. Виповнив ситою братницю, підійшов і подав до рук.
— Випийте з нами, Людомило.
— Спаси біг. Коли таке побажання, то чом і не випити.
Її одповідь, а тим паче пригублення вітали ще голосніше, ніж досі. Князь повеселів від того, збадьорився й запросив господиню до столу.
— Це ж трапеза мужів.
— Дарма. Беру вас під свій княжий захист. Погомоніти слід, — додав, саджаючи поруч. — Княгиня Малка навмисне збиралася заїхати до Веселого Долу, аби мати а сусідами бесіду. Та оскільки я тут уже, у Веселім Долі, зроблю те без неї. Бесіда йтиме, золотенька Людомило, про Зоринку.
— А що Зоринка? — сполошилася жінка.
— А нічого. Знаємо, що вельми ліпотна дівка росте і хотіли б, аби була ще ліпшою. Княгиня Малка знайшла серед грекинь-полонянок навчительку августійших норовів, тих, що побутують в імператорських августіонах по чужих землях. Малка ставить її до своїх дівчаток і хотіла б, аби й Зоринка пройшла ту науку. Буде вона Богданковою чя не буде, наука та для доньки волостелина не стане зайвою. То оце й хочу запитати ласкаву господиню: як вона дивиться на те, аби зараз уже, може, й по сих ловах одвезти Зоринку до нас. Най би жила при теремі, та набиралась тих норовів, та оберталася в гурті.. І моїм дівчаткам було б веселіше з нею, і їй.
— Иой, князю, — сумно подивилася Людомила. — Не знаю, що й сказати.
— Чом так?
— Бо не відаю, про кого більше маю дбати: про дівку-малолітку, чи про найстаршого свого Боривоя.
— А що з Боривоєм?
— Боюсь, біди накоїть, коли не пов'яжемо злюбними узами.
— Скільки ж це йому літ?
— Двадцяте йде!
— Ов! Такий меткий? То най обирає собі ладо, та й по всьому.
— Коли ж вітер у голові, князю. Нічого іншого не знає, нічим іншим не цікавиться, окрім ловів та дівок. А в нас, як на те, немає на прикметі достойної його імені пари. Наречена його — князь знає те, — померла нагло, іншої не нагледіли за клопотами.
— Сам нагледить. Чи треба журитися тим?
— Йой, князю, як не журитися, коли він лізе туди, куди й очі не лізуть.
— Пусте, — засміявся Волот і виповнив обидві братниці хмільним. — Завтра ж зарадимо вашому лихові, Людомило. Скажіть, чому він вдома, а не серед дружинників?
— Таж зима.
— Сторожову службу і взимку несуть. Туди ми й спровадимо його, аби менше думав про дівок, — засміявся і взяв у руки братницю. — Ви кажіть мені про Зоринку: посилаєте її до Черна чи не посилаєте?
— Або я знаю? Мушу поговорити про це з мужем.
Князь примовк на мить і загледівся на неї.
— Чи я перечу? Говоріть, а все ж будьте самі собою, Людомило. Твердіші будьте і з мужем, і з дітьми, бо й справді накоять біди.
Не лише зараз, під хмелем, завжди почуває себе неабияк щирим та добрим при Людомилі, а ще неабияким прихильним до Людомили. Така вона до серця йому чи так співчуває їй, не вельми ощасливленій Вепром? Мабуть, і те, і друге важить немало. Бо Малчипа посестра он яка миловида і он яка добра та щира на вдачу. А опинилася в руках хай і безжурно-веселого та до самозречення одважного, все ж баламутного мужа. То тільки каже Людомила: рідко буває воєвода у Веселім Долі, і господу, і господарство полишив на жону. Не те вона каже, іцо думає: не поважає і не цінує її муж яко жону. Геть інший він вдачею, геть інші має норови та потреби, аніж Людомила. А те й болить Людомилі, так само, як тішить Зоринчина схожість на маму. Ано, і видом-ліпотою, і щедрістю серця Зоринка вилита мама. Нікому не казали того з Малкою, однак, саме зглядаючись на Людомилу, й нарекли її доню Богданковою.
(Продовження на наступній сторінці)