Веселив Вепрову жону, а біля неї і сам веселився. Та пив, та пригощавсь. Аж поки Людомилине місце за столом не посів муж її, а з ним і вся ловча братія.
— Княже, — сказали. — Ми тут говорили-радились і стали ось на якій гадці: чи то такі слабосилі єсть, що маємо дарувати ромеям той передлітній ґвалт і те спустошення? Збирай по зимі рать, та підемо за Дунай, та візьмемо за карк Хільбудія і всіх, хто з Хільбудієм.
— Вважаєте, що маємо іти?
— Вважаємо.
— Коли йти, то йти треба всією антською силою, а князь Добрит не підтримає нас, він інакше мислить взяти гору над ромеями.
— Ніби інакше можна?
— Чом ні? Коли справді повернуть бранців та покриють збитки, то й буде наша гора над ними. Не про те маємо мислити зараз, братіє, — підвівся й окинув зором мужів, мовби пересвідчувався: чи всі тут свої, чи може казати їм те, що надумав сказати. — Гадаєте, чому я домагався у віча посісти незайманщину та спорудити вежі й остроги по Дунаю? Мислю так собі: маємо вийти тиверським людом по сам Дунай і стати на ньому неподатливою твердю. Ромеї там, під Константинополем, воздвигли Довгу стіну. Ми воздвигнемо її тут. І тою стіною будете ви, мужі тиверської раті. Ти, Вепре, ти, Чужкраю, ти, Ратиборе, всі найдостойніші, хто є тут, і хто є там, у Черні, в старшій дружині нашій. Хочете знати, чому саме на вас надія моя? Скажу.
І він не став приховувати того, що було досі тільки потаємним наміром. Тут справді усі свої, содруги-мужі, вірні побратими. А від побратимів не гоже ховатися навіть із найпотаємнішими думками.
Мужам цим не треба казати, що таке незайманщина, чим багате і знадливе Подунав'я. Вони і з'їздили, і сходили його, ба — навіть виплазували, діючи лови.. Казати зараз на часі було інше: хто винагороджується князем у Подунав'ї, якими хоче бачити князь ті волості і якими — волостелинів.
— Волію, аби кожен із вас, отримавши уділ, взяв на себе спорудження вежі та острогу в тім уділі. Пам'ятайте, вам належатиме не лише стояти на обводах — жити, отож зробіть усе, аби могли жити. Люду буде доста, скористайтеся тим і зробіть для себе надійні тверді. А ще ось що візьміть на карб — аби волості ваші справді стали стіною супроти ромеїв, не обмежуйтесь спорудженням острогів та веж, посадіть в уділах своїх люд тиверський — челядь, поселян, ба навіть татей, коли вони відмовляться жити з татьби. Ото буде ваша найнадійніша твердь.
— Славно! Мудро і славно!
Князь підніс руку і застеріг: він не все ще сказав.
— Хочу бачити вас своєю надійною опорою на обводах, а відтак — опорою землі і столу. Тому й речу: ідіть і утверджуйтесь, будьте волостелинами і заодно — воєводами, кожен із своєю вежею і з своєю дружиною. А коли утвердитесь, тоді й запитаємо ромеїв: чому ходили на наш бік і що шукали на нашому боці.
— Правду кажеш, княже! Най славиться Тивер і тиверська міць на Дунаї!
— Хвала князю Тивері! Слава і хвала!
Скільки пили тієї ночі, стільки й виголошували здравиці своєму привідцеві. Бо вдоволені були тим, що почули, бо не сподівалися почути таке.
Навіть тоді, як їхали наступного досвітку на лови, позирали на свого князя, мовби питаючи: "Чи правда то? Чи нам не приснилося сп'яна?" А Вепр і вголос поцікавився:
— Скільком мислиш давати уділи, Волоте?
— Скільки закладемо твердей, стільки буде й уділів. — І вже перегодом додав: — Для тих, що заслужать княжої ласки опісля, теж залишу.
— Розумію. Ми перші, однак не останні. Не осудиш, коли поцікавлюсь?
— Кажи.
— Тіру ти за ким залишаєш?
— За собою.
— Тоді просив би наділити мені землі, що прилягають до гирла Дунаю.
Волот пильно й вивчаюче глянув на нього.
— Чом так?
— Най і там будемо сусідами.
Князь не поспішав згоджуватися. Не тому, що мав інші наміри (у нього їх, правдиво кажучи, не було). Щось непевне, схоже на недовіру збудило Вепрове тлумачення: "Най і там будемо сусідами".
— Завваж, то небезпечне місце. Може, одне з найнебезпечніших.
— Чи я належу до тих, що шукають безпеки? Зате зараз уже бачу, які перевісища поставлю там на ромеїв. Настане час — матиму у гирлі Дунаю своє пристанище і свої лодії в пристанищі. А матиму лодії — і ромеї присмирніють. Побачимо тоді, хто в кого питатиме дозволу ходити по Дунаю. Коли не береш гирло собі, віддай мені. Чи когось другого знайдеш, щоб зробив там те, що мислю і можу зробити я?
"Бистрий мій воєвода на мислі, нічого не скажеш. Ось тільки чи не занадто далеко забігає? А втім, кого справді поставлю у гирлі Дунаю, коли не Вепра?"
XVII
Усе, що слід робити в Соколиній Вежі, робить челядь, усе, за чим слід приглянути, наглядає хтось. Стара Доброгніва більше з Богданком та з турботами про Богданка. Навіть уночі не має через те отроча спокою, виходить на подвір'я, ближче до сили небесної, й молиться, звертаючись до небес:
— На морі, на океані, на острові на Буяні живуть-поживають три брати вітри.. Один — що полюбляє гуляти в краях сіверських, другий — що в східних, третій — що в західних. Повійте дужо, вітри буйнії, вийміть печаль-тоску з серця отрочого, зніміть з Богданкових очей хворобу-золотавицю, злу полудницю. Чуєте, вітри буйні! Повійте дужо, буряно і зніміть! І тебе прошу, Зоря-Зорянице, мати наша вечірняя, нічна і вранішня. Як ти виводиш на небо сонце яснеє, б'єш-побиваєш, на смерть вражаєш мечами-самосіками морок нічний, так само най буде вражена й повержена хворість Богданкова. Будьте ж мої слова твердіші за камінь, гостріші за меч-самосік. Що задумано, те най станеться.
Доглядалася до небес і молилася, а помолившись, на всі чотири сторони поклонилася і, вже розкланявшись, пішла спати. Бо вдосвіта теж треба встати й піти ні світ ні зоря до криниці, аби набрати в ній непочатої зоряної водиці, — тієї, що її з ночі ніхто не бовтав, що прийняла в себе і послані з неба роси, і передсвітанкові тумани. Гляди, серед тих дрібен-крапель знайдеться бодай одна крапелиночка живої води, тої самої, що її ждуть — не діждуться.
— Вставай, онучку, — лагідно скаже, нагледівши перегодом, як він обмацує рученятами ложе, шукаючи свою доглядачку. — День надворі, вмиватимемось та снідатимемо.
— Я заспав, бабусю?
— Не так щоб, одначе вставай, бо треба вже звикати тобі вставати рано. Скоро наш довгожданий день — світла п'ятниця. Того дня маємо вдосвіта бути надворі, зустрічати царівну Золоту Косу, Ненаглядну Красу.
Умивала Богданка старанно — і хлюпала в очі зоряною водицею, і промивала їх. А промиваючи, приказувала:
— Ішла баба з-за моря, несла повен кузов здоров'я. Комусь лишень шматочок, нашому ж Богданкові весь кузовочок. Вода донизу, а ти, внучку, рости доверху. Як із личка стікає вода, так із очей най спадає полуда.
Внук слухав і слухався. Вже потім, як посадила за стіл, запитав:
— Це вже одна седмиця залишилася до світлої п'ятниці?
— Ано, всього одна седмиця.
— Як шкода, що я не угледю царівни.
— А може ж, і вгледиш, соколику. Прозрієш і вгледиш.
— Коли б то. Знав би, то раніш надивлявся. Вона, бабусю, буде в той світлий день така, як завжди, чи не така?
— Ну що-бо ти! В цей день царівна вийде геть оновленою.
— У морі-океані оновиться?
— А де ж іще?
— Не втямлю щось, бабусю Доброгніво. Ви ж казали, сонце щовечора ховається у морі-океані й щоранку виходить звідти помітно пригашеним, ніби оновленим.
— Казала, бо так і є; оновлюється воно й щоденно. А все ж щоденне оновлення — не те, що щорічне. У світлу п'ятницю царівна Золота Коса, Ненаглядна Краса купається в першому позлюбному молоці дощоносних дів, а то не те, що в звичайному. Чув, як гримить-гуркоче бог-громовик, коли настає пора передлітнього злюбу? То він шукає в піднебесних водах океану котрусь із своїх обраниць. А знайти не завжди може. Тому й гнівається. Носиться по небу й зирить-наглядає. Коли ж нагледить, як випірне котрась та зблисне на сонці білими, ніби перла морські, грудьми, і зовсім шаленіє, бурею женеться за тою хмарою-дівою, а наздогнавши, затискає її в своїх вогненних обіймах, пронизує блискавицею. Отоді й бурлить-клекоче в морі перше позлюбне молоко. Оновлюється в ньому, викупуючись, морська царівна, стає його і для оновлення матері-землі. Ачей бачив же, як засіває ниви дощ? То теж, щоб знав, плодоносне сім'я злюбного єднання бога-громовика з повногрудими дівами піднебесся. Дощі ті, надто ранні, змивають сніги, а з снігами й бруд, зцілюють землю після лютої зими і, зцілюючи, повертають її до життя.
— Зцілюють, кажете? То дощі і є жива вода піднебесся?
— Цілюща, внучку. Всього лиш цілюща. Жива на острові Буяні. Щоправда, і вона випадає з дощами. Ти тільки не печалься, коли прозрієш не одразу. Здебільше буває так, що живою водою тричі треба бризнути у вічі, аби вони знов стали видющими.
— Йой, так довго доведеться ждати?
— Може, одразу прозрієш, а може, й ні. Будь терпеливий, внучку. Треба, що вдієш. За терпіння боги й посилають благодать свою. Княжич Яровит не те терпів, прокладаючи стезю до своєї обраниці, а таки витерпів і проклав.
— Яровит? Це ж хто такий, бабуню? Звідки він?
(Продовження на наступній сторінці)