Що робити? До кого вдатися серед цих бовдурів? Боги світлі та ясні! А кажуть: просвіщений люд, серед світла — світоч. Який же це світоч, коли ходиш поміж людей, а почуваєш себе у мертвім царстві. Куди не поткнись — і все лобом об стінку. Був у сенаті, сказали, йди в Августіон, прийшов до Августіона, кілька днів уже тирлується біля високих мідних воріт, а пробитися через них не може. Сторожа або мовчить, або перегороджує путь, вдасться за чиєюсь порадою до наділених придворними сінекурами — обминають, ніби прокаженого, і йдуть далі, вислухати навіть не хочуть.
А дні спливають, мов вода в Дністрі, розмірене і разом з тим нестримно. Уже й зневіра закралася в серце, першаліпша невдача — і махне рукою, піде туди, звідки прийшов. І таки пішов би, мабуть, коли б не нагледів біля преторію вирлоокого й доволі-таки верткого чоловіка. Учора тирлувалися біля нього люди і сьогодні тирлуються: щось показують, відтираючи один одного, на мигах, а він, знай, крутить головою: ні та й ні.
— А розперло б тебе! — почув улицьку річ і оглянувся. Хто це сказав? Отой чи отой? Мабуть, отой, бо видом своїм більше на анта, ніж на ромея, схожий.
— Муже достойний, — торкнувся його руки. — Ти з Уличі?
Обернувся на княже слово різко й заціпенів дивуючись.
— Або що?
— Я теж звідтам. Поясни мені, що тут коїться.
— Анічого.
— Як то — нічого? Люди товпляться та й товпляться, а пробитися, куди хочуть, не можуть.
— Бідні, тому й не можуть. Тобі до кого треба?
— До самого імператора.
— О-о! То це не тут. Це там, — показав на Августіон.
— І там був, і тут, ніде не можу доступитися, бодай порадитись.
Родак не став довго думати.
— При собі щось маєш? —поцікавився.
— Знак маю від князя Добрита.
— Пусте, — зневажливо махнув рукою. — Знак там, імператорові покажеш. На те, щоб доступитися до імператора, питаю, маєш щось?
Волот силився догадатися, що повинен мати він для того, щоб доступитися до ромейського імператора, і все ж визнав за ліпше перепитати:
— А що треба?
— Те, що звуть тут донатіями — соліди, цінні подарунки?
— Подарунки маю, якже. Соліди теж.
— Стій тут, — поклав Волотові руку на серце й немовби сказав тим: між нами укладено ряд. — Зараз приведу вирлоокого. Він усе може, надто коли не поскупишся солідами. Подарунки прибережи для тих, що в Августіоні, йому і сторожі дай соліди. І проведе, і розтлумачить, до кого вдатися, і домовиться, з ким слід.
— Візьми, — сунув йому Волот перший донатій, — тільки домовся, зроби так, аби провів.
Він не забарився повернутися з тим, на кого покладалися тепер усі князеві сподіванки. І вирлоокий теж не розпитував довго, кому чого треба. Почув, що має провести князя антів до самого імператора, та й затамував, прицінюючись, віддих.
— Двісті солід, — вирік, не моргнувши, і показав для певності два пальці, проте одразу ж передумав, видно, і додав: — Та на сторожу сто.
— Побійся бога свого, достойний, — здивувався князь. — Чи ти один такий, чи зі мною, гадаєш, уся княжа скітниця?
Видно, і двісті солід, на яких зійшлися вони, був немалий донатій. Вирлоокий крутився мов в'юн; то зникав, то знову з'являвся біля князя Тивері, запевняючи, таки вволить його волю, хай має терпець і жде.
І Волот діждався побачення з найяснішнм імператором, щоправда, десь аж на п'ятий день.
Ідарнч там ще, в Маркіанополі, розтлумачив Волотові, як має тримати себе з тими, хто прокладатиме путь до імператора, що казати, коли постане перед самим імператором. А проте, коли постав, навіть у нього, бувалого вже мужа, підкосилися ноги і задерев'янів язик. Палата сліпила очі блиском золота, ліпленням та різьбою, а ще — ликами імператорів та святих. Навіть з долу дивилася на нього ясними очима людська подобизна. І була вона така проникливо пильна та перестерігаюча, здавалось, розтулить зараз уста й спитає: "Хто ти? Куди?" А попереду сидів на сяючому троні сам Юстиніан і дивився на приголомшеного сла такими ж пильними, як і в людської подобизни з долу, очима.
— Імператорові Візантії, августійшому Юстиніанові, — почув нарешті князь Волот свій голос і дещо підбадьорився, — низький уклін від князя Добрита і осібно від князів Тивері, уличів, полян.
Він низько вклонився і тому не бачив, чи кланявся у відповідь імператор Юстиніан.
— Князі зичать божественному імператорові і його богами посланій жоні, імператриці Феодорі, доброго здоров'я й передають через мене, довірену особу і сла, свої дари.
Волот знову вклонився, а мужі його поставили тим часом перед троном дві різьблені з дерева й інкрустовані дорогим камінням шкатули: одну імператорові, другу імператриці. Поки ті, що клали шкатули, відходили, два інші мужі вийшли з-за спини свого князя й поклали до ніг імператора хутра.
Юстиніан ожвавився і, як здавалося Волотові, подобрішав навіть.
— Князям збратаної Антії низький уклін і дяка. Як поживають повелителі полуночного краю? Чи вдоволені нами, своїми сусідами в Подунав'ї?
Волот ледве стримав себе, аби не виказати радості: ліпшого зачину розмови про татьбу у Подунав'ї й вигадати годі. Невже імператор анічогісінько не знає про те, що сталося в землях полуденної Тивері?
— Князі антські були вдоволені спокоєм на полуденних обводах своїх земель, слали до імператора слів своїх з найсолодшими намірами — поновити чинність укладеного за імператора Юстина ряду про мир і дружбу між антами та Візантією.
Юстиніан схвально кивнув головою, та одразу ж змушений був розкаятися за свою поспішність.
— На жаль, — говорив тим часом Волот, — сталося непередбачене. Тоді, як сольство було в дорозі, когорти імператора вторглися в землі Тивері й пройшлися по них мечем і вогнем. Спалені всі весі і городища мало не до Черна, забрано людність антську, товар, збіжжя, що належали антам.
— Того не може бути! — і дивувався, і обурювався Юстиніан.
— Вірю, достойний, ті вісті до тебе ще не дійшли, як вірю й тому, що вторгнення вчинено супроти твоєї волі.
Юстиніан не сидів уже мумією, йорзався на престолі, поглядав то на одного, то на другого з мужів своїх. А Волот користувався нагодою і виповідав усе, що хотів виповісти.
— У нас є докази, хто вчинив напад і з яким наміром чинив його. Мої вої настигли при Дунаї маніпули, якими орудував стратег Хільбудій, і багатьох взяли в полон. А крім того, коли сталося так, що буря прибила до мізійського берега лодію, на якій правилися до Константинополя сли збратаної Антії, намісник Хільбудій повелів воям затримати їх і доправити в Маркіанополь, де й нині сидять вони й уповають на твою добру ласку, імператоре, та на повеління звільнити їх з ганебного полону. Я, князь Тивері, лише один із тих слів.
Імператорові ніяково було чути таке, і він хмурився. Та Волот не зважав на те.
— Перебуваючи в Маркіанополі, нарочиті мужі довідалися, достойний, що розбій вчинено таки поза твоєю волею і вчинено з метою поживи. Нахапаний у наших землях люд намісник діоцезу Фракія Хільбудій тримає в спорудах поблизу морського пристанища Одес і жде лодій, що мають вивезти тих нещасних на продаж у безпечних і недосяжних для твого ока торгах. Ось чому антське сольство поклало на мене повинність заявити таке: або нахапаний ґвалтом люд наш буде негайно повернутий у отню землю, а вчинені за Дунаєм спустошення оплачені солідами, або між антами і Візантією буде розбрат і січа.
Не міг збагнути, чому так, проте відчув явну полегкість. Ніби на рідний берег вийшов і хапнув свіжого аеру. Ано, ніби вийшов і хапнув. Ьо таки сказав імператорові ромеїв, що мав сказати, і сказав так, як, може, й сам не сподівався. Тепер лишалося діждатися, що скаже Юстиніан.
— Імперія жорстоко покарає того, — почув нарешті Волот його голос, — жорстоко, кажу, покарає того, хто зважився вчинити ґвалт, порушити мир між нашими землями, і зробить все, що можна зробити, аби жити з антами в мирі і благодаті. Про заходи свої повідомимо завтра, в цей самий час.
На тому розмова з імператором і завершилася. Другого дня князя таки прийняли в Августіоні, та приймали вже інші. Вибачились за свого повелителя і сказали: оце едикт василевса на недоторканість слів, це подарунки слам і князю Добриту. А ще є повеління імператора виділити державних людей, котрі приїдуть до Маркіаиополя і там, на місці, вирішать долю ґвалтом узятих антів. На винних за ратне вторгнення, як казалося вже, чекає сувора кара, а про вчинені вторгненням збитки, про виміщення збитків, як і про чинність договору між землями, вирішить окреме сольство, що його не забариться послати до князя Добрита імператор Юстиніан.
Ліпшого звершення взятого на себе діла годі було, здавалося, й сподіватися. Одне, міг правитися тепер землею ромейською і нікого не боятись, а друге, он яку гору бере над Хільбудієм. Якщо виявить з поміччю присланих імператором людей тиверських полонених під Одесом і примусить Хільбудія повернути їх, тим не тільки порятує люд свій від рабства і ганьби, нанесе Хільбудієві удар, від якого він не підведеться вже. То — напевно, то — без сумніву!
Хільбудій, з усього видно, не догледівся, що не всі анти із затриманого сольства є під його рукою. Чи то певен був: куди подінуться, чи не до слів було. Десь зник і не на день, мало не на дві седмиці. Коли ж повернувся і сказав: тепер можуть правитися до Константинополя, анти самі відмовилися робити те.
(Продовження на наступній сторінці)