Мабуть, аж надто довго мовчав, почувши те, коли втямив, що його слова ждуть і ждуть давно, заспішив і вирік перше, що спало на думку:
— Ми затим і прийшли сюди, гожа дівчино, аби визволити не лише Божейка твого — всіх.
Скільки йшов, супроводжуваний полонянкою, стільки й мислив, як має повестися з господарем її, аби перепродав дівку й не подивувався, що вона (хай і вельми ліпотна, все ж рабиня) могла сподобатись князеві, ба так, що платить за неї он які соліди. А зустрівся з ним та сказав, чому прийшов у парі з його рабинею, сам мусив дивуватися: той, кому належала нині Миловида, охоче поступився Миловидою. Побачив, хто перед ним, довідався, що розмовляє не просто з антом — князем антів, й не став ховатися від нього ані з давнішніми, ані з нинішніми своїми умислами.
— Достойний, — мовив довірливо, ба навіть розчулено. — Коли ти прийшов до мене з добрими намірами, то знай: я тому й викупив у ромеїв це дитя природи, що пожалів його. Угледів, яка гожа дівка, збагнув, яке безліття чекає наділену божественною ліпотою рабиню, і викупив її, аби дати згодом вільну та й переправити з надійними людьми у рідну землю. Сам я, як бачиш, старий уже, дівка мені нідо чого, а добре діло зробити ще можу, тим паче, що роблю його людині з рідного краю. Полянин я, як можу торгувати сородичами своїми?
Князь не вірив, певно, тому, що чув. Сидів, пильно вглядався в старого й важив його на терезах власного сумління.
— Спаси біг, отче. — Встав і доземно вклонився господареві. — Прийми хвалу мою й за те, що не зачерствів у чужій землі, між чужих людей. Буду щирим з тобою, коли так: Миловидка просила мене визволити її з неволі, тому я й прийшов купити її в тебе. Це єдина причина моєї появи тут, всіх інших можеш не брати на карб. Та коли вже ми зустрілися й заговорили ось так, хочу спитати ще дещо: а як же ти, отче, так і доживатимеш тут віку?
Старий осміхнувся болісно і розвів руками:
— Пізно, княже. Пізно і марно пориватися кудись. Надто давно вирвано мене з рідної землі, боюсь, жодного кореня не лишилося там з роду Боричевого.
— А де проживає рід?
— У Наддніпров'ї, княже, при Києвій горі.
Волот розуміюче похитав головою.
— Коріння, напевно, тут уже пущено?
— А так. І діти є, і могилка дружини тут.
— Могилка?
— Ано. Християнка вона, тож і поховав за християнськими поконами.
Розмова урвалася і урвалась несподівано надовго.
— То як же вдіємо з Миловидкою? — надумавсь нарешті й порушив тишу князь.
— Та як? Напишу пергамен, яким засвідчу, що вільна, та й бери її собі.
— Пергамен можеш, господарю ласкавий, дати мені й зараз, аби дівка певна була: таки вільна. І те, що заплатив за неї, теж поверну тобі зараз. Саму ж її заберу завтра або післязавтра. За цей час зробите ось що: візьмете у мене соліди та придбаєте Миловиді отрочий одяг, бажано одяг тиверського отрока.
Борич розуміюче кивнув головою.
— Це добре було б, одначе де я придбаю його, одяг тиверського отрока? Таких тут ані шиють, ані продають.
Волот примовк, по ньому видно: не так дошукується, як досадує мовчки.
— Гаразд, — надумався-таки. — В такому разі придбайте та одягніть Миловидку в пристойний одяг мізійської дівчини. В ньому піде вона до Одесу, там розшукає нашу лодію і скаже кормчому, аби взяв та приховав її з-поміж лодочних, яко мою челядницю.
— Княже, —Борич йому. —А чи не ліпше буде, коли я сам доправлю дівчину до Одесу та передам кормчому із рук в руки? Я ж мандрівний ливарник, мені легко зробити це.
— Ліпшого й придумати годі, — зрадів князь. — На тому й станемо.
Хільбудій таки покликав антів наступного дня і доволі рано.
— Прошу у слів з чужої землі милосердя, — пішов їм назустріч. — Неміч не дозволила мені прийняти їх одразу ж і як личить.
Сли вклонилися вітаючись. Попереду, на певній відстані від усіх інших, стояв Ідарич — той, кому князь Добрит доручив очолити сольство. Він і взяв на себе розмову з намісником Фракії.
— Ми теж просимо вибачити за зайві клопоти, — сказав і ще раз вклонився ледь помітним поклоном. — Не мали наміру турбувати господаря Фракії, а сталося: знялась на морі буря і змусила пристати до берега.
Хільбудій запросив гостей сісти. Сам теж сів так, щоб бути у всіх на виду.
— Що ж покликало вас такого раннього передліття і в таку дальню путь?
— Маємо доручення від князя Добрита і всіх князів землі Троянової побачитися з імператором Візантії Юстиніаном й поновити договір, укладений свого часу між антами та Візантією.
— Яка ж тому причина?
— Поновленню себто?
— Так.
— Договір, підписаний тамтих літ, укладався з імператором Юстином. Нині на чолі Візантії стоїть августійший Юстиніан. Це і є вона, причина.
— Я можу чимось допомогти вам? — Хільбудій старався бути прихильним і відтак добрішим за саму доброту.
— Єдиним: дозволити, коли стихне, правитися далі.
Помислив мить-другу і вже потім запитав:
— То, може, сухопуттю поїдете? Море небезпечне цеї пори, дмуть перемінні й доволі сильні вітри.
— У нас немає чим правитися сухопуттю.
— Про що річ! — пожвавився намісник діоцезу Фракія і зробив рух, схожий на те, що мав намір підвестися й пройтися перед слами, та вчасно передумав і стримав себе. — Я забезпечу кіньми. І охорону дам.
Ідарич перезирається з своїми, ніби питається, як бути, затим кланяється чемно і так же чемно каже намісникові:
— Спаси біг за ласку. Ми й морем доберемося до Константинополя.
Прохолода приходить до Хільбудія значно довше, аніж збудження.
— Воля ваша, — розводить руками і встає-таки. — Морем то й морем. Прошу слів до столу, поснідаємо разом.
За столом бесіда пожвавішала. Сли певні були: Хільбудій дозволяє їм пливти по стишенню бурі до Константинополя і розщедрилися на слово, Хільбудій сприйняв ту щедрість за правдивий вияв дяки і теж, не церемонився у виборі слів. Коли ж настав час прощатися і сли нагадали: їм сьогодні вже треба добратися чимось до Одесу, одмінився на виду й сказав іншим, ніж досі казав, голосом:
— Доправимо, як же, тільки не сьогодні.
— А коли?
— Як буде на те воля імператора. Спершу маю запитати його, чи може прийняти вас.
І нарікали анти на Хільбудія, і погрожували у відведеній для них оселі Хільбудію, настане час, казали, дорого поплатиться за все, а далі погроз та розмов не йшли. Десь згодом уже, як загледіли, що ромейський привідця у Фракії сів на поданого йому коня і виїхав у супроводі кінної охорони з двору, заворушили мізками й стали дошукуватися, що мають вчинити, аби порятувати себе і те діло, заради якого правилися до Константинополя.
Перший надумався й спинив їх у пошуках князь Волот.
— Я знаю, що маємо вдіяти, аби не ми — Хільбудій опинився в дурнях.
— Кажи, послухаємо.
— У мене є тут, у Маркіанополі, надійна людина. Якщо вона не подалася цього ранку до Одесу, візьму зараз кількох вас із собою, куплю з поміччю тієї людини коней, і поки Хільбудій тішитиме себе думкою, що одурив антів, буду в Константинополі. А доберуся до імператора — усе викладу йому, як є.
— На розмову з імператором слід було б іти мені, — вкинув слово Ідарич.
— То було б чи не найліпше. Та хто піде на розмову з Хільбудієм, коли він знову захоче зустрітися з слами? Ти був у нього, Ідаричу, тобі доведеться й лишитися тут, аби не впало в око, що хтось із нас зник.
VIII
Миловида так увірувала в своє визволення з ромейської неволі і так дуже сподівалася його, що коли об'явився князь та сказав: "Не варто іти зараз на лодію", — ледве стримала себе, аби не розплакатися.
— Діду Боричу, — спитала, коли ждати не було вже терпцю. — Може, одправили б таки мене на тиверську лодію?
— Князь сказав: тут жди. Отож і жди. Сама чула: не одну тебе, усіх ваших поїхав визволяти.
— Усіх, може, й визволить, а я лишусь. Серцем чую, що лишусь.
Старий гнівається.
— Пощо нарікати та печалитися без потреби? Якщо так станеться, що князь не зможе повернутися за тобою, без нього переправлю у землю Тиверську. Тепер знаю, як зробити: посаджу у першу-ліпшу лодію, що йтиме до Тивері, оплачу перевіз — та й будеш дома.
А князю Волоту й справді не до Миловидки було усі ці дні. Мало того, що путь його до Константинополя і звивистою, і тернистою виявилася, у Константинополі подивилися на нього, коли заговорив, ніби на пришельця з самого Вираю. Слухали і не чули, дивилися спустошеними сум'яттям очима — і не бачили.. Він до одного, він до другого — дарма. Ніби й погоджуються, щедро лепечуть язиками, а пішли — забули. Знак показував, казав, князь він із землі Тиверської, прибув до імператора на важливу для обох сторін бесіду — і знову ніби до стіни. Учора казали, прийдеш завтра, сьогодні кажуть, прийдеш завтра, і завтра, певен, скажуть те саме.
(Продовження на наступній сторінці)