Пригадували старші. Молодші слухали, розпустивши вуха, й не помічали вже, здавалось, яке за лодією море, як далеко їм до берега. Та то тільки здавалося. Море що ближче до берега, то відчутніше розгойдувалося й кипіло, а розгойдане море не могло не нагадувати про берег.
— Княже,-— підійшов до Волота кормчий. — Вночі може розігратися справжня буря. Доки не пізно, раджу пристати до берега й перебути ніч на березі.
— Не бажано. Домовите.
— Знаю, що не бажано, та необхідно. Ніч буде буряна, отож похмура, а йти такої ночі морем небезпечно.
Волот вагався, зрештою пішов на пораду до Ідарича. Той виявився поміркованішим, ба наполіг навіть. "Кормчий, — сказав, — плавав і не раз, отож ліпше за нас знає, коли час пливти, коли — іти до берега. Най робить так, як вважає за потрібне".
Вийти на берег виявилося стократ важче, аніж пливти у відкритому морі. На мілководді хвилі були високі і буряні. Одні розсипалися й вирували, не досягши берега, інші з шумом і гуркотом накочувалися на берег, кипіли при березі.
Довелося спустити вітрила й сісти на весла. А поки сідали та цілилися, де пристати, поки вибрали пологіший берег, сутінки згустилися, і море викинуло лодію там, де було мізійське сельбище. Поночі їх, щоправда, не помітили. Не одразу помітили й удосвіта. Та слов'яни теж не скористалися тим, що лишалися тривалий час непоміченими. Море геть розбурхалося за ніч, і вибратися в глибінь супроти високих та буряних валів годі було й думати. Вдень натрапили на них мізійці, а перегодом — і кінні ромеї.
Довелось пояснити, хто такі і чому тут. Ромеї вислухали їх, пожурилися навіть укупі з антами та й подалися собі. А надвечір знову над'їхали.
— Кормчий і лодочні, — сказали, — лишаються при лодії, а слам антським велено їхати з нами.
— Куди й пощо?
— До Маркіанополя. Матимете бесіду з намісником Фракії і всіх провінцій діоцезу Хільбудієм.
Ідарич показав їм знак князя Добрита, пояснив, що вони сли і є тому особами недоторканими, та ромеї не зважили на те.
— Такий наказ центуріона, — сказали. — Лодочні, коли вгамується море, можуть правитися в пристанище Одес. Це неподалік. Там знайдуть їжу і охорону. Всім іншим велено бути в Маркіанополі.
Хільбудію, певно ж, доповіли, чиїх слів доправлено до Маркіанополя, а Хільбудій не поспішав бачитися з ними. Дулібів обурювало це, і вони усім гуртом напосідали на Ідарича:
— Ти довірена особа князя. Іди й кажи наш гнів.
— Спокій, братове, спокій, — утихомирював їх зосереджено похмурий Ідарич. — Доста того, що ми єдиножди поспішили вже і вчинили не так, як мали б вчинити.
— Де і чому —поспішили?
— Коли правилися з лодії. Мали б лишити когось із слів, і той муж нарочитий подався б, діждавшись тиші на морі, прямісінько до імператора, аби оскаржити сваволю Хільбудія.
Дуліби примовкли й замислилися. А й справді, тоді Хільбудій не посмів би поводитися з ними отак, як нині.
— Що скажемо, коли дійде до розмови? — порушив тишу князь Волот.
— Як є, так і скажемо: правимося до імператора з сольством від антів. А чому правимося — про те ні пари з уст.
— Хільбудій зажадає знати.
— Ми не до нього їхали, не йому й казатимемо, чом їдемо. Він всього лиш намісник діоцезу, його повинність — допомогти сольству правитися до імператора і тільки. Все інше буде порушенням покону, що віддавна існує між сусідами.
Можливо, і все ж князь Волот не поспішав радіти.
— Аби не повторити свою недалекогляднсть, — сказав Ідаричу, — гадаю, на побачення з Хільбудієм слід іти не всім.
— Думаєш, зважиться на злочин?
— Так. Побачення почнеться з частування, а ромеї — підступні частувальники, разом із вином і трутизни можуть дати.
— Не посміють. У такому разі всіх змушені будуть нищити: і нас, і тих, що біля лодії.
— А коли посміють все-таки? Хіба всіх нас разом із лодією не могло накрити море?
Ідарич зміряв князя пильним оком, проте сказати нічого не сказав.
Десь опісля вже Волот надумався й знову підсів до нього.
— За нами, здається, не слідкують?
— Немовби ні. А що?
— Чи є потреба сидіти й ждати, коли покличуть? Хочу взяти з собою пару воїв і піти по Маркіанополю. На ромейській речі розуміюся, гляди, підслухаю щось, а то й побачу.
— А вийдеш непомічений?
— Сподіваюсь вийти. Сам кажеш, за нами не слідкують. Якщо Хільбудій покличе на розмову, ідіть без мене.
Не зовсім певен був, що станеться так, як гадає. А все ж сподіванка зустріти когось із своїх у Маркіанополі не переставала гріти. Цей ромейський город — один із тих, що лежать близько до Дунаю, не може бути, щоб у ньому не жили слов'яни, — коли не ці, щойно полонені, то ті, що опинилися у Візантії з інших причин і за інших часів. А в слов'ян, закинутих лихою долею за обводи рідної землі, немає звички та не буде й потреби розминатися з своїми. Певен, не забаряться підійти, пізнавши по вдяганці, й поцікавитися: з якої землі і чи давно тут; є вже ромейським підданим чи всього лиш гість. А вже як підійдуть та заговорять, не сплохує і не забариться вивідати, де ті анти, що ромеї пригнали нещодавно з-за Дунаю.
Зумисне йшов вузькою вулицею й голосно говорив із воями, що супроводжували його в тих мандрах. "Хтось та почує, — гадав собі, — хтось та озветься". Аж зирк — дівча якесь дибає назирці, по ньому видно: і хоче підійти та заговорити з воями, і не насмілиться.
Влучив нагоду й сховався за будовою. Коли ж дівчина наблизилася до неї, полонена одною думкою: не випустити антів з виду — смикнув її за руку і заслонив собою у схованці.
— Йой! — злякалася і крім отого спустошено тихого
"йой" нічого не могла сказати з ляку.
— Ти хто? — припер її до стіни разючим, мов блискавиця, питанням.
— Миловида...
— З-за Дунаю будеш?
— Атож. Побачила князя і хочу просити, аби визволив із неволі ромейської.
— Ти знаєш мене?
— Ано. Була тамтого поліття на місті під Черном, а затим — і на княжичевих пострижинах у Черні. Чи князь пригадує ту, що вітала княжича?
Мало не скрикнув дивуючись: боги, то це і є вона, та мила з милих і красна з красних дівчина?! То це і є вона?!
— Як же ти потрапила сюди, голубонько сиза? — І бідкався її нещасливою долею, і радів, що здибав саме її. — Коли потрапила?
— Зовсім недавнечко, княже, — казала й душила в собі непрохані сльози. — Гуляли ми за городищем, вся молода пагінь Випалу. Появу Ярила мали зустріти, благословенням Лади натішитись, а ромеї налетіли кінно, пов'язали нас, мов таті-душогубці, та й повели за Дунай. Визволи, княже. Я — продана вже, рабинею єсть у господаря. Заплати йому за мене й визволи. Вік буду вдячна. Коли не зможу повернути соліди, закупом стану тобі й відроблю їх.
— Стривай, — поспішив утримати її від зайвого й непотрібного зараз. — Скажи, де інші? Скільки вас тут?
— Йой, княже, господарю наш красний. Коли б могла я полічити, скільки. Силу-силенну гнали нас. Від самого Випалу й до пониззя брали дівок, та молодців, та молодих мужів. Як до Дунаю прийшли, хмарою збилися. Тепер тутки всі. Власне, не зовсім тутки, в Одесі, в забудовах ховають до пори до часу тих, кого не продали ще. Подейкують, ніби лодій ждуть, на торжище мають везти.
Так он воно що! Полонені тут-таки, під рукою в Хільбудія! За ромейськими комесами давно водиться такий гріх: ідуть у чужі землі й беруть полон аби розбагатіти на ньому. Цей теж не ліпший. Не встиг стати намісником, розгледітися в діоцезі Фракія, як уже пішов у слов'янські землі. Діла-а... Що ж то він скаже, коли зустрінеться з ним, князем Тивері?
— Хто твій господар?
— Ливарник мандрівний, з наших він, із полян. Кому посуд чинить, кому обручки, браслети виливає. Він добрий, коли попросиш, уступить мене і за пристойну ціну.
— Веди до нього, — сказав не вагаючись. — І знай: викуплю тебе. Тільки ось що: про те, що повідала мені, нікому ані слова. Чула? Бо довідаються ромеї, що знаєш про їхні умисли, не випустять тебе з Маркіанополя. Смерть заподіють, а таки не випустять.
Втовкмачував та й втовкмачував дівчині з Тивері, аби була обережна і не проговорилася ромеям та й господареві своєму, які переслідує наміри, передаючись під руку тиверського князя.
— Аби не запідозрили нас, — сказав утаємничено і якось аж надто пильно подивився на Миловиду, — напущу твоєму господареві та й усім цікавим туману: скажу, уподобав тебе яко дівку і хочу мати за жону. Ти теж кажи те саме. Можеш паленіти, як паленієш зараз від сорому, а проте й не переч, коли казатиму так, вдавай, що згодна піти зі мною.
Їй справді неабияк соромно було чути таке від князя. Хилила донизу голову і мовчала. Коли ж зважилася й глянути на нього врешті-решт, не міг не примітити, що й бентеги та щирого благання в очах її не бракує.
— Достойний, — не сказала, — виспівала те слово, — гадаю, мусиш знати і то зараз, що не сама я тутки.
— Є ще хтось?
— Ано, ладо мій, Божейко з Сонцепіку. Ми заприсяглися в цій мученицькій путі на довічну вірність. Коли ти справді такий добрий та ласкавий муж, викупи разом зі мною й ладо моє.
(Продовження на наступній сторінці)