Мне самому и дик, и странен
Тот свет, который я зажег…
(Александр Блок)
Розділ 1
АВІАДАМА Й ДІВЧИНА В ЗЕЛЕНОМУ
Я дістав від неї записку. Здоровкалась і лишила в моїй руці: "Сьогодні в мене. Після кіно. Федя полетів…"
Знаю — я зашарівся, як жоржина, та було темно — і ніхто не бачив. Ще стало раптом тепло, легко — полетів у недосяжні краї. Яскраве світло в антракті знесло на хвилю на землю, в гущу червоноармійських гімнастерок…
Пригадую, мені щось говорили, про щось розпитували — тільки пригадую, а хто, що — не знаю. Да… ще зустрівся з її поглядом, але це так хутко, як блискавка… І потім знову шугав у ефірових просторах.
Виходив із клубу, неначе на крилах. Майнула постать моя в дзеркалі, у фойє… Ще стукнувся з кимсь лобом… Не бачив нікого, нічого. І хотілось бігти, бігти… Схопитись вітрові на крила — і швидше, швидше… Та вітер не брав, не під силу йому, а трамвай, як на те, не ходив. Тому притис на батьківські. Одна вулиця, друга, центр. Вона живе у великому п’ятиповерховому будинку. Я був у неї раз: чоловік її — мій начальник. Тоді в якійсь справі заходив, а тепер?..
Перед парадним надумав не йти, к бісу послати. Та принада чогось таємного штовхала вперед. Один поверх, другий… Постукав легенько у двері. Так легенько, що почув, як у мене застукало серце. Навіть легше, бо стуку моїх пальців я зовсім не чув. Скільки це часу — хто й зна… Може, хвилину, може, і більше. Нарешті почулося:
— Ви?..
Двері за цим відчинилися, і зараз же за мною заскиглив ключ. Я був у її кімнаті…
— От молодчина!.. Проходьте до столу…
(А на столі самовар, чашки, келішки, закуска. Повен стіл.)
— Та кашкета киньте!.. Не бійтесь — не вкрадуть!
Кинув. Власне, не кинув — сам якось випав із рук.
— Куди ви?.. Ой, Боже! Подайте сюди!..
Шугнула за ним рукою під стіл, а другою мені на плече.
— Ну, будьте як дома. Як вам: з лимоном, з варенням?.. Ой, стривайте!.. Може б, ви їли що-небудь?
— Ні-ні, я не голодний…
— Знаю, який не голодний… Посидьте хвилину!
Мотнулась — дістала з буфету карафку.
— Вип'ємо, хлопчику?
— Як ви сказали?!.
— Ловіть, он полетіло… Ну, за ваше!.. І по другій, щоб разом!.. За віщо, хохльонок?
— А це що за імення?..
— Пробачте, забула!.. Ви ж пак українець. Ну, раз, два!.. За віщо?
— Їй-богу, не знаю!..
— От іще… За наше невідоме далі! Згода?.. Згода!
Весело стало. А в жилах, по тілі — огонь. І вона — на щоках троянди, і очі не очі — звірки. Присунулась раптом… Притислася всім тілом… А подих гарячий-гарячий, з огнем.
І враз спокійно, тихо:
— Скільки вам років?..
— А це ще навіщо?..
— Скільки вам років, питаю?
— Років… Ну, двадцять чотири…
— Ой, боже! Невже?..
— Можу довести…
— Боже мій!.. Дитина ще!
Підвелась. Руки вгору, за шию; пройшлась по кімнаті. Довгенько так, потім:
— Сумно, ой, сумно!..
— Чого?..
— Сум і тоска!.. Жахлива тоска!..
Грусть і тоска безысходная,
Сердце уныло поет,
И никто эту грусть, грусть глубокую
Никогда ни за что не поймет…
— Так-таки й ніхто, Ніно Сергіївно?..
— Ніхто, Владю, ніхто…
— Ніколи? Все життя?..
— А вам це навіщо? Що вам до цього?..
Схилилась на стінку, застигла. Знову руки за шию, а очі непорушно — кудись. Тиша. Мертво. І я мертвий. Глупо втупився очима в блискучий самовар…
Тік-так, тік-так, тік-так…
То годинник у другій кімнаті.
Хо-хо, хо-хо, хо-хо…
Так серце в мені.
Дурне!.. Чого воно хекає так?
Вона просто жартує зі мною. Просто… я гарненький хлопчик, і все… Накинула оком — дай поводжу за носа. Це ж так інтересно…А сама — дворянка. Приперла житуха — за льотчика вийшла. За гроші, за вбори, за веселе життя. А воно не веселе — нудь заїда… Іще мрії, мрії крилаті — де ви?..
В эти минути унылые
Кто приголубит меня…
Тихо, до чортиків тоскно… Нарешті наважився:
— Ніно Сергіївно!..
Кто мне слово сердечное скажет,
Чтобы горе забыть я могла…
— Ніно Сергіївно!..
— Що, мій хлопчику?
— Мій?!?
— А вам це не ясно?.. Говоріть: не ясно?..
Стрепенулась. Руками, мов птах великий крилами, повисла на шию мені.
— Мій і тільки мій!.. Чуєш, дурненький мій хлопчику?..
Стояв приголомшений, не знав, як на це реагувати. Та й не встиг би однаково, бо далі: стисла жагуче раптом — і я відлетів у куток. Відштовхнула, сама відлетіла — не розібрав.
— Вип'ємо, Владю! — І келішка в руки мені. — Пиймо відразу!.. Ну?
— Ніно Сергіївно!..
— Жодного звуку!.. Разом, хто швидше… Гоп!
Майнула назад головою, а келішка порожнього — трах!.. Тільки бризки розлетілись кругом. Мов божевільна:
— Владю, чортьонок, сюди!..
Стисла до болю в обіймах. Всім єством, руками, ногами… Вп’ялася грудьми, губами…
— Чортьонок, варвар, твоя!..
— Ніно!..
— Ні слова, ні звуку, замри!..
Ще рух — і ми на канапі. Обоє, вкупі, клубком… Дзенькнули дзвінко пружини — застогнали під нами. І раптом — рвонулась вона… Сильно, з обуренням, із кров’ю в очах:
— Що вам треба від мене?.. Геть!
— Що треба?!. Простіть!..?!?
Підвелася. Поправила сукню на грудях. Тихо:
— Пізно вже, Владю… Ідіть!
— Іти?!
Нічого не відповіла. Сіла в кутку, закрила руками лице… Я мовчки, навшпиньках із хати. Згадав у коридорі: кашкета забув. Повернувся — сиділа, немов мене й не було… Тихо й безшумно вийшов на сходи. Постояв хвилину, враз чую — стукнуло щось. Оглянувсь — на дверях вона.
— Чуєте, Владю?.. До завтрього… Бувайте!
Похитав мовчки додому. Пустими, спорожнілими вулицями на край міста. А ввесь горів, і в голові якесь не розбери-бери.
— От дурень!.. Ой, який же я дурень!..
Одні відгонив думки, другі набігали…
— Чортова баба!.. Що їй треба від мене?.. Чого вона хоче?..
Додому прийшов — хвіртка зачинена, і замок із того боку.
— Оцього ще недоставало! Перелізти хіба?.. Так високо, і дріт колючий навкруги. Походив трохи, подумав. Зміряв поглядом височінь до мого вікна. Високо — на другому поверсі. Грюкав — ніхто ні гу-гу. Та й який би дурень пішов відчиняти?.. Всі сплять коло теплих боків. Один тільки я був нежонатий.
Ще походив. Зміряв кроками ширінь вулиці. На чорта?.. А так — хто й зна… Пішов уздовж вулиці. І теж міряв. Так швидше час пролітав. Зупинився. Три тисячі кроків — ого-го!.. Тоді на годинника глянув.
— Що-о? Три вже настукав?.. Ой, спати, спати…
Ішов далі, розглядав вивіски, веселіш було. Аж ось — міський сад…
Геніальна думка: залізу в гущавину і…
Далеко не йшов. Звернув тільки з головної алеї. Спершу посидів трохи, потім ліг. А спати — хоч чорта дай — як зав'язало. До того Ніна Сергіївна… Ну як ти заснеш? Перевернувся на другий бік, у глиб саду. Може, в деревах, у гущавині загубиться… А вона і з кущів визирає. Та ще й киває, наче:
— До завтрього, бувай!..
І лукаво всміхається. Бачу навіть зморшку. Тепер милу зморшку. Тоді, як сміється, зліва на чолі… Тоді, як сміється, яка ж вона гарна!.. А очі, а личко, а губи!.. Не губи — жоржини в дощ. Ех, к бісу, до чорта, згинь!..
Перевертаюсь. З розгону, із злістю — на другий бік. Заплющив очі, руками за скроні — стиснув до болю, до самозабуття. А думку — додому, далеко на Україну… Там, де лани широкі, де села веселі… Веселі?.. Ну, да; веселі в піснях…
То не ветер ветку клонит,
Не дубравушка шумит…
Що це?.. Невже знову уява моя?.. Зорова в слухову перейшла…
Розплющив очі хутко, на лікоть звівся. Ой, ні, даремно лякався. Не уява, дійсність була. Сиділа напроти, на другій лавці. І наспівувала… Зиркнув на неї, вона на мене…
Хто вона — не добрав одразу. Одне ясно — жінка була. Чого там сиділа?.. Не думав. Сиділа — значить, треба було сидіти. Може, як і мені. І поза цим цікаво було. Кілька догадок промайнуло в голові. А одна:
"Лицарка ночі, мабуть? Вулична повія?.."
Не знав я їх. Знав — тільки не близько. Ще чув, читав: то пасинки долі, пасинки рабства. А товариші старші платню з ними пропивали. І дехто на цілі місяці лягав у шпиталь… Так, так. Всі докази цьому: вбрання якесь коротеньке. І коліна зверху — нога через ногу. Брилик біленький на ній, та й усе, здається…
(Продовження на наступній сторінці)