На аеродром прибіг я опівдні. Дуже поспішав, бо спізнився. Всі самольоти були вже в повітрі — весело шугали над містом. І тільки два стояли на старті. Один щойно повернувся, другий збирався летіти. Це № 3 і № 5. Мого ж не було. А тому я забрався до ангара, почав щось робити. Щось, бо знав: побачить старший механік — і мені нагорить. Та й там не сховався, зустрівся з ним. Але хоч би слово — нічого не сказав. Тільки глянув косо й далі подався.
Даремно боявся виходить… До біса роботу.
Пішов до братви. Дехто возився коло самольотів, а решта лежали в траві, розповідали анекдоти. Так завжди, як самольоти в повітрі. Ліг і я коло них. Хороше!.. Руки під голову, ноги врозтіч, а очима — далеко в осіннє небо… Про віщо тоді тільки не думається… Найбільше ж — про щось недосяжне, невідоме, далеке… Забуваєш, де ти, що з тобою. В очах анічогісінько — одне тільки небо — широкий безмежний простір. Блисне інколи в очах самоліт, блисне і знову сховається. Це тоді, як сонце, як:
Все выше, и выше, и выше
Стремим мы полет наших птиц…
Тоді завжди робиться весело, бадьоро… Хочеться раптом схопитися з місця й шугнути туди, навздогін за машиною…
Пригадую свій перший політ. Тоді, як нас, молодих мотористів, повітрям хрестили. Тоді я страшенно хвилювався. Готувався, немов до святого причастя. (Це колись — у мої зелені дні.) До машини підходив з якимсь неповторним чуттям, вдруге, втрете — його не було. Звик — стало професією. А тоді млів, горів якимсь огнем… Як зараз бачу картину ту. Я сідаю в кабіну, прив’язуюсь по плечах ремінцями. І не знаю, де подіть свої очі: чи на товаришів, чи на літуна, що пробує мотор.
— Прощайсь, Владю!.. Поклона старим передай…
Жартують, бісові душі, а я не знаю, що й відповісти… Мотор ураз шалено ревнув — і машина рушила з місця. Помахав рукою назад до братви, а очима хутко вниз: цікаво, як відірветься машина від землі. Та не встиг роздивитися. Якось воно хутко й так несподівано. От-от була земля — рукою дістати. От-от, і враз немов провалилась. Я сиджу на одному місці, а земля тікає, зникає від мене. Підо мною вже місто. Від краю до краю — все як на долоні. І ріка коло нього — наче широка довжелезна стрічка. А вулиці рівні-рівні, і по них ворушаться цятки — білі, чорні, блискає щось. Пильніш розглядаю — то, мабуть, автомобілі. А маленькі цятки — то, запевне, люди. Та цятки хутко зникають, натомість другі, і далі — ми вже далеко за містом. Вздовж ріки летимо. А обіч неї вузенька гадючка повзе. І дим у неї з головки: то поїзд іде товаровий. Який же він маленький!..
А навкруги яка ж то краса! Широкі безмежні лани, і нема їм краю-кінця. Величезний різнобарвний килим, а на ньому села з білими церквами. Ріка покрутилась поміж ними. Ще летимо, ще… Килим рясніє, більше на ньому малюнків, і раптом посірів — загубивсь ув очах. Перед нами море. Море, бо знав, що то море. А так — те ж саме небо, що вгорі над нами…
— А-г-гей, Владю!.. Заснув?..
Хутко схоплююсь. Коло мене нікого, а на старті № 6 — мій самоліт.
Про далі коротко — п'ять слів:
№ 6 мав удруге летіти. Приготували його хутко, налили бензину, води підлили в радіатор. Заводити мотора почали. Я рукою за пропелера, мене за другу механік Чуб, а ще за нього моторист Банька…
— Контакт?..
— Єсть контакт!
Це літун. Я руку хутко до себе, і всі троє — раз! — від машини. Пропелер, власне, мотор, гуркнув і став. Ще раз. Мотор не йшов. Утретє:
— Контакт?..
Але "єсть контакт" я вже не почув…
…А внаслідок цього лежав я в шпиталі. Не лежав, а був прип'ятий до ліжка й до якогось станка. До нього підвішено мою руку. Картина не дуже красива: не можна ні сісти, ні встати. Навіть ворухнутися ніяк. Був у стані малої дитини, яку санітари годували, прибирали з-під мене. Через декілька тижнів руку нарешті помилували — зняли з шибениці, зрослась. А натомість замурували її в гіпс — і моє становище не так уже й покращало. З боком було трохи краще — він майже заростав, вигоювавсь. Та від нього не було легше, проклята нудь заїдала. Та хоч би ж хто в палаті!.. А то ні душі на той час. Особливо вночі — просто божеволів. Інколи читав… Санітар тримав перед моїми очима книжку і прочитані сторінки перегортав. Та від такого читання боліла голова, і нарешті я кинув таке читання.
Товариші навідувалися. І це було єдиною втіхою. Раз приходив командир. Посидів з півгодини, пожалкував за такий випадок. Ще казав: "Хвалити Бога, що живим лишився: з-під пропелера живим не підводяться…"
Ніна. Я ніяк не міг її зрозуміти. Не хотіла, мабуть, щоб я зрозумів. Тільки-но відкрию я рота, щоб її запитати: "Ніно Сергіївно!.. Що це все?.." — як вона раптом питала про щось інше. І так тиждень, місяць — всі оті дні. Раз було: покликав товариша до себе на іменини. Були він із своєю коханкою та… вона. Погуляли трохи… Ну, як усі гуляють. Потім бачу — зникли вони. Товариш із своєю в другу кімнату. Я ж із нею зостався. З Ніною Сергіївною. Говорили спершу про віщось. Почала вона зітхати.
— Сумно, Владю!.. Давайте зіграймо в дурня.
Пограли з півгодини.
— Нецікаво, Владю… Давайте в що інше!
— Давайте й у що інше…
— В цього самого дурня, тільки…
— Слухаюсь, Ніно Сергіївно!..
— …хто лишиться в дурнях, мусить нести кару.
— Чудесно, давайте!..
Зіграли раз — лишилась вона.
— Ну, призначайте кару! Я у вашій владі…
— Заспівайте що-небудь!..
— І все?..
Проспівала "Бубенцы". Вдруге — знову вона. А втретє я був дурнем.
— Ну, тепер ваша черга, Ніно Сергіївно!..
— Чудесно… Я раз, два — і в дамках. Цілуйте…
І їла мене очима.
— Кого, Ніно Сергіївно?..
— Себе цілуйте!
— Як себе?..
— В дзеркалі.
Ну, поцілував…
— Не все… Ще поцілуйте… Валю!
— Та вона ж у другій кімнаті!..
— Тоді кидаймо грати!
— Та-а…
— Не хочете?
— Добре, іду…
Пройшов до дверей кімнати, зупинився:
— А може б, ви замінили?.. Може…
— Добре… Тоді кого хочете цілуйте!..
— Отак би й давно… З радістю!..
Я хутко підбіг до неї і дзвінко цмокнув губами… в самовар (коло неї стояв). Визвірилась раптом вона і як крикне:
— Дурень!..
І побігла в другу кімнату…
…А то були раз у театрі. Квитки купила вона. І куди ж?.. На галерку, в самий куток. Під час дії, коли було темно, тулилась до мене. Руками нишпорила в мене по кишенях і легенько лоскотала. Намацавши в мене браунінга, тихо на вухо спитала:
— Чуєте, Владю?..
— Що, Ніно Сергіївно?..
— Скажіть, коли б я попрохала у вас револьвера, ви б дали мені?
— Навіщо, Ніно Сергіївно?..
— Говоріть, дали б?..
— Дивлячись навіщо…
— Ну, наприклад, щоб поквитатися з життям?..
— Що ви, Ніно Сергіївно?!.
— Та-та-та!.. Ша! Не думайте, що я така вже дурна.
А на третій дії знову:
— Слухайте!.. Уявіть собі таку картину: Федя полетів і не повернувся. Аварія сталася… З-під хмар і к чорту в землю. Що б мені лишилось тоді робити?.. Чуєте, Владю?…
— Цього не трапиться, Ніно Сергіївно… З таким літуном, як ваш чоловік, ніколи…
— Ну, уявіть собі, що сталося!..
— Добре, уявляю, і все-таки б не дав.
— Чому?..
— А тому, що я людина військова і…
— І-і-і… Заіікав…
…Виходили з театру окремо — розсердилась.
А в шпиталі одержав від неї листа. Писала:
"Владю, любий, дорогий!..
Я й досі не можу опам'ятатись. Як це сталось? Який жах!.. Я тиждень цілий ходила, як чмаленна. Не знаходила собі місця, не їла, спати не могла. А ночами снишся… І тоді тільки забуваюсь, тоді живу. І вчора приснився: приходиш ти до мене ніби… Не тепер, а колись. У нас великий будинок над ставом. Місячна ніч… А ми вдвох на веранді. Розкішна така, диким виноградом заросла… Ти сидиш у білому кріслі, а я в тебе на колінах. І ти не в гімнастерці, а в усьому білому-білому… Я так тиснусь, тиснусь до тебе. Застигли раптом у палких обіймах. Я вп'ялась губами тобі в устоньки… І прокинулась…
Мій чортьонок! Я чула, що тобі покращало… У неділю приїду до тебе. Тільки як би це, щоб ніхто не знав?.. Подумай, золотко, добре?.. Цілую мільйон разів…
Твоя Н…"
(Продовження на наступній сторінці)