Я мовчав. І вона мовчала. І всього між нами півтора саженя. А врешті заманулось поговорити. Про віщо — не важно. Так просто — поговорити, й тільки. Спати не хотілось. Їй теж не хотілось. (Так мені здалося.) Але заговорити першим не міг, не насмілювався просто. Може, вона й не повія?.. Може ж так бути? Коліна ще нічого не говорять.
Перестала співати раптом і закурила. Черкнула сірником, освітилась на мить. Тільки й побачив: голії повнії руки та цигарку в зубах. Та ще блідо-зеленеє вбрання й підв’язки на ногах. Лиця не побачив — брилик затуляв.
Схотілося і мені покурити. Рідко курю я, але цигарки завжди в кишені. Сірники теж були, та навіщо псувати — в сусідки припалю. (І зачіпка буде.) Трохи й повагався, та врешті насміливсь.
— Дозвольте, товаришко?.. — Став перед нею.
— Будь ласка!
Затяглась, заіскривсь вогник. Це одна хвилина, але й цього досить, бо вбачив я очі великі й ніжне рум'яне чоло. Скинула пальчиком попіл і:
— Прошу!..
Припалював якомога подовше. Не відривався — не знаю тільки, від чого: чи від цигарки, чи від чорних палючих очей. Чорних… Що таке чорних?.. Нема фарб таких, щоб їх змалювати. Припалив нарешті. Припалив і… стою нерухомо: не знаю, чи йти, чи сісти біля неї. Вона вже допомогла:
— Сідай, браток!
Пильно зиркнула в очі мені:
— Хохлик?
— Так. А ви по чому взнали?..
— Хо!.. Я ж не глуха.
— А все-таки?
— Ну, чути по голосу. Акцент…
— Да, то правда…
Затяглась вона і раптом схопилась за груди, кашляла.
— Навіщо курите? На здоров'я ж впливає…
— Чудак!..
Знову глянула в очі. Довго дивилась, цілу хвилину. Не витримав я, змигнув. Запитав тихенько:
— Зачарувать хочете?
— Мовчи!.. Не блимай очима!
— Не блимаю…
— Які ж у тебе очі?.. Ще одну хвилинку… Зараз присвічу…
Дивилась. Не дивилась — цілувала очима. Аж поки загас сірник…
— Гарненьке хлоп'ятко! Як твоє ім'я?
— А це хіба так інтересно?
— Говори! — І схопила за руку.
— Імя моє Владислав…
— Владик? А я буду Льоля…
— Льоля?.. — І раптом сп'янів. Наллявся огнем — вона налила. Сталось це хутко, о сталось це… Ну, я не збагну. Тільки повія це може зробити, бо це її хліб…
— Льолю, що ти робиш зі мною?..
— Гарно, мій Владю? Гарно, мій любий?..
— Ой, Льолю!..
На мить, на єдину пронеслось у голові:
— Ой, що це?.. Куди я попав?..
На мить, на єдину:
— Про-п-а-в!!!
Погиб я, мальчишка.
Погиб навсегда…
— А-а-а!.. Не хочу!.. Пусти!..
Відірвав від себе. З надмірним зусиллям, як частку себе.
— …Я тебе затримав. Час у тебе забрав… Я заплачу…
Витяг карбованця, подав… Вона глянула гнівно, і раптом:
— Підітрися ними… Бувай!
Повільно, граційно пішла.
Знайшов її в другому кінці саду. Лежала клубочком на голій землі…
— Льолю!..
І ще ближче над ухо:
— Простудишся, Льолю!..
Мовчала, дихала важко… (А було вже холодно: сивий вересень гуляв по ночах. І вітер так тужно шумів у берестках…) Ні, вона не дихала, то мені здалося. Насправді змерзла і дуже дрижала…
— Ну, Льолю!..
Хоч би що, наче німа… Став на коліна. Потім сів коло неї. Легенько поторгав за плечі. Легенько — наче боявся…
— Невже заснула?..
Чекав — може хоч ворухнеться. І так хвилин десять, а то й з півгодини… Потім присунувся ближче, напівліг коло неї. Шкіряною курткою накрив її плечі. Голі ж були, і руки голісінькі…
Жаль це був?.. Чи, може, запізніле людське чуття?.. Не знаю. Лежав мовчки, і більше нічого. Лежав, а очі — в темно-синє небо, разом з думками, далеко до зір…
Що ж далі трапилось — і досі не збагну. Якось воно раптом і так несподівано.
— …Будь ласка, в район!
— Що, як, чому?!?
— Без балачок… Ну, раз, два!..
Я підвівся й тихо до міліціонера:
— Товаришу!.. В чому ж справа нарешті?..
— Я не дитина. Ви теж, здається, ні… А тому — прошу!
І зараз же до Льолі:
— Ей, сафаро!.. Підводьсь!
— Як ви смієте?..
— Вас не питають.
Нагнувся, схопив Льолю за руку:
— Хутко!..
Дівчина дужче в клубочок. Руки під себе сховала.
— От іще, маніжиться буде… Ану, щоб без викрутасів! — Однією рукою поставив дівчатко на ноги. Як дитину, за шию…
Та рвонулась, визвірила очі на нього:
— Ти гад!
Соковитий матюк пролунав по саду.
— Тобі чого треба від мене?..
— А, ще панькаться буду, ходім!.. — Заніс руку над нею.
Я відвів його руку вбік:
— Ша, товаришок! Ану, без насильства!.. А то ще подивимось!..
— Що ти лякаєш, бачив таких!..
— Ну, і я бачив… Веди!
— І поведу… Ей, ти, кукло!.. Гайда!
— На ось!.. — Скрутила дулю. — Я когось гайдикну сьогодні!
— Льолю!.. Ходім!
А вона очі на мене і злісно:
— Куди, якого чорта?
— Прогуляймось трохи… Це ж недалеко.
— Мовчи, гад рубльовочний!..
— Льолю, ради всього!.. — Взяв її за руку. Не пручалась, пішла.
А в районі так:
— Товаришу черговий… В міському саду злапав. Підійшов тихо і на самім факті…
— Неправда!.. Товаришу черговий, одне тільки слово!..
Посміхнувсь черговий і так тихо, привітно до мене:
— Вірю, вірю… Ваші документи!
— Будь ласка, прошу!..
Подивився. Ще посміхнувсь, повернув назад.
— Да, неприємно трохи… Ну, нічого — платіть три карбованці!
— ?!?
— За віщо?.. Ви не маєте права!.. Я тут винувата!..
— Льолю!..
— Мовчи!..
…А за бар'єром аж п'ять їхнього брата сиділо.
— Го-го-го!.. Ха-ха-ха!.. Молодець, першосортна!
Тоді аж побачив, як ото почув… Ой, який контраст! Аж сам злякався: підведені очі, морди намальовані… Люди не люди — рухливі ляльки. І вона до них — сіла в куточку.
— Го-го-то!.. Ха-ха-ха!.. Посидь, першосортна!..
Зненависть чи радість — ніяк не добрав…Виходили з району, як сонечко сходило… І таке ж воно було тоді кумедне: примружене та заспане. Наче три дні не вмивалося… Таке кумедне!
Ішли швидко й мовчали. В одній руці її рука, а в другій квитанція. Рівно на шість карбованців за двох осіб… Ішли, потім спинилися.
— Куди ж далі, Льолю?..
— Куди?.. А я знаю?..
— Серйозно!.. Тобі ж треба поспати.
— Поїду за місто…
— Як?!.
І тоді тільки вперше глянув на неї. Глянув, як на людину. Забув якось, що вона повія, забув і ніч, і міліцію — як наче вперше її зустрів.
— Так… Накрила вчора міліція… Господиня штраф заплатила, а я лишилась на вулиці.
— Ну?..
— От тобі й ну… Бувай!
Міцно стиснула мені руку. Я відповів їй тим самим. Тепло, з чуттям, потиснув їй обидві руки. І це серед міста, на розі двох людних проспектів. Та тоді порожніх, бо рано було. І ще подивився їй в соннії очі, які вони вдень. Та вони не гріли, вони не палили, як було вночі. А сама така бліда й млява, немічна. Здавалося, дмухни на неї вітер — і її не стане.
Так хвилю мовчали. Потім вона:
— Ой, спати, спати!..
Немічно схилилась мені на плече.
— Ой, що я?.. Ну, годі, прощай! А ввечері… — підняла важкії вії й тихо, — як хочеш — приходь!
— Не прийду я, Льолю. І зараз не пущу!.. Чуєш — не пущу!
Взяв її під руку, пішли. І думав… про віщо? А так: про те, про це й ні про що… Думав і про неї, про її життя. Думав, та й тільки. Хотів про дещо розпитати, знав — к бісу пошле. Сказала так, попередила.
Ще думав:
"Навіщо я веду її?.. Довідаються — проходу не буде".
І все-таки вів. Не вів — сама йшла. Сказала:
— Хочеш — як хочеш!..
Виходить — я хотів цього. Не захотів — сама б не пішла. Що ж примушувало вести?..
Жаль?..
Я не з жалісливих.
Любов?..
Ну, це божевілля. Не міг же я відразу в неї закохатись! На квартиру прийшли — ледве злізли на другий поверх. Обоє страшенно стомились.
— Ну, оце моя кімната!.. Будь як дома!
Мовчала. Впала на ліжко і зараз заснула. Послав і я собі постелю: шинелю в боки, куртку під голови і…Мій трудовий день закінчився.
(Продовження на наступній сторінці)